Яром-долиною... - Тельнюк Станіслав

Кантемірівці лізли, не розбираючи дороги, давили один одного, підставлялися під шаблі хлопців з Карадагу, а тим нічого не залишалося, як прорубуватися до брами. Крок за кроком, мов крізь густі зарості очерету, прорубувалися вони до рятівної брами, яка, звісно ж, розкриється, розчахнеться, коли вони до неї проб’ються!.. Ось уже залишилося якихось сто кроків, ось іще менше лишилося їх! Але ж і воїни Кантеміра рвуться, мов потік з гір, і падає то один, то другий розбійник їм під ноги! Ех, зараз би якби хтось прийшов на допомогу їм!.. Коли ж, коли ж розчахнеться рятівна брама — і вискочать ізвідти воїни Шагіна!..

Але воїни не вискакують! Брама не розчиняється!

І тоді Амет—Киримли розуміє: Шагін не відчинить браму!..

Можна було б у розпачі впасти на землю і чекати смерті, можна було б загнати собі в серце ножа, щоб умерти й не бачити торжества ворога!

Але найбільший ешкийя Криму, сміливець з Карадагу Амет не знає, що таке безнадія. Він звик до всього — навіть до зради тих, кому приходив на допомогу.

Кинув оком на мури. Побачив кілька штурмових драбин, залишених атакуючими. Там повинно лежати ще кілька! Ну, що ж, треба пробитися до них!

Розбійницький ватажок гукає своїм спільникам: "За мною!" — і ватага, що зменшилася вже на третину, пробивається до мурів. Кантемірівці, впевнені, що розбійникам потрібна брама, а не драбини, спочатку розгубилися. Вони нічого не можуть збагнути. А розбійники, напруживши останні сили, прорубуються до драбин. І от уже оіжать вони один за одним нагору, біжать чимдуж, а розгублені кантемірівці навіть не пускають стріл, бо ті, що подалі, не можуть збагнути, хто ж це біжить і навіщо…

Внизу, біля драбин, залишаються тільки коні й кілька розбійників на чолі з ватажком. Ще кільканадцять секунд — і вони врятуються!

Та саме тоді з задніх рядів кантемірівців бахкає гармата — і важке ядро розбиває драбину. Кілька розбійників падає вниз. Всі інші — на мурі.

Аметові—Киримли не пробитися до іншої драбини. Доведеться дорого віддавати своє життя чи кінчати життя самогубством.

Але розбійницький ватажок — не з тих, хто поспішає розлучитися з найсолодшим даром Аллаха — життям. Розбійницький ватажок вважає, що людину не повинна лишати надія навіть тоді, коли її саджають на палю. А зараз до палі ще далеко. Треба відбиватися до кінця! Може, вдасться все—таки пробитися до другої драбини!..

Та пробитися не вдається. Втомилася вже рука ватажка карадазьких сміливців. Не так м’яко йде крізь ворожі тіла його шабля — уже пощербилася на яничарських кістках. Навіть дамаська сталь пощербилася. Ех, була б у нього переяславська шаблюка, зроблена під дамаську, — ця б не пощербилася ніколи! Ця рубала б і кості, і кольчуги, і лати. Чув про такі шаблі Амет—Киримли, але, на жаль, не тримав у руках!..

Чимдалі — ближче вороги. Ось—ось знесуть гарячу голову розбійницького ватажка! Але не зносять!

— Беріть живцем! — кричать аж троє чаушларів на кольорових конях.

Шкода — далеко вони від нього! А то б навчив їх, як кричати, щоб брати розбійника живцем!

Нарешті, на Амета накидають сітку. Де вона в них узялася — бозна! Накинули сітку, а потім накинулися всі! Накинулися — і розірвали б разом із сіткою, якби не скажений крик чаушларів:

— Беріть живцем!

Акрам—баші з ненавистю поглянув на Шагіна. Підступний татарин, хоч і з каплями чінгізханової крові в жилах! Злякався відкрити браму і врятувати свого ж рятівника! Мерзотно!.. Дорошенко так не зробив би ніколи!

