Яром-долиною... - Тельнюк Станіслав
Він цілує їй вуста і іцоки, лоб і очі, шию й вуха, він гладить її, він притуляється весь до неї, він згадує, як колись вона забирала його руки, коли він торкався недозволених місць, — а зараз вона лежить, рук його не забирає, не просить помилувати її!..
— Бібігулечко моя найдорожча, якби ти тільки знала, як я чекав на стрічу з тобою на морі, якби тільки знала, як моє серце чуло: з тобою щось негаразд! За сотні—сотні миль, аж на Чорному морі, куди жоден звук від берега не долітає, тільки морські чайки мартини кигикають, я чув, як ти мене кликала, моя Бібігулько. і я мріяв: ось тільки закінчимо похід — я одразу ж відпрошуся і примчу на своєму коні до тебе!.. І бачиш: я примчав! Ну, прокинься, Бібігулько, прокинься, сонечко моє!..
Він гладить її руки, живіт, ноги…
І раптом — чи то здалося? — почув: Бібігуль ніби ворухнулася. І йому здалося, що вона прошепотіла:
— Не милуй мене, Яремку!.. Не милуй!.. Прошу тебе!..
І тихо—тихо, дивно—дивно стало в світі! І здалося Яремкові, що зникли стіни, що зник дах клуні, що над ними розверзлося нескінченне небо з величезними зорями, і то вже не небо, а дивовижна всесвітня ріка часу і простору — і пливуть вони нею в нескінченність…
— Ой, Яремочку, — плакала вона від щастя, — а що ж ми скажемо татові й мамі?!
— Що скажемо, Бібігулько? — задихався від щастя він. — Скажемо так: усі ключі від життя і смерті перебувають у руках кохання.
— Ой, Яремку, який же ти розумний! Ти такі слова придумав, що їх може сказати тільки дуже мудра жінка!
А це й сказала дуже мудра жінка — моя сестричка
Марійка!
Бібігуль прошепотіла:
— Ой, як наморочиться моя голова! Наче три дні не їла…
— Добрих мені три дні! — озвався Яремко. — Ти місяць із гаком нічого не їла… А може, й два… Фатьма не встигла розповісти, коли ти заснула…
— А де Фатьма—ханим?
— Померла… Вчора поховали… Царство їй небесне…
— Оце ти розказуєш, а я пригадаю, Яремку… Чому ж вона померла?
— Її було поранено у плече, коли вона їхала з Канева… Кулею. Вона багато крові втратила… Та й серце надірвала… Вона перед смертю все тебе донечкою називала, по—турецьки щось говорила, тільки батьки нічого не зрозуміли, а мене не було — я якраз тоді тебе віз із Канева…
— Я пам’ятаю… Ти мене ніс, віз, на землю клав, стріляв… Стріляв, Яремку?
— Було й таке… І стріляв, і на шаблях рубався, і штриконув одного — та так, що…
— Яремочку, ну, що ми скажемо татові й мамі? Ти ж мене, мабуть, тепер зневажатимеш?
— За що, Бібігулечко моя? — він пригорнув її до себе так, що в неї аж кісточки затріщали.
— За те, що я тобі сказала, щоб ти мене не милував… Я прокинулася на мить і чую: знову поринаю в сон, і я прошепотіла тобі, і знову заснула, а вже потім, Яремку, прокинулася…
Було тихо—тихо, вони лежали на сіні й цілувалися, і ніяк не могли націлуватися, і Яремко знову жалів свою Бібігуль, і ніяк не міг повірити в таке щастя: вона знову живе, знову всміхається, знову звучить її голосочок…
І тут вона раптом заплакала і притулилася до його плеча.
— Що з тобою?
— Яремку, якби ти тільки знав!.. Як цей пан Сондецький мучив мене! Ні, він не бив, не катував, він тримав мене в красивій кімнаті, приставив Фатьму й гайдуків унизу, але щодня приходив і пропонував: виходь за мене заміж!.. А я ж могла кинутись на нього і видряпати його чорні, страшні, підлі очі голодного шакала, — та я цього не могла робити, бо він би вкинув мене в темницю, щоб я там умерла! А я не хотіла вмирати, мені хотілося ще тебе побачити… І тому я весь час із ним хитрувала, слухала його лукаві підлі речі, а сама весь час думала: як би вирватися!
