Яром-долиною... - Тельнюк Станіслав
Поїхав торговець коштовностями до столиці гяурського Ляхистану, а коли через півтора місяці приїхав — то трудно було його впізнати: так він змарнів! А крім того, його місія не увінчалася успіхом і на сей раз — дама, докладно роздивившись коштовну річ, наступного дня повернула її нещасному Абу Ахмадові ібн Аль—Джасасові, насмішкувато кинувши: "Такого мотлоху не тримають у себе навіть мої служниці!" Бідний торговець не їв і не пив два тижні підряд, він благав шляхетного співтрапезника свого дати з сайталашем якоїсь отрути, бо не хоче жити. А каймакан був задоволений: наївний друг його, картяр і шахіст, привіз із Варшави такий важливий сеунч,[21] який не снився всій таємній дефтерхані разом з усіма її агентами, розкиданими по Європі й далі. Але ж наївний друг його про це не знав: він з горя—розпуки програв каймаканові і в шахи, і в карти, та до того ж і з ніг звалився після першого десятка ратлів[22]сайталашу, — а наступного дня принижено благав високого покровителя свого нікому не оповідати про його ганьбу і про його нещасливу подорож до розпроклятої Варшави, де нещасному правовірному ніяк і помолитися, і словом людським з одновірцем перекинутися: одні гяури, одні гяури, і як їх земля на собі ото носить?!
Довго сміявся каймакан, довго заспокоював безталанного й наївного партнера свого, та все розпитував його про політику, про те, що почув Абу Ахмад ібн Аль—Джасас, проїжджаючи до Варшави, проживаючи певний час там і їдучи назад, — але торговець коштовностями дивився на каймакана такими дитячими очима і ляпав такі дурниці, що залишилось тільки махнути на нього рукою й назаише відмовитися від думки зробити з нього джасуса. Каймакан навіть зрадів каламбурові: "Аль—Джасас — не джасус!"
Образа, що її завдала Абу Ахмадові ібн Аль—Джасасові варшавська красуня, надто поранила серце торговця коштовностями, і він присвятив не один місяць пошукам такого ювелірного виробу, який міг би підкорити її серце. Та — дарма! Ніде, навіть у Персії та Індії, звідки щойно прибули найкращі й найудатніші торговці, такої речі не було. Каймакан сміявся, угадуючи наперед, чим закінчаться пошуки бідного Абу Ахмада ібн Аль—Джасаса: що б він не знайшов, вередлива варшавська красуня відішле назад (якщо, звісно, не прочитає в каймака—новому сеунчі розпорядження взяти собі коштовну річ, а натомість вислати до Стамбула щось інше — зі своїм, звісно ж, сеунчем!).
І от одного разу, вже цієї весни, коли каймакан прийшов після засідання дивану втомлений і переповнений враженнями (говорилось—бо про дуже багато речей — зокрема, й про те, що вдалося завести в козацькій верхівці своїх людей, які постараються підставити під кулі гетьмана Дорошенка; якщо Дорошенко загине, то цей чоловік, агент таємної дефтерхани, стане гетьманом!), Абу Ахмад ібн Аль—Джасас сказав, що він, здається, набрів на слід надзвичайної речі, перед якою варшавська красуня впаде на коліна, якщо не більше! Каймакан добродушно махнув рукою і запропонував відпочити від справ за дастарханом. Торговець коштовностями погодився зіграти в карти і випити, але пив небагато, а тому грав блискуче.
— Це я тому так зіграв, — скромно мовив Абу Ахмад ібн Аль—Джасас, — що Аллах став до мене прихильним. Він підказав мені, де я можу знайти оту чарівну річ, від якої прийде в захоплення шановна пані з Варшави!
— І де ж? — поцікавився каймакан.
— Майже під вашим благородним носом — у Кафі!
— Не треба зараз у Кафу, — став відмовляти від поїздки свого друга каймакан. — Там зараз не приведи господи що діється…
— Нічого там не діється! — запротестував Абу Ахмад ібн Аль—Джасас. — Усі кафинські ювеліри на місці — і нікого з них, слава Аллаху, не пограбовано!
