Золото і кров Сінопа - Савченко Віктор

То не просто дорога, то петля горя нашого. Там усе стражданнями просякнуте. Не одне століття мине, поки воно вивітриться.

...Сава вже входив у сон, коли почув звуки. Згадка про татарську переправу, яка була всього в кількох верстах, збурила в ньому тривогу. Обережно, щоб не розбудити Меланію, він вигулькнув з намету. Бив копитом кінь, що заплутався в довгому поводі. Решта коней стояла непорушно, як згустки ночі. Сава розплутав линву, накинув на спину бахмата попону, яка була сповзла, і погладивши тварину по крупу, хотів був знову пірнути в намет, та раптом почув голоси, що долинали від сусіднього шатра. Слів Петра він спершу не розібрав, а Наталчин голос — високий в холодному повітрі чувся чітко.

— ...Я нікого не кохала, і не знала, що це таке... Нічні любощі чоловіка з жінкою — ось і все, що я про це чула. А воно інше — ну, і це також... Ти не повіриш, але коли на невільницькому ринку я спостерегла двох арабів у білих плащах, щось тенькнуло в моєму серці. Я бачила в щілини запинал на їхніх обличчях тільки очі й перенісся, але невідома сила підказувала, що по мене прийшла моя доля. І я, звіряюся тобі, в душі не противилась їй. Я навіть знала, що у неї — моєї долі чорні очі. Мене лякала і водночас вабила зухвала поведінка араба в оточенні ласощохлистих стамбульців. За час полону я надивилася і жорстокості, й зневаги, і хтивості, але від твоєї брутальності на торжищі віяло чимось іншим — чоловічою силою і впевненістю. Меланія ж нічого такого не відчувала, усе те заступав образ Сави, якого в її душі було більше, ніж її самої. Мені тоді не дано було збагнути, що воно таке, коли поряд з твоєю є ще одна душа, власника якої немає й близько, а, може, й зовсім уже не існую поміж живих. Мабуть, той Сава з минулого не давав їй упізнати його ж таки в арабському одязі... Вона збиралася вкоротити собі віку. Її не стримували й блакитні очі араба. Так ось, тепер і я знаю, що таке любов. І якщо, не дай, Боже, з тобою щось станеться, не жити й мені. А якщо й виживу, то душа твоя довіку стоятиме поруч.

— Серденько, — почувся лагідний Петрів голос, — ти так добре все казала, і на таке сумне звела. Ходи-но сюди, моя рибко.

Почулося шурхотіння, а по миті — знову Наталчин голос:

— Милий, укрий нас твоїм білим арабським плащем...

Сава, обережно ступаючи, відійшов. Він щойно ніби підгледів минулу подію, але не своїми очима, а очима іншої людини.

ЧУЖІ

Рівнину, якою вони скакали вже два дні, перетнула круча. Не балка чи яр, а глибоке урвище, прорите водами. Потурнак повагався, куди їхати, тоді погнав коня на північ. Незабаром урвище виположилося в балку, а потім — у байрак.

— Це те місце, де можемо оговтатися... — сказав Петро. — За чверть світлового дня звідси річка Інгул. Вона десь така ж, як і Південний Буг. Через неї мусимо також переправитися. Але сьогодні вже не встигнемо.

Коли вони опинилися в улоговині, на дні якої цибеніло джерело, Потурнак уважно оглянув густі, непрохідні хащі чагарника на протилежному схилі й ліворуч від нього, сказав Саві:

— Місцина зручна для відпочинку, але має вхід, та не має виходу. Те, що зі сходу ніхто не продереться крізь зарості, добре. Але ми, в разі небезпеки з заходу, опинимось у пастці. Втікати буде нікуди. І все ж — ризикнемо... Бо від гонитви усе тіло ломить.

Розсідлані коні пощипували зелену травичку, яка ще вціліла по краях потоку. Раптом вони попідводили голови, до чогось дослухаючись, а потім знову заходилися пастися. Потурнаків же кінь насторожено форкав. Тоді підійшов до свого господаря, який спав на ліжнику просто неба, і нахилив над ним голову. Довга грива лоскотнула чоловікові обличчя, але той тільки поморщився. Тоді кінь торкнувся губами його чола. Мить Петро лежав, погладжуючи коневі голову.

— Чого тобі, друже, — озвався, розплющивши очі.

Та раптом підхопився, немов би під ним земля шарпнулася, скочив на рівні й кинувся до краю байраку. З заходу наближалися вершники — десь дюжина. Точніше порахувати не можна було, бо частина з них — така ж сіро-жовта, як і степ, розчинялася в просторі. Вони прямували з боку західної дороги Кучманського шляху. Отже, вершники або перетнули той шлях, або ж збочили з нього. У першому випадку то міг бути бозна хто, у другому — кримці. Якийсь час Петро дослухався до звуків, що їх відлунювала суха земля, бо в повітрі вони ще не вгадувалися.

Скоро бахмати стояли вже під сідлом, тягловий — з вантажем, а Петро й Сава, примостившись на попоні, показували дівчатам, як набивати пістолі. Власне, вчили Наталку, бо Меланія те робила вправно.

— Голубки, маємо чотири пістолі, — казав Петро, — два дорогих, за кожного з них можна купити цілий табун коней. Бачите, руків’я обкладені діамантами в золоті? А на стволах — насічки арабськими літерами — присяга султанові. Отож обережно з ними... Ми з Савою цілимося й стріляємо, ви набиваєте: засипаєте порох з порохівниць, вставляєте кулі, забиваєте клейтух. Не баріться. Якщо все обійдеться, обіцяю на вечерю куліш зварити, бо ми так і не пообідали до-пуття.

— Петре, а куліш і дружини Ібн Джафара готували, — сказала Меланія.

