Українська література » Класика » Золото і кров Сінопа - Савченко Віктор

Золото і кров Сінопа - Савченко Віктор

Читаємо онлайн Золото і кров Сінопа - Савченко Віктор

Того, хто бував поруч, охоплювало моторошне відчуття страхітливого сну. Тим часом вершники на вухатих конях намагалися стати так, щоб він опинився в центрі кола. На мить Петро відчув себе в середині павучачого плетива, зітканого шістьма павуками. Нитки, що припнули до місця його й коня, не можна було розрубати шаблею; не міг він вихопити й пістоля, що сховав був ззаду за поясом. Шестеро людей, ніби то були складові якоїсь великої рудої потвори з шістьма парами рук, насувалися зусібіч. Майнула думка, що цим не потрібні ні пістоль, ні шабля. Вони самі були зброєю — незвичайною, а відтак грізнішою за будь-яку іншу. Їхні очі й вирази облич виказували все ті ж смирення й покірливість долі, а тільки з зіниць струмувала сила, що геть паралізувала його. Вони вже були в півтори сажні від нього, коли гримнув постріл. Стріляв у повітря один з вельмож, котрі спостерігали за тим, що відбувалося. Але на те жоден з ченців навіть оком не повів.

Потурнак озирнувся — до байраку було не менше сотні сажнів. І тут він побачив, що звідти йде чоловік з чорним птахом на плечі. Оникій, здавалося, не йшов, а плинув у цьому ж, але водночас і не в цьому, але дуже схожому на цей, степу. Раптом Петро немовби прозрів — усі шестеро вершників були руді — хто з бородою, хто з вусами, хто з давно неголеною щетиною, але всіх їх ніби було народжено в племені, де самі тільки руді. "Хай вам чорт! Це ж треба — усі шестеро, здається, хною вимазані!" Щойно він так подумав, як відчув, що кінь під ним дрібно затремтів; його неначе хтось поганяв і водночас не відпускав повід. І тут сталося неймовірне — четверо на мулах зірвалися з місць і понеслися в степ. Їх підхопила якась потужна сила, і розжбурляла кого-куди. З тим увірвалися тенета, якими його було припнуто. Чоловіки в чорному мали здатність навіювання тільки тоді, коли поєднували свої зусилля. З їхнього гурту справді утворилася невидима потвора, яка обертала людину на слухняне знаряддя. Двоє, що залишилися, — румун і німець, роззирнулися, але нічого не завваживши, розгублено втупилися в Петра. Раптом перестав тремтіти коник; Потурнак подивився у бік байраку, але Оникія вже там не було. Тим часом мули під втікачами так прудко бігли, ніби їх переслідували зграї вовків. Скоро вони обернулися на рухомі цятки, і розчинилися в сірому одноманітті — два з північного боку, два — з заходу й півдня.

Наблизилися вершники на білих конях. Петро сягнув рукою під плащ, аби дістати з-за спини пістоль, але вельможа, що стріляв, застромив свою зброю за пояс.

— Чужинцю, — погукав він татарською, — що ти сказав такого монахам, що їх ніби вітром здмухнуло?

— Я не чужинець у цьому степу, — відказав Потурнак також татарською. — А чого вони кинулися навтіки, поцікався у їхніх друзів-відьмаків.

— Он як... Виходить, що ти ще більший відьмак, коли змусив тих утікати.

"Оникій їм не відкрився, — подумав Петро про п’ятьох на білих коняк. — І цим, що зосталися, — також. Його бачили тільки ті, що втекли, і я."

— Та ні, — відказав Потурнак, — вони злякалися твого пострілу.

— Хіба звук пострілу долинав до їхніх вух упродовж кілька хвилин? — мовив з усміхом вершник на білому коні.

І тут подав голос чернець-румун:

— Пане, він тямить румунською.

— Та-ак, а по-козацькому він уміє? — озвався також румунською другий вершник на білому коні.

