Яром-долиною... - Тельнюк Станіслав
— Там будується флот, а на березі Чорного моря шкілюються сеймени й яничари. І, кажуть, там із ними й отой…
— Хто — отой?
Штефан озирнувся сторожко. Дерикіт підлив йому оковитої з недоторканних запасів, про які не знав навіть гетьман, не те що полковник, — і сказав пошепки:
— Та отой, що ви йому вуха нам’яли разом з Османом, — Джанібек!
— Тю на нього! Та його що — яничари на кіл не посадили?!
— Не знаю! Може, посадили, а потім зняли, бо дуже розкарякувато ходить!..
— Го—го—го! — підтримав волоха Дерикіт.
— Га—га—га! — вдячно відповів козакові Штефан.
— Слухай, братику, а чи не допоміг би ти мені з хлопцями на той бік Дунаю перебратися, га?
Замислився Штефан.
— Та вас же сотня чи скільки?.. Я можу п’ятьох перевезти… А для чого це тобі?
— Та ніколи в житті не бачив Джанібека! Так же хочеться подивитися — хоч раз! Може, похоробрішаю!.. Може, швидше бігати навчуся!
— О! Той швидко біг од козаків, куди там тобі! — засміявся Штефан.
— Так перевезеш?
— П’ятьох! А решта — хай тут почекають!
— От фіул дракулуй![17] Ну, нехай! Тільки — сьогодні ж!
— Біне![18]
Перевіз Штефан п’ятьох козаків разом з кіньми аж на той бік Дунаю, провів плавнями, очеретами вгору по течії до тих місць, де будувалися галери для плавання по Чорному морю. Великі галери то були, добре рихтовані гарматами, здатні взяти чимало піших та кінних воїнів. Будівництво вже закінчувалося. На Дунаї вигойдувалося чотири десятки великих бойових та вантажних суден…
Ще три дні знадобилися Дерикотові для розвідки на березі Чорного моря. Побачив там табір сейменів та яничар. На плацах вони робили вправи, готувалися до гарячих боїв. Видно було, що не всі ще яничари й сеймени зібралися — нові сили надходили зі Стамбула…
Переправилися уп’ятьох (а Штефан — шостий) через Дунай, обнялися й поцілувалися зі Штефаном — доброю душею — та й погнали своїх коней до місця стоянки полку.
Приїхали по обіді, тут же пішли доповідати Мізерниці.
Полковник сидів у наметі, смалив люльку — таку ж, як у Недайборща; тая люлька немилосердно чаділа, аж вус полковника, схожий на пацючий хвіст, скручувався, мов щойно виплетена з дівочої коси стрічка.
Дерикіт доповів:
— Турки готують цілий флот, який мав піти на Крим. Готується й сильна армія. І все це — на Дунаї й за Дунаєм!..
— Нащо їм туди ще й морем плисти? — заперечив Мізерниця. — Пішли сушею разом з Кантеміром — та й досить того…
— А якщо Кантеміра поб’ють? — відповів Дерикіт.
— А… Ще телятко бозна—де, а ти вже з довбнею…
— Не я з довбнею… А турки! Надто серйозно вони взялися за Крим!
— Ну, ти вже, я бачу, такий у нас полководець і дипломат, що ну!
— Треба гетьманові на Січ передати!..
— Та він про це знає й так! — засміявся Мізерниця, але очі його дивилися без сміху.
— Пане полковнику, всі мої хлопці кажуть, що треба передати!
Мізерниця відклав люльку вбік, відмахнувся від диму, від якого йому на очі аж сльози набігали, і знову уважно подивився на козака. Щось немилосердне прочитав у цьому погляді Дерикіт, але душа його була зайнята зараз одним: як дати знати гетьманові про своє відкриття на Дунаї та поза Дунаєм.
— Моє тобі завдання, — урочисто мовив Мізерниця. — Негайно, не даючи ні собі, ні коням спочинку, летіть на Січ!
— Я й п’ятеро козаків, які були на Дунаї й за Дунаєм?
— Ні, всі до одного!
— Нетудихата трохи заслаб…
— Вилікується на Січі!.. Негайно!.. Чого сидиш?