Шагін—Герай відвів очі вбік. Він розумів, що мав кинути йому в обличчя Акрам—баші. Закипіло бажання знести з полководця голову за такі думки. Та — стримав себе. Після поразки за Дунаєм, де командували його військом слухняні нездари, Шагін—Герай дійшов висновку: ліпше полководець хай буде й неслухняний, але розумний. Треба було б послухатися Акрама—баші…

— Акраме, — сказав Шагін—Герай, пересилюючи себе. — Я був винен. Але побачив це тільки зараз.

— Я думаю, — трохи заспокоївшись, промовив Акрам—баші, — що полководцеві й державцеві ніколи не треба запізнюватися в своєму думанні. Можна запізнитися з думкою на одну хвилину — і втратити свою державу, свою честь і свою голову.

— Я поки що не втратив ні голови, ні держави… — почав був Шагін—Герай.

— А честь?.. — запитав Акрам—баші.

Сказав — і одвернувся, навмисне підставивши не—захищену спину озброєному Шагінові. Мабуть, розумів, що калга не насмілиться завдати йому підступного удару!

"А честь?.." І це питає вчорашній гяур, який мусить до кінця своїх днів дякувати Шагінові за врятоване життя!

На шостий день Кантемір знову кинув свої війська на Бахчисарай. Але яничари й сеймени, які вчора були вже майже переможцями — і в них із рук вирвали ту перемогу, — на цей раз ішли до бою не з таким завзяттям, як раніше. Військо, яке переважало сили Шагіна—Герая, утомилося. Йому треба було дати спочинок.

Але Кантемір затявся. Йому здавалося: іще один ривок, іще одне зусилля — і все! І він знову посилав своїх воїнів на бій. І воїни йшли, а потім відступали, залишаючи під мурами вбитих.

Кантемір стояв біля свого шатра й дивився, як його воїни намагаються прорватися в Бахчисарай — і не можуть. Турецькі яничари — воїни, перед завзяттям яких схиляється вся Європа й Азія, — не можуть подолати малий гарнізон Бахчисарая! Яничари, які з дитинства пройшли девшірме,[32] які звиклися з своєю почесною роллю грози гяурів, зараз не можуть подолати невеликого гарнізону — решток розгромленого ними ж великого війська Шагіна—Герая.

"Ті, що пройшли девшірме, — думав Кантемір, — стали гордістю Османської імперії. Не тільки великих воїнів виховано в яничарських ортах. Грек Сінан, пройшовши девшірме, став найбільшим турецьким мімаром — зодчим. Його будови прикрашають Анатолію і Крим… Та хіба тільки Анатолію і Крим? А інші місця! Та якби Османська імперія простяглася до Серендіпу, Голконди, Індії й Нового Світу, то й там би стояли творіння великого Сінана! А колишній грек—християнин Пірі Реїс — великий мореплавець і картограф, що зафіксував на папері навіть нікому ще не відомі землі! А колишній хорват, що став великим візиром за часів Сулеймана Кануні — Рустем—паша! А Мехмед—паша Соколлу — великий візир після Сулеймана, що був дійсним господарем Османської імперії цілих одинадцять літ! Він же — серб на прізвище Соколович!.. Весь світ повинен пройти девшірме і віддати найкращих своїх юнаків Османській імперії… Чом же зараз яничари й сеймени не можуть узяти Бахчисарай? Невже й залізо може втомлюватися? Невже й дамаська шабля може щербитися! Може, навіть дамаська сталь може…"

Вчора воїни показали Кантемірові ту шаблю, якою відбивався отой розбійник, що стільки літ воював проти можновладців Криму і ховався на Карадазі! Пощербленою виявилася шабля, хоч і дамаської сталі…

Втомлюється навіть метал…

І Кантемірові захотілося побесідувати з полоненим розбійником.