— Знаю й по-козацькому, — відказав Петро українською.

По цих словах двоє з п’яти на білих конях смикнули за поводдя й попрямували до гурту, де був Петро. Троє залишилися на місці. Коли вершники наблизилися, Потурнак раптом завважив, що вони йому когось нагадують. Але перед ним були чужоземні шляхтичі, які сиділи в дорогих сідлах на рослих породистих конях. Один довговидий з голеним обличчям, другий круглолиций з борідкою й вусами — це він стріляв. І тут Петро впізнав чоловіка, що стріляв. "Та це ж сотник Сасько Федорович!" — мало не вигукнув він.

Озвався довговидий українською:

— Хто ти такий, якщо не вважаєш себе чужинцем у цьому степу?

— Я той, за вбивство кого у путньому товаристві дрючкують, — відказав також українською.

— Чи не хочеш ти сказати, що належиш до такого товариства? — знову поцікавився довговидий.

— Авжеж належу. — Петро мало не сказав: "пане сотнику", бо той, хто запитував, був також сотником на ім’я Нечипор.

Торік улітку, після відбуття із Січі послів короля германського Рудольфа, обоє старшини зникли.

— Стривай-но, чоловіче, — озвався Сасько Федорович, — чи не Петро Потурнак ти?

...Троє на білих конях, що їхали за Нечипором і Саськом, кидали на Петра насторожені погляди. Позаду сідел на крупах їхніх коней висіли важкі сакви. Суворі обличчя усіх трьох виказували в них військовиків, готових до рішучої дії. Один звернувся німецькою до Нечипора і, вислухавши його, заспокоївся.

Козацька старшина знала дорогу, вірніше напрямок, попри те, що довкруж не вгадувалося ні шляху, ні навіть стежки. Опинившись на краю байраку, вони довго вглядалися в протилежний його бік, геть порослий чагарником. Раптом Нечипор завважив унизу улоговини, у півверсти на південь, три кінні постаті.

— Ото твій кіш? — запитав з усміхом.

— Так, — відказав Петро.

— На Січ мандри правите?

— Ні. Шлях наш — до містечка Самарь з перевозом на Дніпрі, що зверху першого порога. А там видно буде.

— Тоді ось що, брате, троє, що з нами, — посланці Рудольфа Другого до гетьмана. Імператор відрядив їх після того, як козаки свою обіцянку виконали і взяли Сіноп. Місія ця таємна. Отже, людей своїх тримай від нас подалі. Про це ніхто не повинен знати. Для волоцюг, що були нашими супутниками, ми їдемо до коронного гетьмана Замойського. Знає, здається, тільки гладкий монах-німець... Ми затаборуємо в чагарнику за ручаєм. Там є стежка в заростях, якою вранці вийдемо з байраку і вирушимо далі. Приходь після вечері, погомонимо. Тільки сам.

— У нас баранина є, — сказав Петро. — принести?

— Ні, дякую. Не треба.

ЧЕРНЕЦЬ — УТІКАЧ

...Згасало багаття, на якому посланці готували вечерю. Білі коні й мули ченців скубли уцілілу травичку по краю потоку, з протилежного боку якого, неподалік від двох наметів, паслися гривасті бахмати.

Нечипор, навіть без крисатого капелюха з павичевим пір’ям, мав шляхетне, але бліде, як для козака, обличчя. Більше року-бо вони з Саськом Федоровичем мешкали при дворі імператора Рудольфа Другого. Дослухавши оповідь Потурнака про взяття Сінопа і їхні поневіряння по тому, він довго мовчав. Не озивався й Сасько Федорович. Його обличчя з великими карими очима виказувало подив, ні — одкровення. Вони подумки співставляли почуте про взяття Сінопа зі слів очевидця з легендами, що їх оповідали про той напад при імператорському дворі.