— То я їх навчив. У них добріший виходить, бо вони присмачують спеціями всілякими.

— Знайшли про що балакати, — усміхнувся Сава. — Може, того кулішу не доведеться ні тобі готувати, ні нам куштувати...

Потурнак подивився на друга з докором, і той усе зрозумів. Балачками про їжу Петро хотів відволікти увагу дівчат від небезпеки, що насувалася.

Тим часом уже можна було почути глухі звуки від ударів копит об суху землю. Петро й Сава кинулися до краю байраку й, залігши, стали спостерігати. То був дивний гурт. Попереду на рослих білих конях їхало півдесятка людей у капелюхах, прикрашених павичевим пір’ям, з великими загнутими крисами. Незабаром можна було розгледіти на них дорогий одяг вельмож, не схожий на шати ні польської, ні української шляхти. Не були вони й турками. За ними на відстані їхало шестеро на вухатих конях — мулах. На тих угадувалися накидки ченців. Якщо в передніх стирчало з-за пояса по пістолю й звисали шаблі, а за спиною до сідел були прив’язані списи, то задні, схоже, зброї не мали.

Петро перехрестився, полегшено зітхнув.

— Чого ти радієш? Їх п’ятеро, та ще оті, на мулах...

— Я радію, братику, бо сили майже рівні. Їхня перевага в кількості, наша — у тому, що ми для них — несподіванка. Маємо чотири набитих дула.

За спинами почувся рух. Дівчата принесли пістолі й розстелили попону з причандаллям для зарядки. Меланія підповзла до чоловіків, спостерігала за гуртом, що вже наблизився до відстані двох польотів кулі. По хвилі озвалася:

— На них дорогий одяг, а під ними баські коні. Отже, їдуть не по здобич, грабіжники-бо убираються аби-як.

— Але вони й не мирні люди, — зауважив Петро. — Пістолі, шаблі, списи... Втім, ми можемо накоїти лиха, вбивши безневинних. А коні справді породисті — арабські скакуни. На таких їздять чільні люди Туреччини і європейські вельможі. — Він замовк, мить поміркував, а тоді сказав: — Часу на роздуми немає. Зробимо так: я піду їм назустріч, може, пощастить порозумітися.

— Подумай над тим, — озвався Сава, — що якщо з тобою скоїться лихо, то хто нас додому приведе? Ніхто, крім тебе, дороги не знає. Отже, іти мушу я.

— Братику, ти не знаєш стільки мов, скільки знаю я, — посміхнувся поблажливо Потурнак. — Як ти з ними спілкуватимешся?

Він застібнув накидку і звівся на рівні. Вершники не одразу його й помітили на тлі сірого неба, а уздрівши високу постать у чорному плащі, яка невідь звідки виросла посеред степу, спинили коней і висмикнули з-за пояса пістолі. На те Петро відхилив клобук, показавши сіру молдавську шапку, і замахав застережливо руками. І тут з’явилася хмарка диму біля пістоля одного з вершників, близько просвистіла куля і гримнув постріл. Петро впав і, падаючи, помітив краєм ока три голови, що визирали з байраку. Верхівці, напевне, подумали, що він заманював їх у пастку. Вони розвернули коней і у чвал поскакали назад..

"Авжеж, — майнула думка, — хтозна, який загін ховається в балці... А десь же, не так далеко, Кучманський шлях".

Шестеро на мулах погнали слідом. З усього, ці не належали до одного гурту з кінними, а були тільки подорожніми

Потурнак підхопився на рівні, і по хвилі вже був біля свого коня.

— Якого біса ви повитикали голови! — дорікнув, стрибаючи в сідло.

Гривастий, вибігши на рівне, став наздоганяти вершників на мулах.

— Спиніться! — волав Петро польською, турецькою, молдавською, але ті втікали, не озираючись.

Раптом подумав, що прибульці накивали п’ятами, а отже не являли собою загрози. Востаннє погукав німецькою:

— Не втікайте!

І тут один із шести натягнув повід, і мул спинився. То був рудобородий гладун у сутані, обмотаний замість паса веретою. При ньому не видно було зброї. Позаду сідла висіли сакви. Під густою бородою не можна було розгледіти обличчя, проте очі блакитні, аж білі, виказували смирення. Чоловік заговорив німецькою, але Потурнак нічого не втямив. Друзі монаха помітивши, що той мирно балакає з вершником на низенькому гривастому коні, зупинились, а тоді повернули назад. З виду то були ченці, але ніби з різних монастирів. Постать одного укутувала нова сутана, на інших було витерте або вилиняле вбрання. Поєднував їх вираз покірності долі на лицях.

— Чоловіче, — озвався румунською один з п’яти, що під’їхали, — ти кричав моєю мовою. На тобі молдавська шапка й постоли, а під плащем — кожух. Хто ти такий і чого тобі від нас треба?

— Я і мої друзі — мандрівники, — відказав Петро молдавською. — Шлях наш важкий і довгий...

— Скільки вас? — перебив чернець.

— Ми зупинилися щоб перепочити, — продовжував Потурнак, — аж ось нагодилися ви... Ми вже зраділи, що не ординці, а ви — кулю...

— Не ми, а вони, — кивнув чернець у бік кінних, що спостерігали віддалік. — Скільки вас там ховається? — повторив запитання.

Несподівано Потурнак завважив, що стоїть у середині півкола, і на ньому схрестилися погляди шести людей. Хоч виразами очей та облич ті виказували смирення, проте невидимі потоки, що струмували з зіниць, пронизували його наскрізь. Так само він почувався, коли розмовляв з Оникієм у мить, коли дух характерника входив у іншу дійсність. Оникій ставав тоді чужою людській природі сутністю.