Цікаво, що скаже путнього ця приречена людина.

Та й розважитися якось треба.

Сьогодні вночі він пофілософствує зі смертником.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ, присвячений нічній розмові розбійника й державця

Слуги принесли зв’язаного Амета—Киримли та кинули перед Кантеміром. Важкий, опасистий Кантемір прослідкував очима, куди покотився зв’язаний і знебезпечений розбійник, і аж потім підвів очі на своїх ушаків.[33]

— Могли б обережніше, — гарикнув на них Кантемір, і у слуг від переляку забігали очі та затряслися руки. Чому це раптом він, жорстокий і безжальний, чому це раптом він, що любить милуватися муками катованих людей, раптом заговорив про обережність? Напевне, хоче вельми вишукано помучити бранця. — Підведіть його і обережно покладіть на подушки. Я буду з ним вести бесіду…

Ушаки тут же забігали довкола Киримли, підвели його, віднесли трохи вбік, легесенько, наче переповнену вином чашу, опустили на подушки. Щоб вино — хай навіть і уявне! — не прохлюпнулося й не зачервонило дорогих убрань майбутнього хана всього Криму. їхні руки були червоні, але не від вина, а від крові Ризи та його спільників; слугам не хотілося каляти кров’ю дорогі подушки, але ж наказ Кантеміра—мурзи, ось—ось уже хана Кантеміра, треба сповняти, інакше — секім—башка!

Кантемір зробив жест рукою — і слуги тут же вийшли. Посидів мовчки з хвилину чи півтори, мовби дослухаючись до важкого, переривчастого дихання Амета, потім підвівся, пройшовся по намету, переніс світильник ближче до зв’язаного бранця, оцінив оком, чи добре буде йому видно обличчя розбійника, — і аж після того всівся на своє місце.

Амет лежав із заплющеними очима. Обличчя було все в синцях, ріденька борідка була наполовину вискубана… Чи йому не хотілося дивитися на Кантеміра, чи він просто був тяжко втомлений своїми муками, але розплющувати очей він явно не хотів. І справді — для чого? Щоб іще раз подивитися на торжествуючу фізіономію одного з численних ворогів своїх, щоб ловити в його очах злорадний блиск?!

Кантемір почав свою мову, не чекаючи, коли Амет забажає на нього поглянути. Рано чи пізно, але розбійник того забажає. Все залежить від того, що він, Кантемір, скаже.

— Я не знаю, що їм потрібно, твоїм катам, — почав Кантемір. — Твої спільники або мертві, або поволі вмирають. Оте нікчемне золото, срібло й каміння, яке ми знайдемо у вашому розбійницькому кодлі на Карадазі, буде в наших руках. Я не розумію, що їм потрібно іще.

Амет мовчав і очей не розплющував. Він добре знав, що Кантемір юродствує, прикидається. Кантемірові дуже хочеться побачити на власні очі, як плаче і проситься ще учора грізний розбійник. О, якби Амет почав плакати і проситися, він, Кантемір, сам би побіг до місця тортур, щоб зблизька, на повні вуха й очі, насолодитися зойками й слізьми поверженого розбійника. Він не раз насолоджувався отак. Після таких картин Кантемір з особливою охотою йшов до своїх гурій і тішився їхніми танцями та піснями…

— Не будемо говорити про катів, — промовив Кантемір. — Я просто хочу поговорити з тобою про життя і смерть. Наостанок хочу з тобою поговорити, бо ж протягом усього твого неправедного життя не було в тебе розумного співбесідника…

— А пророк Мухаммед і Коран? — раптом запитав Амет і вишкірив наполовину повибивані зуби.

— Мовчи, кяльб—ібн—кяльб![34]

— Собака — теж священна тварина!..

— Якої б ти хотів кари: на палі здохнути чи щоб тобі кат розпоров живіт, вирвав з тебе нутрощі й кинув собакам, а тебе жбурнув на вила — здихати?!

Амет мовчав.