Яром-долиною... - Тельнюк Станіслав
І вони, оті розмови, не подобалися. Він не хотів розпаду Речі Посполитої. Він, навпаки, мріяв про приєднання до неї ще й Московії. Недаремно ж його син Владислав іменувався ще й московським царем…
— Нічого, — промовив король Сигізмунд. — Ось закінчимо справи зі шведами, тоді пішлемо козаків і нашого коронного гетьмана з хоробрими жовнірами — та й посадимо на російський престол царя Владислава Першого!
Смикнувся правий вус Станіслава Конецпольського. Хотілося йому закричати просто у вічі королеві, що той втратив час, трагічно втратив його ще двадцять—п’ятнадцять літ тому. Не так треба було завойовувати Москву, як завойовували за допомогою Лжедмитріїв… Але сказав тільки одне:
— Не підуть зараз козаки на Москву!
— Як то не підуть? — здивувався король Сигізмунд. — Пан коронний гетьман любить наказувати — то козаки й не підуть. Але якщо їх попрохає їхній батько — король Зигмунт, — то підуть залюбки!
Конецпольський наважився заперечити:
— Ваша королівська милість добре знає мою відданість. Тому я й кажу тільки правду, тільки те, що думаю. Не підуть козаки проти Москви і проти царя Михайла Федоровича. Двадцять років тому вони могли піти, п’ятнадцять — теж, навіть десять літ тому. Сагайдачний ходив. Але побачив, що це, як сказав він сам, братовбивство. І став під кінець життя поборником дружби з Москвою. А для козаків заповіти Сагайдачного — священні. А Йов Борецький! Це не тільки ворог святого престолу в Римі! Саме ж він доводить козакам, що вони повинні боротися за єднання з Москвою! Щоправда, слава Йсусові, Москва нині боїться цього. Допомагати допомагає, підбурювати підбурює, але про єднання — ані ніц. Так вони зі своїм Дорошенком узялися мріяти про свою Річ Посполиту із гетьманом на чолі!.. Дорошенко неначе б заперечує, але його люди ведуть розмови про свою Річ Посполиту. Я маю великого листа від Сондецького з Канева — він був навіть заарештував одного з найбільших прихильників окремої Речі Посполитої, так той умудрився втекти. А то б — сидіти йому на палі!
— І хто ж то такий завзятець, холера ясна?! — зовсім уже по—польськи відреагував на щойно почуте, але, власне, давно вже знане король Сигізмунд. — Кажу: завзятець, бо втік від самого Сондецького!
— Є один розбійник. Закривидорога. Андрій.
— Це той хоробрий пан Анджей, що разом зі Стефаном Хмелецьким торік турків побив?
— Він… Нікого він не бив. Він просто розбійницькою хитрістю своєю змусив турків відступити. А інші розбійники потопили беззбройні, як стало мені відомо, турецькі кораблі…
— От що безборонних топлять — то це недобре. І багато?
— Щось із півтисячі…
Тут уже й королеві перехопило подих. Півтисячі кораблів — це не дрібничка.
— Як? За що?
— Та так собі — потопили і все… А ваша королівська милість каже, що я даремно нападаю на козаків…
Король подивився втомленими очима на коронного гетьмана.
— Ну, гаразд, — промовив він. — Бувають і в них випадки розбійництва… Хоча топити півтисячі мирних кораблів… А чому нічого не сказав мені про це посол Османської імперії шляхетний Гусейн—ага?
Тут уже було незручно панові коронному гетьманові.
— Не знаю, ваша королівська милосте… Але незабаром шляхетний Гусейн—ага попросить у вашої королівської милості аудієнції і буде скаржитися на розбійництво козаків, які не дають спокійно жити мирним людям у Криму…
Король промовчав. Він знав, що відповість Гусейнові. Спочатку він тижні три не зможе прийняти шляхетного Гусейна—агу. А потім, прийнявши, не повірить у те, що почує. А не повіривши, тут же пообіцяє, що негайно ізв’яжеться з самим великим коронним гетьманом Станіславом Конецпольським і якнайсуворіше накаже перевірити підлеглих йому козаків, — і якщо тії козаки і справді опинилися в залежному від Османської імперії Криму, то вони будуть повернуті назад, і якнайборше… Щоправда, для здійснення всієї цієї акції знадобиться після прийому посла не один тиждень, а тим часом козаки і самі повернуться з походу…
— Не такі вже вони й мирні, оті люди в Криму, — пробурчав король навмисне, щоб почув коронний гетьман. — Не такі вже вони й мирні, особливо деякі — як, наприклад, надто вже люблений паном коронним гетьманом Кантемір—мурза.
— Але його підтримує Стамбул, — випалив Конецпольський.
Король Сигізмунд, який і сам був любителем прямих і грубих у своїй простолінійності висловів, на цей раз не схвалив одвертості свого полководця. Вона його навіть розізлила. І тому він тут же пустив шпильку:
— Пан Станіслав Конецпольський поки що не є великим візиром Османської імперії…
Смикнувся вус, сталево блиснуло око гетьмана. А король продовжував:
— Та я його й не відпустив би до невірних. Мені самому потрібен такий Соколович — тільки із прізвищем Конецпольський.