— Фатьмі сказала б, призналася б, що ти туркеня…
— Ні!.. Фатьма—ханим була вірною служницею пана Сондецького. Він її й приставив, щоб вмовляла мене та переконувала. І вона так і робила… Це вже потім вона полюбила мене — після того як її жбурнув Сондецький, і якби вона впала, то вбилась би. А я встигла її впіймати… А потім, коли пан Сондецький піймав мене на отому повітряному змієві, вихопив пістоль і ледь не застрелив мене, — та Фатьма вибила…
— Бібігуль, — промовив Яремко. — За тебе і за Фатьму я помщуся панові Сондецькому. Обов’язково по мщуся! Я не знаю ще як, але помщуся! Бо інакше не варто мені жити на світі!..
— Не думай про це, Яремку, зараз… Отож після того… Ага, він наслав на мене своїх собак, щоб вони мене розірвали… Та собаки послухалися Фатьми, а не його… А потім я зомліла… Пам’ятаю, як десь я лежала, як щось по мені бігало, як Фатьма мене мила, щоб покласти в домовину, — і я тоді зібрала всі свої сили, щоб чим—небудь поворухнути! І ворухнула очима. Заплющеними. І вона почула… Ой—ой—ой… Я мало що пам’ятаю… Але пам’ятаю себе наче у якійсь трубі чорній, і наче десь далеко—далеко біла крапка. І я лечу, лечу до тієї білої крапки і ніяк не долечу… Яремочку, обійми мене іще раз, бо я не вірю, що долетіла до цієї білої крапки… А може, мені це тільки сниться, а я лежу в темниці канівського замку?
— Звідки ти знаєш, що — в темниці?
— А пан же Сондецький гайдуків прикликав, щоб тягли мене в темницю — і я саме тоді й упала… Власне, я не пам’ятаю, що впала, але я наче збоку все це побачила: все таке манюнє—манюнє — і люди, і собаки, і я — збоку якось так себе бачу!.. Збоку отак побачила, що я падаю, упала — і все… Далі — труба, темрява, біла крапка бозна—де попереду…
— Бібігулько, давай я віднесу тебе додому і скажу, що ти прокинулася…
— Ні, я ще хочу з тобою побути. Давай іще з годинку полежимо!..
— Ну, давай… Чуєш, півні співають, ранок вістують!
— Вістують, Яремочку!.. І мені хочеться співати!..
…Був ранок, найкращий ранок їхнього життя. Сонце вставало над молодою землею. Пахло хлібом і молодим зелом. І далекою водою пахло — трубайловою, дніпровою, чорноморською…
Яремко ніс на руках свою Бібігуль. Вона була слабенька—слабенька, вона іде боялася ходити, аби не впасти, їй паморочилося в голові, та вона щасливо всміхалася і вдячно дивилася на свого Яремка, на свою долю…
Стара Хведора вийшла з хати з відром. Побачила, як несе її син кохану свою і щось ласкаво каже, — кинулася до них. Відро впало, задзвеніло, і Бібігуль прошепотіла:
— Яремку, як гарно, ти чуєш?! Відро дзвенить! Так дзвінко, так дивно! На весь світ!..
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ, який оповість про тяжкий і скорботний шлях хороброго пана Владка до панни Анелі
Троє вершників їхало подільськими горбами. Коні в них були добрі, зброя — теж, а одяг — що одяг? Головне — кінь та зброя, а інше для справжнього вояка важить менше. Троє вершників були в яничарському вбранні…
Це їхали шукати щастя—долі пан Владек і козак Василь Тягниборода — вчорашні веслярі на турецьких галерах, які під Цецорою разом з Богданом Хмельницьким утрапили до полону агарянського; але Хмельницького було викуплено, а цим довелося сім літ веслувати на різних галерах і познайомитися тільки після того, як шляхи їхніх галер фатально перехрестилися зі шляхами чайок Недайборща… Третім був Оксен Цьопа — відпросився в Недайборща навідати рідний Могилів на Дністрі…
Всі вони виявилися земляками — Оксен з Могилева, Тягниборода — з Сугак, а Гостинський — з Юрковець, власне, з хутора біля цього села…
Вийшло так, що першими заїхали в Сугаки. Коні, подаровані трьом вершникам козаками Закривидороги, легко бігли вниз покрученими вуличками стародавнього села…
— Ти диви, — озирнувся Тягниборода. — Як усе змінилося! Дерева такі великі повиростали, а хати менші стали…
Давно Василь, як і Владислав Гостинський, не їздив верхи, — так його трохи аж розтрясло в сідлі. І він усе боявся, чи не злетить з коня на посміх товаришам, і все стримував його…
— А де рідна хата — не забув? — блиснувши кольоровими очима, запитав Оксен Цьопа.
