Золото і кров Сінопа - Савченко Віктор

Він кинув збентежений погляд на Микошинського.

— Петре, ти б поцікавився живими, — відказав гетьман. — Де можна було таких красунь уполювати?

— Купили ми їх, Богдане, купили... — Потурнак посміхнувся, а тоді простяг руку і пригорнув Наталку. — Ходи, серденько, до мене.

З круглого виду Пилипа-цілителя не сходив подив, причиною якого були слова Потурнака про забитих заколотників, та ще більший подив на ньому з’явився після того, як поранений, який ще мить тому був на тому світі, тепер посміхався і пригортав дівчину.

— Господи, Господи, на жаль, немає тут Оникія, щоб і він міг таке побачив... — тихо проказав цілитель.

— Що ти бурмочиш, аптекарю? — запитав осавул.

— Що диво велике на моїх очах сталося. За життя я багатьох братчиків з того світу повертав, але на те в мене чимало днів ішло. А тут! Ще мить тому цей чоловік не впізнавав нареченої, а зараз уже пригортає її. Це ж треба!

Танула передсвітанкова імла. На сході вгадувалися ознаки нового сонячного дня. Віддалік біля одного з наметів кашовари розкладали багаття, а двоє в чагарнику рубали хмиз. Гетьман, завваживши те, сказав:

— Вирушаємо зі сходом сонця. — Тоді обернувся до Потурнака. — Мушу з тобою й Савою віч-на-віч...

Сава кинув погляд на дівчат і ті відійшли до намету. Віддалилися й осавул з Пилипом.

— Богдане, — випередив гетьмана Петро, — ми вдячні тобі за турботу і справедливість, але у нас інший шлях.

— Стривай-но, про що ти?! — вражено гетьман.

— Про те, щоб пристати до вашого обозу. Адже ти хочеш заснувати на своїх землях козацький осередок. Гурт озброєних людей, які, в разі потреби, могли б постояти за себе й за тебе. — Завваживши на обличчі гетьмана розгубленість, він промовив: — Богдане, я не товариш Оникієві. Просто мені довелося побував у світі, де немає таємниць, де чути думки... Людські, звісно. Помислів і намірів таких потвор, як Буцматий, Кубусь, чайковський другої чайки і тих, що з ними, не почуєш. Як не вгадаєш, що намислив скажений собака. Я їх бачив, коли повертався у цей світ. Вони підстерігають кожного, кого знали у земному житті, і не має значення, де б тебе спіткало лихо, ось тут, чи в Сінопі, чи десь інде. Там, де вони, не існує ні простору, ні часу. Вони втягують у своє кишло кожного, у кому більше від сатани, ніж від Бога. З ними був і Мурлага-галерник, хоч він і загинув у Сінопі. А то — звір у людській подобі. Їхніх думок ти не вгадаєш. Мине час, тут, у земному житті, і сутність така втілиться в немовля якогось проклятого роду або й народу, що нагрішив дуже, і досягши зрілого віку, накоїть великих нещасть.

— Петре, оскільки ти спізнав алхімію, то чи не скажеш, хто з цих людей, що тепер зі мною, означені дідьком?

— Гетьмане, я не знаю, що воно таке — алхімія, бо не навчений так, як ти. Напевне, магія? Але я не маг, як, наприклад, Оникій. Я потрапив у біду й побував там, звідки зазвичай уже не повертаються. Але оскільки душа моя не поривала зв’язку з тілом, то я — тамтешній, бачив і чув вас — тутешніх. Коли я кажу "чув", то маю на увазі й думки. Але чув тільки тих з вас, хто говорив або думав про мене. Воїни ж твої про мене не згадували, через це думок їхніх я не чув. Але якщо ти запитаєш, що я думаю про твій план, то скажу, що схвалюю його. Надто те, що ти маєш намір створити осередок не тільки сильних зброєю, а й заможних людей. Багатством-бо можна протистояти поневоленню не менш надійно, ніж шаблею.