Мусив великий коронний гетьман уклонитися і прийняти в серце з дякою комплімент великого короля Польщі. І водночас прийняти і шпильку — щодо того, що інтереси Османської імперії пан Станіслав часом пильнує з більшою ревністю, ніж інтереси Речі Посполитої…
Коли через три тижні благородному Гусейнові—азі, послові турецькому, вдасться—таки стрітися з польським королем, то йому буде вручено лист отакого змісту:
"Про те ж, що стосується теперішнього стану справ у володіннях і тієї, і другої сторони, ми докладно описали в наших листах до найсвітлішого турецького імператора. Ми звертаємо увагу вашого високороддя тільки на те, щоби ви побажали схилити свого найсвітлішого повелителя, аби він наказав тримати татарів у суворій слухняності, щоб вони не були винуватцями вторгнень та набігів. Ми ж, своєю чергою, настійливо зобов’язали ясновельможного Станіслава Конецпольського, воєводу сандомирського, командувача наших військ, аби він зі свого боку уважно стежив за козаками і звернув увагу на їхні таємні наскоки, що стали для них звичними".
Власне, це була частка великого листа, в якому уряд Речі Посполитої від імені короля багатослівно запевняв уряд Османської імперії у своїй любові, шані ет цетера, ет цетера.
Але про похід Дорошенка у тій цидулі нічогісінько не було. Король Сигізмунд сказав послові:
— Ми негайно надішлемо комісарів і депутатів на Січ, які докладно й ретельно перевірять ваш сигнал, і якщо сталися вказані вами порушення, то, о найблагородніший Гусейне—аго, винні у всіх оцих порушеннях будуть покарані!.. Дружні стосунки між Річчю Посполитою й Османською імперією — то наріжний камінь нашої політики!
Найблагородніший Гусейн—ага буде довго кланятися королеві Сигізмундові.
Коли великому коронному гетьманові Конецпольському розкажуть про цю аудиєнцію, він заскрегоче зубами.
Але зрештою він мусив би берегти свої зуби. Знав бо ж: їхня королівська милість зайняла позицію невтручання в події — тобто: що буде, те й буде! А щось же ж обов’язково має статися!
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ, присвячений бідам та нещастям кримського хана Магомета—Герая та його меншого брата Шагіна—Герая у дні важкої оборони Бахчисарая від війська Кантеміра
Загнавши добру тисячу коней, рештки війська Шагіна—Герая дісталися столиці — Ескі—Кирима.[30] Магомет—Ге—рай, ясна ж річ, не здогадався втекти до Бахчисарая, де оборонятися від Кантеміра було б, безумовно, легше, та й знайти прихильників, які стали б під прапори братів, було набагато більше…
— Брате, — ледь стоячи на ногах від утоми й недосипання, від голоду й розпуки, вигукнув Шагін, — брате мій! Невже ти не чув про нещастя, яке спіткало мене й наше військо?
— Чув, — тихо й безнадійно відповів Магомет—Ге—рай: — Усе — в руках Аллаха!
Шагін—Герай щосили стьобнув гарапником, наче стрілив з пістоля.
— При чім тут Аллах, брате?! При чім?! Нам треба діяти! Нам треба збирати військо і оборонятися!
— Де військо? Яке військо? — запитав блідий Магомет. — Скільки залишилося твого війська?
— П’ять сотень…
— І це — все?
— Але ці п’ять сотень дійдуть із нами до Бахчисарая! Нам треба достояти до того часу, коли прийде нам на поміч Дорошенко.
— Чи ж прийде? — засумнівався хан.
— Обов’язково прийде! Поки він живий, він не дасть туркам топтати землю Криму…
— Твій Дорошенко, поки ти воював за Дунаєм, захопив і знищив Іслам—Кермен! — люто витріщившись на молодшого брата, крикнув Магомет.
— А Акрам—баші і тисяча його воїнів? Загинули? — Щось важке, страшне й холодне стисло серце Шагіна. Про фортецю він зараз не турбувався. Вона йому була, власне, й не потрібна. Вона навіть заважала зміцненню дружніх стосунків з козаками. Але тисячний гарнізон Акрама—баші?..
— Мерзотний боягуз Акрам—баші здав фортецю гяурам! Він прибіг сюди, як боягуз, він просився до мене, хотів щось пояснити! Які можуть бути пояснення у боягуза! Я наказав відрубати йому голову і настромити на пакіл, а його боягузи—вояки зараз обеззброєні і сидять у зіндані…
— Чому я не бачив голови Акрама—баші, коли їхав сюди? — запитав Шагін—Герай.
— Його буде страчено за півгодини. Він вимолив у мене, сподіваючись, напевне, на твою загибель, відстрочки у виконанні вироку до твого приїзду. Я сказав: гаразд, почекаємо прибуття калги, але май на увазі, хан своїх рішень ніколи не скасовує; через півгодини після прибуття мого брата твою голову буде виставлено на палі — і всі милуватимуться нею…
Шагін—Герай перечепився через килим і впав. Упав не тільки тому, що перечепився, не тільки тому, що був смертельно втомлений, а й тому, що його потрясла дурість свого вінценосного брата. Воістину, Аллах, якщо хоче когось покарати, то він відбирає у того розум. Аллах уже відібрав волю і хоробрість у Магомета! А тепер починає забирати розум!..
— Брате, — безсило сидячи на підлозі, тремтячим голосом мовив Шагін—Герай. — Віддай наказ про відстрочку страти Акрама—баші. Нехай його приведуть негайно до тебе. І ти його помилуй, брате, помилуй в ім’я мене, помилуй в ім’я порятунку свого престолу, помилуй в ім’я волі й незалежності Криму!..
— Ти що так пишно? — здивувався Магомет—Герай. — Ти довго не спав — і тепер нездатен думку до думки притулити? Поспи, спочинь!..
— Через три—чотири години ось тут, в Ескі—Киримі, будуть воїни Кантеміра, будуть його сеймени й турецькі яничари! — закричав Шагін—Герай. — Ми повинні негайно втікати до Бахчисарая! Негайно!.. І разом з нами Акрам—баші та його воїни. Яке щастя, що Дорошенко вмовив його здати Іслам—Кермен без бою й залишив життя і зброю його воїнам!..