— Я стою!
— Ну, так чого стоїш?! Треба мчати на Січ! Гетьман про це все здогадується, але про це все треба й знати! І точно!
— Я би на вашому місці, пане полковнику, з двадцятьма сотнями козаків пішов зараз за Дунай — і, поки там яничари й сеймени тільки збираються до походу, побив би всіх.
— Двадцять сотень на двадцять тисяч?
— Вони ж поки що не готові! Вони не думають, не чекають і зброї не мають!
— Ось так! — знову засмалив свою дурну люльку Мізерниця. — Про все розкажеш гетьманові. Може, пришле ще сотень з двадцять козаків. Тоді й нападемо!
— Тоді вони будуть уже готові до походу! Треба зараз!
— Що я можу зробити зараз? У мене дев’ятнадцять сотень. Без твоїх хлопців. Не зможу!.. Ти от що, — поклав люльку вбік Мізерниця, бо знову сльози набігли на очі, — будеш їхати на Січ через урочище Темне?
— Та певне ж… А зрештою, є трохи пряміша дорога — через Орішки…
— Їдь через Темне!
— Чого?
— Там тебе чекатимуть хлопці гетьмана.
— А звідки це ви знаєте?
— Знаю! Мені, ще коли ми йшли сюди, сам Дорошенко сказав!..
— А—а–а! — полегшало Дерикотові на душі. — Тоді добре…
І Дерикіт зі своєю сотнею, навіть не встигши перекинутися кількома словами з іншими козаками та сотниками, помчав на схід…
В урочищі Темному хлопців гетьмана Дорошенка не виявилося. Зате виявилися татари. Не Шагінові, а Канте—мірові. І видно було по всьому, що вони на козаків чекали. Тут же почали запрошувати до дастархану.
— Спасибі, але. нам ніколи, — відповів Дерикіт. — Будемо їхати назад — заїдемо!
— Ні, ти сядеш з нами за дастархан, — відповів татарин з нашивкою турецького ода—баші.[19]
І тут же всі, хто стояв за його спиною, оголили шаблі…
— Хлопці, вперед! — гукнув Дерикіт і кинув свого коня просто на татарів.
І тут же задзвеніли шаблі!.. Загриміли постріли!.. Заіржали поранені коні!.. Закричали люди!..
І закружляла люта січа. Сотня козаків — проти тисячі ворогів, які чекали на них, які навмисно засіли в урочищі Темному, щоб перестріти хлопців Дерикота й не пустити далі. Про це Дерикіт здогадався одразу, як почався бій. Татари були готові до бою і розмову про дастархан завели тільки тому, щоб приспати пильність козаків… Ех, треба було б їхати через Орішки! Треба б! Так полковник же наполіг, щоб їхали саме через урочище Темне… Щось темне й лихе було в цій його пораді… Як дасть Бог вирватися з цього пекла, то він, Дерикіт, скаже Мізерниці просто в вічі, що він погнав козаків у пастку!
Спочатку козакам удалося пробитися до краю урочища і стати в коло. Так вони відбивалися від ворогів години дві. Проте сили танули. Хоч і падали татари один за одним, але гинули й козаки…
— Отамане, — прошепотів Нетудихата. — Треба пробитися бодай одному. Треба передати гетьманові нашу таємницю, бо чує моє серце: полковник не передасть! Зрада, отамане! Хіба не бачиш?
Зрада! Дерикіт бачив, що зрада, й напружено думав над тим, як урятувати бодай одного козака, який би зміг донести Дорошенкові оту недобру вість про Дунай — та й про Мізерницю…
Але порятунку не було.
— Хлопці, пробиваймося до кручі! — гукнув Дерикіт. Круча була недалеко. Він, Дерикіт, запам’ятав її ще відтоді, як козаки їхали на Дністер. Там, під кручею, є щось схоже не то на борсучі, не то на лисячі нори. Може, хтось із козаків там сховається, а потім таки вибереться ізвідти й добереться до своїх, на Січ!..
І хлопці почали пробиватися до кручі. Повільно йшли, втрачаючи товариша за товаришем, обливалися кров’ю, але знали: треба дійти, що б там не було!