— Тобі й про це відомо!?

— Ну, ти ж сумував не тільки через те, що я, можливо, віддав Богові душу, а й тому, що я з моїми знаннями мусульманського люду сприяв би тобі у налагодженні торговельних зв’язків з ним. Ти маєш намір пристати до плану Наливайка та створити князівство чи гетьманат на одвіку не заселених теренах — від Буджацької орди до Брацлава, а основні збройні сили тримати в Січі.

Микошинський пополотнів.

— Таке моторошно чути, — звірився Потурнакові. — Адже цими думками я досі ні з ким не ділився. — Раптом він обернувся до Сави. — А ти ж на це, що, синку?

— Не второпаю, пане батьку, про що ви з Петром... Якщо йдеться про те, щоб пристати до обозу, то ми з Меланією — як Петро... Але попередньо ми домовилися, що осядемо в містечку, де Самарь у Дніпро впадає; то лівий берег. Звідти недалеко й до зимівників моїх і Петрових батьків, та й до Січі — день-два верхи. А все інше, про що ви казали, я не тямлю.

— Це зверху порогів, гетьмане, — пояснив Потурнак. — Місто також має назву Самарь.

— Я знаю те місто, — посміхнувся Микошинський. — Воно Січі належить. Десь років двадцять тому Стефан Баторій — король польський видав грамоту на володіння ним козакам. Якраз навпроти нього, на правому березі, лоцмани таборують. Ну, ті, що дуби через пороги переправляють.

— Авжеж — сказав Петро. — Щедрий край — рибою, звіром.

— Багатий, — погодився козацький зверхник, — але небезпечний, бо розташований на шляху із татар у Московію. Щораз, коли орда на північ суне, люд місцевий у ліси втікає або прихисток шукає на правому березі Дніпра. Зазвичай нещастя трапляються перший раз, коли військо ханське по здобич іде, другий, коли повертається обтяжене здобиччю.

Потурнак, завваживши, як уважно слухає Сава, і що на його обличчі з’явилася невпевненість, озвався:

— Гетьмане, у цьому світі немає куточка, де хрещена людина почувалася б у безпеці. Торік орда вигнала сто тисяч полону саме з того краю, куди ти прямуєш... — Потурнак замовк. Раптом сказав: — Богдане, у Сінопі я прислав на берег двох дівчат з гарему володаря — польку й молдованку, — вони мали звернутися до тебе від мого імені...

Микошинський спохмурнів.

— Були такі, — відказав неохоче.

— Яка їхня доля?

— Погана. Немає їх більше. Повбивали.

— О, Боже! Хто!?

— Спершу треба запитати, чиїми руками... Не знаю. А от хто — мені відомо достеменно. Це ті, котрі тебе перестріли на шляху у цей світ.

— Кому вони заважали — ті стражденні невільниці?! — озвався Сава.

— Не вони, а я — охоронець здобичі великої. А їхнє перебування у війську діти Кубуся хотіли використати, як привід проти мене. От тих голубок хтось і... Можливо, вони — вбивці були моїми друзями. — Раптом Микошинський подивився на схід, змінився в обличчі: — Ну, ні то ні. Але пам’ятайте: моя пропозиція залишається... В Січі з’явлюся за три місяців.

Він озирнувся, погукав осавула. Сказав:

— Візьми, Мартине, два клунки в обозного, з часток тих, кого не знайшли поміж мертвих, і які не повернулися у військо, та віддай хлопцям. — По миті запевнив: — Можете не сумніватися, дільба була чесною.

— Пробач, Богдане, що не пристаємо на твоє запрошення, — промовив Потурнак. — Батьків потішити мусимо. Братчики після походу, напевне, вже звістку принесли, що ми не повернулися, отже вони вважають нас мертвими. Та й Наталчину батьківщину на Черкащині мусимо навідати. Невідомо тільки, чи залишився там хтось після набігу кримців.

Петро спробував злізти з воза, але тіло його було ще слабе.