— Цього ніколи не забуду! Неподалік од хати Шлапаків. Там ще Галочка виростала — файна дівойка, ой, файна! Мені б, може, дісталася, якби я на сім лім не загримів на оті весла…
— А мо’, чекає? — не відставав Оксен. — Що таке сім літ?
— Що таке? Тоді їй було літ з п’ятнадцять, а зараз, якщо жива, — то двадцять два! Стара вже для дівування…
— Прошем пана, не може бути кохана панєнка старою! — суворо поглянув на своїх товаришів пан Гостинський. — Слово гонору!..
— Що в тебе, пане Владку, крім гонору, ще лишилося?.. — філософськи спитав Оксен Цьопа.
Промчали повз хату Шлапаків. У Тягнибороди витягнулося обличчя: побачив у дворі мале дитинча, хлопченя літ п’яти, що ганялося за кошеням. Угадав: то Галоччин син. Кінь скакнув, перейшов на галоп — і Тягниборода ледь не злетів… Але втримався, втримався… І чомусь у душі гірко, гостро пробриніли слова з пісні:
Любив я тебе дівчиною,
Любив тебе й молодицею,
А іще сім літ чекатиму,
Поки станеш удовицею…
Сім літ пройшло—проминуло на галерах, і пам’ятав Тягниборода свою Галочку, яка й не підозрювала, що Василь так серйозно її кохає, юно—юною дівчиною.
— Тпру, Янголе! — пришпорив Василь свого коня (так він його прозвав уже в перший день дороги) — і мишастий жеребчик став, як уритий… Василь під’їхав до рідної хати.
Скочив з коня, повів його у двір, махаючи рукою хлопцям, щоб вони йшли слідом. Двір заріс бур’яном.
Тягниборода постукав у двері й завмер, чекаючи на відповідь.
Не діждався, постукав ізнову…
У хаті щось заворушилося, закашлялося, потім хтось кволий озвався:
— Та заходьте, відчинено!
— Мамо! — гукнув Василь.
— Хто це? — запитав жіночий голос.
— Це я, Василь, мамо! — закричав Тягниборода, нахилившись над якоюсь подобою жінки у дранті, що лежала на полу. — Погляньте на мене, мамо!
— Який Василь?.. Це смерть моя прийшла? — підняла голову — Василь побачив, що нені полуда застелила очі. — Мій Василь загинув на війні з турками. Чи на полі бою, чи в морі — не знаю. Немає мого Василика, нема… Давно вже й за його упокой одправили з отцем Тарасі—єм… Нема мого Василика, а мене стару, сліпу, недужну, смерть не бере, Бог забув…
— Мамочко! — прошепотів Василь. — Та це ж я, твій синочок найменший…
— Нема старших, нема, всі шестеро загинули… І менший, сьомий, Василик, теж…
— Не загинув я, мамо! — Він узяв її руку і почав водити по своєму лицю. — Ось мої брови; пам’ятаєте, мамо, як казали ви: брови рівненькі в мого синочка…
— А чому ж зараз ця брівка в тебе не рівненька?
— Слід од шаблі, мамо!
Він тримав її руку і провів по носі:
— Пам’ятаєте, мамо, як співали ви, що у вашого сина носик гарненький?
— Пам’ятаю, синку, пам’ятаю! А чому ж ти зараз горбоносим став?
— А це знов—таки од шаблі — тільки вже від іншої.
