Яром-долиною... - Тельнюк Станіслав
На Сугаки сеймени не налетіли, але сестру Єфросинію разом з двома її попутницями наздогнали за кільканадцять миль від її рідного села.
— Не чіпайте нас! — вигукнула сестра Єфросинія. — Ми — служительниці господа Бога нашого християнського. Ми ніколи не станемо вашими наложницями!
Є ото слова про голос волаючого в пустелі. Так і тут. Якщо душі всіх оцих сейменів — пустеля єгипетська, кричи не кричи — все одно не почують. Бо й чути не хочуть!
Одне тільки знають: "Яхши ханим, біюк бакшиш!".[11] Людолови прокляті, та коли вже вам кінець настане?! Та що ж це за світ, де людина за скотину вважається?!
Разом з іншими нещасними, як і вони, жінками пішли в бусурманську неволю й три черниці: Єфросинія, Любов і Софія.
— Сестричко, — просила вночі, коли вони спали під рідними зорями, сестра Софія, — задуши мене, щоб я не мучилася. Задуши мотузкою, якою нас зв’язали. Я зубами перегризу тобі мотузку, а ти розв’яжися і задуши мене…
— Не гніви Бога, сестро Софіє, — шепотіла Єфросинія. — Молися — Бог почує і виручить нас. А не почує—то така, отже, його воля, таке випробування він нам післав в ім’я віри Христової…
— Я не витримаю цього випробування, сестро Єфросиніє, — благала сестра Софія.
— Ти не знаєш меж силі свого духу, — відповідала Галя—Єфросинія. — Ісус не таке витерпів, і ми, отже, терпіти мусимо. Терпи, сестро, додавай духу тим, що нині поряд з тобою страждуть. їм потрібне твоє слово, твоє терпіння, твій приклад!
— В ім’я чого? — вигукнула Софія, аж кілька вартових сейменів підійшло ближче: поглянути, про що там оті ханим між собою сперечаються! Нічого, опиняться на благословенній кримській землі — затулять обличчя яшмаками[12] — та й угамуються! Не такі вгамовувалися — ого—го!
— В ім’я Бога! — промовила сестра Єфросинія.
— Єфросиніє, — знову зашепотіла Софія. — Може, в тебе є трута хоч яка — дай мені, я не хочу жити…
— Не дам, хоч би й була…
— То, може, в тебе, Любове?
Люба мовчала. Вона подумки молилася Богові. Молилася без кінця, молилася, забувши про весь світ, молилася, не чуючи ні благань подруги по нещастю, ні її сліз…
РОЗДІЛ ШОСТИЙ, про те, як Яремко Ціпурина знову починає замислюватися над деякими незрозумілими речами
Шагін—Герай разом з рештками свого війська помчав на схід, а небавом перед розташуванням полку Мізерниці появилася орда Кантеміра.
Був ранок, трави були в росі, сонце світило косооко, по—татарськи, а Мізерниця сидів верхи і загадково ворушив своїм тонким вусом.
Ось під’їхали кантемірівці до Мізерниці. Сам Кантемір—мурза — здоровий, опасистий, лихоокий — підскочив на своєму коні до козацького полковника. А з ним — його сеймени, а за ним — турки. Еге—ге, та чимало турків у Кантеміра — прислали йому підмогу зі Стамбула. Не було б цієї підмоги — дідька лисого б переміх він Шагіна!