— Є важливіші справи, ніж ювелірні!
Абу Ахмад ібн Аль—Джасас підняв руки вгору, повернувшись у бік Мекки, де зберігається камінь господень, і вигукнув:
— О гордосте людська! Яка ж велика ти, що навіть якісь дрібниці, вигадані пустим розумом, вважаєш важливішими, ніж створені Аллахом коштовні камені, злото й срібло!..
Засміявся каймакан, махнув рукою. Нічим не переробиш цього наївного чоловічка! Ні, не був Абу Ахмад ібн Аль—Джасас малим на зріст, ні! Він, навпаки, був нормальний на зріст, якби, скажімо, займався не продажем та купівлею коштовностей, то міг би стати яничарським агою! Чоловічком каймакан назвав свого співтрапезника за те, що він надто дрібно й однобоко мислив, навіть не намагаючись зануритися в глибини політичних та військових пристрастей доби. Каймакан намагався якось прилучити цього смішного чоловічка якщо не до шпигунства, то бодай до примітивного розуміння політичних подій, — але нічого не виходило.’ Абу Ахмад ібн Аль—Джасас жив явно не в тому світі і все бачив явно не в тому світлі.
От і зараз він хоче їхати до Кафи, не розуміючи, що там уже йде війна між Магометом—Гераєм і силами турецького ставленика Джанібека — теж Герая, але вигідного для Османської імперії Герая! Та там же його можуть і пограбувати, і вбити! До того ж — не якісь там козаки, а свої, турки!..
Але Абу Ахмад ібн Аль—Джасас уперся на своєму! Він навіть сказав, що піде з життя, якщо йому не вдасться задовольнити своїм крамом вередливу польську красуню. Отже, він повинен з’їздити в Кафу, бо там, саме там є дивовижної краси діадема, яка неодмінно підкорить серце неприступної варшав’янки.
— Але ж у Криму зараз небезпечно! — знову почав умовляти каймакан, якому страшенно не хотілося втрачати такого безкорисливого співтрапезника. Скільки літ Абу Ахмад ібн Аль—Джасас грає з ним у карти й шахи, п’є вино і веде розумні розмови про красу й поезію, — а ні разу ще не попрохав у каймакана анічогісінько!
І тоді каймакана осінило! Він зробить послугу безкорисливому Абу Ахмадові ібн Аль—Джасасові! І це буде всім послугам послуга! Він дасть йому галеру, він дасть йому команду, він дасть йому капітана, а самому торговцеві коштовностями він дасть на цей час звання баші! Абу Ахмад—баші — хіба погано звучить! Хай з’їздить його друг у Кафу, хай дістане там діадему (о, цю діадему пані Ванда повинна буде прийняти, каймакан не хоче втрачати такого каналу зв’язку, яким став наївний торговець коштовностями!), хай приїде назад, хай подумає над політичними пристрастями доби! Треба виховувати людей, і не треба на це шкодувати гроші!
Абу Ахмад ібн Аль—Джасас відмовлявся від галери, це у нього виходило так смішно й наївно, що каймакан аж пожалкував: як він раніше до такого фокуса не додумався!
Араб, не схожий на араба, Абу Ахмад ібн Аль—Джасас стояв на палубі галери і дивився на чудо—місто, що його вже скоро два сторіччя люди, що живуть в Османській імперії, називають Істанбулом — чи по—європейськи: Стамбулом.