— Лежи, лежи, друже, — застеріг гетьман. — Ти щойно з того світу повернувся — мусиш у силу увібратися. Запряг залишимо вам. Повернете, коли з Савою до Січі завітаєте.

— Ні, Богдане, мажара в дорозі стримуватиме. У шатрі відлежуся.

Гетьман з осавулом допомогли Петрові стати на землю, але ноги його підкосилися.

— Віднесіть мене в намет, — попрохав він.

Аптекар, який підійшов, звернувся до Сави:

— Скинь з нього постоли і розітри маззю ноги — від пальців, до колін. А тоді знову одягни, та вкутай добре. М’ясо якесь маєте? Баранину, кажеш?... Приготуйте юшку. М’ясо самі з’їжте, а йому — юшку. Можна з коржем.

Щойно на сході з’явився краєчок сонця, як з балки виїхав обоз, а за ним — перша і друга сотні. Хоч зверху іскрився сніг, на дні яру проте ще плавали пасемця туману. Сава перейшов шлях і наблизився до одного з пригаслих багать, де підкріплялися гетьман, осавул і аптекар. Поряд жували овес їхні осідлані коні.

— Давай, синку, до нашого столу, — запросив Микошинський, киваючи на дерев’яне коритце на снігу, в якому були шматки сала та коржі. — На жаль, кулішу нам не дісталося... Стривай, чим це від тебе тхне? А-а, ліками... Приблудо, ви з Петром зняли з мого серця камінь. Вже й не сподівався вас побачити. І пан осавул також.

— Пане батьку, мене прислав Петро, щоб я побажав вам щасливої дороги...

— Мудре рішення... — усміхнувся Микошинський.

— Але я не тільки з тим прийшов. Три дні тому ми перестріли в степу гурт людей, п’ятеро з яких були кінні, при зброї й багато одягнені, шестеро ж на мулах — чи-то ченці, чи волоцюги. Уздрівши Петра, який вийшов їм назустріч з байраку, четверо з тих, що на мулах кинулися врозтіч, а озброєні кінні приготувалися до бою. Нас вони мали за кримців. І таки зчепилися б, якби Петро не впізнав у двох озброєних вельможах якихось Нечипора та Саська Федоровича. На них був одяг, який у нас не носять — жупани з застібками, крисаті капелюхи з павичевим пір’ям. Вони поверталися від германського імператора в Січ з листом до тебе. Нечипор казав, що своїм походом у Туреччину ти сильно допоміг хрещеному людові.

— А решта троє хто? — поцікавився гетьман.

— Посланці Рудольфа до тебе ж. І ще одне, може, це має значення... Петро сказав, що всі шестеро на мулах, і ті, що втекли, і ті двоє, що зосталися, були руді. Десь такі, як пан осавул. По-нашому ні слова не тямлять. Петро балакав з тими, що зосталися на суміші мов. Їх переслідує інквізиція; до Нечипора і його супутників вони приєдналися, аби з ними вибратися з католицького світу. Знають про нашого Оникія — звідки, не сказали. Ось усе, що я хотів тобі повідомити. — Сава вклонився й намірився йти.

На обличчя Микошинського, яке досі було поблажливо-іронічним, набігла тінь заклопотаності.

— Дякую, Приблудо. Ти приніс важливу звістку. Нечипор і Сасько Федорович — сотники, мої посланці до імператора Рудольфа Другого.

Озвався Нетудихата:

— Поспішили ми, Богдане, з відбуттям...

— Навпаки, забарилися. Скоро холоднеча справжня вдарить. До того мусимо бути під дахом. Старшина ж, що повернулася, разом з писарем Вороновичем дадуть собі раду. Посланцями передасть імператорові нашого в’язня — брата володаря Сінопа. — Раптом Микошинський запитав: — Синку, на якій відстані ви були тоді від Січі?

— Наші шляхи перетнулися так: ми прямували на північний-схід, бо маємо намір вийти у верхів’я Дніпрових порогів.