Як ото й годиться, почав Кантемір чемно вітатися, подарунки вручати козацькому полковникові. Вручає, а сам лихим оком дивиться. Шагін—Герай не вручав, йому було не до церемоній. А цей вручає…
Яремко Ціпурина — серед тих, хто стоїть неподалік від Мізерниці, полковника козацького. Павло Мізерниця — тонкий, стрункий, гарний, обличчям красивий, очима лукавий, — Кантемір одразу ж це запримітив. А лукавий очима Мізерниця мовби й не здогадується, що ж саме може цікавити Кантеміра. Та це ж і Яремкові ясно: чи післав своїх родичів до гетьмана Дорошенка Шагін—Герай? Якщо післав — то треба негайно мчати на Ор—Капу,[13] увірватися на плечах розгромленого Шагіна у Крим, захопити Бахчисарай. Що далі планував Кантемір, Яремкові не було відомо. Не було відомо йому, що на західному березі Чорного моря уже стоять галери з великою кількістю турецьких воїнів, що на одній з галер — колишній кримський хан Джанібек. Стамбул знову хоче його посадити на кримський престол. Не знав Яремко, що як тільки підійде Кантемір до Бахчисарая, то з західного берега Криму має відплисти швидкохідна галера з цією вістю — і тоді турецька ескадра, яка має на борту двадцять тисяч озброєних турків і хана Джанібека, рушить на Крим. Не знав про це Яремко, не здогадувався навіть про це. Йому здавалося, що тут усе простіше: Кантемір—мурза не поділив чогось із Шагіном; посварилися між собою двоє кримських можновладців…
Мізерниця про щось незначне говорить із Кантеміром, лукаво позирає туди—сюди, а правди татаринові не каже.
Сонце піднялося трохи вище, вже не так косооко, вже не так по—татарськи дивиться на землю. Мізерниця післав Яремка та інших молодих козаків — перевірити, чи стоять запорожці на своїх місцях, по своїх засіках та шанцях…
Метнулися молоді козаки та джури туди—сюди. За півгодини все перевірили, геть усе було, як і належиться. А Мізерниці на колишньому своєму місці вже не було: перебрався в намет вести переговори з Кантеміром. Не сам на сам, а ще з якимось третім чоловіком, який під’їхав з татарсько—турецьких лав уже після того, як Яремко та інші козаки поїхали виконувати дивне розпорядження пана полковника Мізерниці. Бачив того чоловіка звіддаля й Дери кіт. Ще й запитав у Яремка: а що, мовляв, Кантемір не вміє по—нашому чи Мізерниця не може по—їхньому, що їм іще й тлумач знадобився? А що Яремко міг відповісти? Нічого особливого, крім того, що Кантемір добре вміє руською мовою говорити, а Мізерниця непогано по—турецьки…
Цілу годину щось говорили між собою полковник і двоє бусурманів… А тим часом Шагін—Герай разом з рештками свого війська усе ближче й ближче був до Ор—Капу!..
Хитрий Мізерниця! Може, він морочить голову Кан—темірові, може, пускає пилюку в очі отому другому, що із мурзою зайшов до намету, а тим часом Шагін—Герай відривається від переслідувачів і має хоч якийсь виграш у часі! Якщо так, то нехай морочить, нехай затуманює Кан—темірові його немудру голову!..
Та ні, не такий уже він немудрий, цей Кантемір! Бачив його лихі очі Яремко! Хитрий Кантемір. Але хитрий і Мізерниця!
Через годину Кантемір та його "тлумач" вийшли з полковничого намету. Яремко здаля побачив, як скочили вони на коней. Опасистий Кантемір не скочив — влетів у сідло. Як птиця! Аж дивно при його тілі — важкому й неповороткому!
А супутник Кантеміра (чомусь край чалми впав йому на лице) хоч і тонший, хоч і легший, а проте не так хвацьки влетів на коня. Не татарин, видно, не татарин…
Шкода, лиця його Яремко не зміг роздивитися… А втім…
Скільки тисяч вояків у Кантеміра?! Ого! Хіба всіх роздивишся?
Хоч Петро Скрипник наказував: "Яремку! Вчись дивитися й запам’ятовувати! Навіть двадцять тисяч турків ітимуть перед тобою — дивись і запам’ятовуй! Згодиться! Кожне обличчя, кожна постать може залишитися в пам’яті. Отак поглянеш, а потім ніби забудеш; і раптом ні з сього ні з того стрінеш того чоловіка — і все згадаєш!.. Учись, Яремку! Для козака це необхідно! А для козацького розвідника — у стократ!" — "Та який же з мене розвідник?" — "Еге ж! А Кемаля Суса, сеньйора Гаспареоне, упильнував?!"
Яремко вирішив знову поглянути на двох вершників, які виїхали з намету Мізерниці.
Але вони вже змішалися з натовпом.
І все ж таки щось штовхнуло Яремка в серце…
Орда Кантеміра розтягнулася повз козацький полк, що стояв на узгір’ї. Яремко дивився на вершників і думав, що дуже нелегко доведеться Шагінові разом з йог© братом Магометом, ханом Криму. 1 ще він думав про те, що недаремно гетьман послав їхній полк сюди. Напевне, доведеться козакам утрутитися в міжусобицю, яка розгоряється в Криму між Шагіном та Магометом з одного боку і Кантеміром та Джанібеком — з другого.
Яремко не знав, що Дорошенко доручив Павлові Мізерниці разом з його полком пройти далі на захід — до самого Дунаю, перейти ріку і розвідати, що робиться на західних берегах Чорного моря…
Дорошенко — цього не знали ні Мізерниця, ні тим більше Яремко — отримав сигнал від козацького агента у Стамбулі, що треба остерігатися нового морського походу турків на Крим, на допомогу Кантемірові. Не знав тільки Дорошенко, звідки буде той похід — зі Стамбула чи з якогось іншого місця. У Стамбулі було ніби спокійно, — але це не означало мир. Турки вміли проводити свої операції приховано. Щоправда, й козаки вміли розгадувати турецькі таємниці…
Орда Кантеміра йшла і йшла повз козацький полк — і, здавалося, немає їй кінця! Велика сила йшла, добре вишколена! Їхали сипахи,[14] красуючись своєю зброєю та кіньми. Їхали яничари, поміж яких особливо виділялися чауші[15] які й на марші слідкували за порядком, не спускали колючих очей з вояків, весь час сподіваючись, що вони зрадять, злякаються, хитритимуть.
Диво дивнеє — вся орда пройшла перед очима Яремка, але він уже більше не побачив того чоловіка, що був разом з Кантеміром на переговорах у Мізерниці. Мов крізь землю той чоловік провалився…
РОЗДІЛ СЬОМИЙ про те, як Дерикіт узнав вельми важливу таємницю та що з того вийшло…
За наказом полковника Мізерниці Дерикіт разом із своїми хлопцями гайнув аж на Дунай. Військо Кантеміра помчало на схід, навздогін Шагінові та решткам його армії. Од Дністра, через Прут до Дунаю не видно було жодного татарського чи турецького вершника, — так що козакам ніхто не заважав швидко виконати завдання, тим паче що Павло Мізерниця наказав: "Як до Дунаю нічого не буде, то й повертайтеся назад — далі що там буде, нас не цікавить!"
Дерикіт доїхав зі своїми орлами до Дунаю, а там і справді вже хотів повертати назад, та надумався порозмовляти з місцевими волохами. А треба сказати, що Дерикіт був могилівським чоловіком, а той, хто родом з Могилева на Дністрі, той обов’язково вмітиме вести розмову з волохами та молдаванами. Стрівся, розговорився: "Кум траєшті?" — "Фарте біне".[16] Слово за слово — та й пішло! Згадав Дерикіт якогось Гугуце та якусь Лянуцу, що полюбила того Гугуце, — а дунайський волох сказав, що його сестра Віоріка — якраз же й є замужем за троюрідним братом Лянуци! Ну, коли пішла розмова про родичів, то тут уже й про інше можна поговорити!
Турки за десяток фарсахів відси, — сказав волох Штефан, брат Віоріки, що вийшла заміж за троюрідного брата Лянуци, яка дуже—дуже вподобала непутящого Гугуце, що, їй—бо ж, не вартий такої красуні, як Ляну—ца, — за десяток фарсахів турки на Дунаї — по той бік — будують флот для походу на Крим.
— Та не бреши! — аж підскочив Дерикіт, і очі його засяяли по—котячому — ласкаво, аж моторошно!
— Я ж тобі не циган — брехати! — захотів був образитися Штефан, та Дерикіт тут же його перепросив і ледь не пробив кулаком свої груди, бабахнувши в них від повноти душі.