Коли розвідники великого султана Мехмета Другого, якого потім стали звати Мухамедом—Фатихом, тобто Завойовником, наблизилися до Константинополя, то вони вже здаля побачили: перед ними велике і прекрасне місто. Султан, може, й знав, як воно називається. А втім, Мехмет Другий не був надто освічений навіть для своїх часів. Його ж хоробрі вояки взагалі не знали, що відбувається за обрієм. І от вони побачили дивне місто за дивною солоною рікою! Селянин—грек, якого вони стріли і який сідав у човен, щоб плисти до міста, на запитання, куди він збирається, відповів, показавши на високі будівлі, храми, купи дерев:
— Ейс тен полін![23]
"Ейстенполін" у вимові розвідників Мехмета переробився, відповідно до законів тюркської мови, в "Істанбу—лін", а потім закінчення відпало — і з’явилася прекрасна назва: Істанбул. Прекрасна, чарівна і клична, як усе незрозуміле чи малозрозуміле. Істанбул. Стамбул.
Чоловік, якого всі в Стамбулі знали як араба Абу Ахмада ібн Аль—Джасаса, стояв на палубі і дивився на чудо—місто, яке колись називалося то Візантієм, то Новим Римом, то Константинополем, то Цареградом. І кожна назва свідчить про велич, царственість, могуть… Галера відпливала з бухти дивовижної краси, що називалася Золотим Рогом. Був ранок. Сонце вставало за солоною диво—рікою, що зветься Босфором, сонце дивилося на блакитні хвилі та на білі мури фортець, мечетей, золотило місяці—молодики на Айя—Софії, Ахмедіє, Сулейманіє, вирізьбляло на тлі свіжого, аж запашного неба гострі, мов ратища, мінарети.
Галера пливла швидко, хоч і проти течії, а чоловік, якого звали Абу Ахмадом ібн Аль—Джасасом, згадував, як кілька літ тому мчав цією дивною рікою під шаленим гарматним обстрілом, під хмарою стріл, під роями розлючених куль…
Ніколи тоді було роздивлятися красоти берега, чари цієї течії, незглибимість неба над Босфором.
Та, власне, тоді небо було низьким і важким, бо його заклали великі сірі хмари.
Сьогодні — гарно. Сьогодні — сонячно й весело.
Сонячно й весело відбивається—віддзеркалюється в водах Босфору комплекс султанських палаців Топ—капу. Світлі стіни, чіткі обриси — все це, мов українська пісня—вишиванка на далекій чужині…
Біжать хвилі Босфору, біжать, мов дні, місяці, літа людського життя…
Хвиля утікає, хлюпнула — й нема…
А життя минає, а життя мина…
Снитися любові — не наснитися,
А вода солона — не напитися…
Чув він нову пісню, коли ходив по базару, де продавалися невольники… Почув пісню з цими словами, аж сльозою йому серце пропекло… Спитав у заплаканої невольниці, звідки в неї ця пісня. "Іди звідси, чоловіче, як не можеш мене викупити… Ізвідки знати мені, чия це пісня… Біля міста Гумані монастир жіночий є, і є там черниця, яка пісні складає, бо сама була в неволі…"
Цілий день ходив він Стамбулом — і переслідувала його ця пісня… І все крутилося в голові, і все ранило його ніби ж давно зачерствіле серце:
А вода солона — не напитися…
Береги Босфору то зближуються, то розходяться, то вони положисті, то круто здіймаються ввись. І галера пливе собі на північ, немов не солоною рікою, що єднає моря, а наче б ланцюгом озер, дивовижних озер, що з’єднані між собою каналами. Минули озеро, а далі — начеб ущелина, яка затисла і Босфор, і все, що пливе по ньому на північ чи на південь… Тут, в ущелинах, вода бурхотить, наче десь на дні господь Бог поставив велетенську жаровню — і от усе кипить, кипить, кипить!
О, зараз уже нічого, а як було тоді, коли в Дунаї, та в Дніпрі з Бугом, та в Дону з притоками навесні починалися повені! Тоді Караденгіз — Чорне море — переповнювався блакитною водою з слов’янських земель, і тоді турки, стоячи на берегах Босфору, шепотіли з жахом і подивом:
— Шайтан акинтиси![24]
Старі, досвідчені рибалки кажуть, ніби в Босфорі — не одна, а цілих дві течії: верхня йде з Чорного моря, а нижня — навпаки.