Та й під кручею легше буде вести останній бій…
І пробилися вони до кручі, і було їх уже зовсім небагато—з півтора десятка поранених козаків. І саме тут ударом татарської шаблі відбатувало Дерикотові пів правої руки. Нетудихата зняв свій очкур і перев’язав руку вище рани — щоб кров не текла.
— Ну й добре, отамане, — прошепотів він. — Ти вже воювати не зможеш — лізь у борсучу нору. А я тебе прикидаю!..
— Лізу, — промовив Дерикіт, аж скрегочучи зубами. Скреготів він зубами з трьох причин: перша — що став жертвою зради, друга — що доводиться не стрічати смерть у бою, а лізти в нору, мов останньому боягузові, а третя — що боляче ж і що більше не буде з нього вояки!
Вліз Дерикіт у борсучу нору, навіть упхнувся в бічний хід, закидав його Нетудихата бур’яном і землею, — і настала для козака ніч і тиша.
Ні, тиша настала потім. Бо спочатку до нього долунювали звуки бою, якісь відзвуки криків, гуків, тупоту. А потім стало тихо—тихо…
Боліла рука, але потім вона мовби вщухла. Та й не диво ж: отерпла, перетягнута Нетудихатиним очкуром…
Згодом Дерикіт почав розгрібати бур’ян та землю й вибиратися назовні. У борсучій норі було жарко, хоч повітря й вистачало: борсук — звір розумний і хитрий, у нього завше є кілька виходів з нори, отож є йому під землею чим дихати… Вилазити було трудно — одна ж рука залишилася при козакові, та й та — ліва. Але зрештою Дерикіт вибрався на поверхню.
При світлі ущербного, старіючого місяця побачив: лежать побиті коні, а між ними — трупи обезголовлених людей, трупи його товаришів. Спробуй тепер пізнати, де лежить Нетудихата, де лежить Цикоза, спробуй розрізнити, хто з них, безголовий, Баландюх, а хто Анцибор; ось лежить, розкидавши руки, Сявавко чи Стангрит, а може, й Шуповал; ні, Шуповал упав раніше, ще на початку бою, разом з ним упали тоді Солонець, Нечухрай і Шайдюк; а це, мабуть, лежить або Зателепа, або Кметик; а десь же, по дорозі до цієї кручі, лягли і лежать тепер, обезголовлені, Хаджі—Іван і Понежда, Коханець і Пікож, Деребера й Бебко, Тягун і Голінько, Криклій і Перескока, Собі—пані, Дірконіс і Джоденчук… Збирали їхні голови Кантемірові вояки, рахували, а про те, що однієї не дорахувалися, мабуть, і не здогадалися. Ех, якби вони ще руки збирали та знайшли зайву правицю — Дерикотову, — то тоді б і здогадалися, що треба ще одного шукати…
Дерикіт обережно виліз із—під кручі і поповз у степ. Він міг і йти, хоч і втратив чимало крові, але поки що йти він боявся: може, татари десь тут поблизу чатують на нього… Але потім, відповзши подалі й вгледівшись, вирішив перевірити, чи татари ще й досі сидять в урочищі. Заіржав — заклично, весело, мов молода кобила. І лежав, чекав відповіді з урочища. Іржати Дерикіт міг так здорово, що навіть татари не могли здогадатися, що то ірже не кінь, а людина. Навіть на тихе його іржання озивалися жеребці, що паслися за милю від Дерикота…
Зараз було тихо. Не озвався жоден кінь…
Дерикіт ще трохи почекав, ще раз поіржав… Потім визначився по зорях, підвівся і пішов на північний схід. До Січі йти далеко, ой, як далеко! Але треба дійти, що б там не було…
І він ішов, хитаючись від болю, від утоми, від голоду й від безнадії.
Хитався, але йшов, бо більше йти було нікому…
Якби ж він знав, що козаки з Січі мають ось—ось виступити в похід на Крим, то він пішов би їм напереріз, може б, виграв півдня, і хлопці знайшли б його дорогою на Ор—Капу…
Але він не знав того.