— Потурначе, що то за байки поширюють в германському королівстві про підводні човни, якими буцімто скористалися козаки під час нападу на Сіноп? — подав голос Сасько Федорович.

— Друже, не вір небилицям, — порадив йому Нечипор.

— То не байки, — сказав Потурнак, і кивнув у бік наметів з протилежного боку потоку, де вгадувалися три постаті. — Отам чоловік, що побудував їх. Піти, покликати?

— Ні, — твердо сказав Нечипор. — Не можна з двох причин: першу ти знаєш, а друга —військовики Рудольфові мають завдання, крім усього, з’ясувати, що то за підводні човни. Вони про те не раз у нас допитувалися. Посилалися на свідчення учасника сінопського походу — таємного посланця у Січ Бределя. Якщо такі човни справді існують, то про те, чи можна про них оповідати, нехай вирішує гетьман... А що то за один? — кивнув сотник у бік наметів. — Я його знаю?

— Не знаєш. Він із білих. Цього літа до нас прибився. Грамоти навчений у Києві. Батько його Карпо — з наших.

Озвався Сасько Федорович:

— Чи не той це Карпо, що колись став на захист характерника, коли по того інквізиція навідалася?

— Він.

— ...Монахи прибилися до нас уже за містом, — оповідав Нечипор Потурнакові. — Старший загону кінних, що нас супроводжував до кордону з Річчу Посполитою, не хотів їх брати — боявся інквізиції. Та ми з паном Саськом Федоровичем наполягли, сказавши, що ченці — наші подорожні, а інквізиція над нами не має влади. Для неї вони єретики, для нас ніхто. Якщо ж ми помітимо від них загрозу для посланців пана імператора Рудольфа, — Нечипор кивнув на трьох вельмож, які сиділи осторонь і про щось балакали з монахом-німцем, — то ми самі з ними впораємося.

— А який гріх на них? — поцікавився Петро.

— Хтозна... По всій Європі багаття палають — тут відьму, там відьмака живцем спалять. Ми з Саськом від того хоч і були далеко, але палену людську плоть відчували всюди. Попитай румуна —він один з тих бідолах, на якого очікувало земне пекло.

Мовив Сасько Федорович:

— Коли я там пожив, то зрозумів, чому християнський світ поступається силою султанові. Європейські королі ведуть війну на два фронти: з мусульманами і зі своїми підданими. Може, й треба вряди-годи знищувати потороч, що її випліджує рід людський... Мабуть що, треба, а тільки хто скаже, в якому тілі живе божа сутність, а в якому ховається нечистий? До того ж нечистий спритніший у підлоті, а відтак часто опиняється нагорі. І тоді він уже судить, кого спалити на вогнищі, а кому створити рай посеред суцільного пекла.

Нечипор покликав румуна, і той, захопивши шматок верети, на якому доти лежав, підійшов.

— Іліє, як ти і твої подорожні довідалися, що ми вирушимо в козацький край? — запитав румунською.

Чернець простелив шматину, сів, а тоді показав на німців.

— Германця повідомив хтось із палацу...

— Ти кажеш про монаха? — поцікавився Сасько.

— Він не монах, — мовив Ілія. — Він алхімік — той, що шукає філософський камінь. Ну, перетворює там щось на золото. Але його біда в тому, що він дуже заможний, і хтось поклав око на його багатство. По нього вже мала прийти інквізиція, але він випередив... До мене під’їхав за містом, де я очікував на бодай якогось подорожнього. Чого саме до мене, а не до когось іншого з тих, що сиділи під брамою? Бо я був у сутані, і він також — у сутані... У мене був мул, і в нього — мул. Він мав намір втекти до козаків, де інквізиція до нього не дотягнеться. Мені ж байдуже було, аби тільки зникнути з католицького краю. — Раптом монах подивився на Потурнака. — Ти питаєш, воїне, який на мені гріх?..

Відгуки про книгу Золото і кров Сінопа - Савченко Віктор (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: