Золото і кров Сінопа - Савченко Віктор

— Миколая, либонь, у дорозі будемо святкувати.

— Встигнемо, — сказав гетьман. — До Костянтинова тиждень ходу.

Якийсь час їхали мовчки, дослухаючись до форкання коней та стукоту коліс об мерзлу землю.

— Ти не забув, Богдане, що в Умані я маю борг сплатити? — озвався Нетудихата.

— Ні, не забув, — відказав Микошинський. — Гадаю, одного дня тобі вистачить. Зробимо так: Умань обійдемо стороною і краще — в сутінках. Бо скарб великий веземо. Око чуже не мусить торкатися возів. Ти ж із сотнею Забігайла відстанеш і наступної доби — на той час ми вже будемо далеко — зробиш свою справу. З міста вирушите на північ у напрямку Білої Церкви, а там, за кілька верст від Умані, збочиш на захід і згодом вийдеш на сліди нашої валки.

— Сотні не треба, — мовив осавул. — Дасиш десятьох, але я їх виберу сам.

— Мартине, того переполоху, якого ми накоїли на морі, досить аби збурити увесь християнський світ. Зараз за нас — живих і за упокій душ полеглих правлять у храмах. На нашому боці й король Речі Посполитої Жигмунд — сутністю своєю християнською... Та як монарх, державу якого ми поставили на межу війни з одним з найгрізніших володарів світу, він помститься. У таких випадках спочатку підсилюють гарнізони в південних містах. Згодом жовніри об’єднаються і рушать на козаків. В Умані скоріше за все вже отаборився загін коронного гетьмана. Вас переловлять і доправлять у Краків, де й стратять привселюдно на догоду султанові. Отож бери сотню. Навряд чи там зараз велике військо...

— Богдане, я не збираюся зводити порахунки з усім містом. Мушу віддячити тільки двом — орендареві та його панові за знущання над моєю матір’ю та її смерть. На це великого загону не треба. Після завтра субота — з навколишніх сіл і хуторів люду на ярморок понаїде. Ми ж у сіряки уберемося, збрую дорогу з коней залишимо тут, на возах. Ну, дядьки на ярмарок приїхали аби купити щось на свято...

— Можна й так, — погодився Микошинський.

Тим часом голі дерева в перелісках і гайках попереду стали темнішати, немов би їх накривали сутінки.

— Гетьмане, — озвався сотник Палійчук, — ми наближаємося до снігопаду.

— Схоже на те, — підтвердив Нетудихата. — Сніг може нас затримати — до Умані не встигну.

Якийсь час козацький зверхник вглядався в каламутний обрій на заході, а тоді обернувся до осавула:

— Як ти вирішиш, так і чини. Можеш узяти десяток, а можеш і сотню козаків, та поспішити, щоб устигнути на ярмарок. Але якби ти запитав мою думку, то я порадив би не квапитися зі сплатою боргу. Ну, це — наражати на небезпеку вози з добром. А тут не тільки наша та тих, хто з нами тепер, частка, а й частка, яка піде на підтримку храмів. Я вже не кажу про тих, кого не знайшли поміж мертвих у Сінопі, і наділи яких громада довірила нам. А після півострова, де ми таборували, стількох не дорахувалися?! Немало випадків, коли козак, котрого не виявили після бою, з’являвся в Січі і йому віддавали його частку. А ще ж Потурнак і Приблуда...

— Про тих двох забудь і думати, Богдане. — Осавул перехрестився. — Важка смерть їм судилася. З ними поквиталися за всі звірства, скоєні нами в Сінопі. Хай Бог прийме душі їхні світлі. Ми всі запеклі, кров’ю вимащені, а вони чисті, совість незайману мають.

Перехрестився й Микошинський. По часі озвався:

— Розумію, що шансів вижити у них не було, але щось мені підказує: живі вони. Серцем чую. Що вселяє в мене таку надію? Те, що Петро мову турецьку знає не гірше від османа, звичаї їхні... — Гетьман повагався мить, а тоді мовив: — Та й Оникій каже...

— Он як! І що ж він каже?

— Ну, я ото перед від’їздом покликав його, аби подякувати за попередження, які він насилав нам у часи небезпек, тоді запросив до нашого гурту. Дукати золоті він узяв, а від мандрів з нами відмовився. Каже, що Січ, це єдине місце, де у "псів господніх" руки короткі і що наш похід на Сіноп інквізиція на карб йому поставить. Це все, що я збагнув, бо Оникій часом таке верзе, що сам тільки й розуміє.

— А про Потурнака і Приблуду, що він казав? — поцікавився осавул.

— Ну, що вони з пастки страшної вирвалися і що лихо їм на п’яти наступає.

— Коли ти з ним балакав?

— Та одразу ж після паювання здобичі — десь два тижні тому.

Раптом осавул натягнув повід і, спинивши коня, став вдивлятися в снігопад, до якого вони наближалися. Тоді озвався:

— Вершник.

По миті й Микошинський завважив, як рухома пляма попереду обертається на кіннотника.

Незабаром верхівець зовсім уже виринув зі снігопаду; він гнав коня назустріч валці.

— Це дозірний з моєї сотні, — озвався сотник Забігайло. — А тільки чого один? Їх там троє було.

— І чого коня гонить у чвал? Мабуть же, не для того, аби повідомити нам втішну новину, — зауважив Микошинський. — Він озирнувся на вози, на довгу вервечку козаків, які їхали по двоє. Тоді підняв булаву і обоз спинився.

Скоро вже стало чути глухий тупіт. То справді був один з трійці дозірних, що їх гетьман виставив на відстань десяти верст від валки з усіх чотирьох сторін. Наблизившись, козак осадив білого коня, тоді вистрибнув із сідла і, скинувши шапку, вклонився.

— Вітаю, панове старшино! — Він звертався до всіх, але дивився на сотника Забігайла.

— Бувай здоровий, Менею, — сказав той. — Де решта дозору?

— Татари... Ми наткнулися на невеликий загін. Данило у вибалку причаївся аби діждатися орди та довідатися про їхню чисельність, а Улас назирці їхатиме за вивідниками. — Козак відвернув високого коміра кожуха, явивши вусате молоде обличчя.

— З чого ти взяв, що то саме татари? — озвався гетьман.

— Ну, — коні низенькі татарські; клобуки на головах у вершників.

— Скільки їх? — поцікавився осавул.

— Не знаю. Їх бачив Улас. Ми, віддалившись від нашого обозу верст на десять на південь, роз’їхалися в різні боки на таку відстань, щоб не втрачати один одного з виду. А якби хтось із нас щось запідозрив, то збиралися б у гурт. Улас тоді поїхав ще далі на південь...

— Вони його помітили? — спитав Забігайло.

— Не схоже. Там снігова круговерть. Улас якийсь час ішов за ними слідом. Напрямку вони не міняли; прошкували підтюпцем на північний схід. Не дуже поспішали. Якщо їхатимуть, як їхали, то ще до ночі перетнуть шлях, яким рухається наша валка.

— А де тепер Улас? — поцікавився Нетудихата.

— Та за ними ж — назирці...

— Що на це панове старшина? — запитав гетьман.

Сотники переглянулися з осавулом. Озвався Палійчук:

— Треба влаштувати привал, а татарських вивідників зловити. Від свого основного загону вони, скоріше за все, віддалилися на півдня-день ходу. Якщо їхній загін не діждеться від них звістки, то затримається ще на півдня. За цей час ми, поквапившись, подолаємо немалий кавал відстані. А сніг присипить наш слід.

— Не дуже й присипить, — зауважив Нетудихата. — Двісті вісімдесят коней... Кізяк ще теплий буде. А загін, який вислав уперед вивідників — не основний. Він є складовою ще більшого загону, а той, напевне, – ще більшого.

Гетьман понуро дивився в гриву свого вороного скакуна, не озивався. Тоді сказав:

— Перехопимо вивідників, а там видно буде. Менею, ти зміг би вивести загін на татар?

— Авжеж, пане Гетьмане.

— Соцькі — по дюжині братчиків у руку пана осавула! Та нагодуйте Менея. Обоз рухається, як і рухався. Ага, мабуть, не треба нагадувати, що в ньому частка кожного з нас...

...Десь за версту від дороги Меней повернув на південний захід і погнав коня по сліду, який ще не встигло припорошити.

Снігопад здалеку здавався щільною завісою, проте не був надто рясним. У ньому вгадувалися і голі, без листя, гайки, й пагорби. Осавул, що скакав на чолі гурту, раптом спинив коня і став вдивлятися в каламутний простір попереду, де мелькала темна цятка. По миті її побачив і Меней.

— Улас, — сказав він. — А десь попереду мусять бути й вивідними.

...Кінотник не дуже поспішав. Раптом він спинився і став вдивлятися в постаті на сході, які рухалися йому навперейми. Скоро вони перетворилися на вершників, а ще по хвилі він упізнав у одному з двох, що їхали поперду загону, верхівця у гостроверхій шапці. То був Меней.

... — Татари вони, — відказав на запитання Нетудихати дозірний. — Четверо їх.

— З чого ти взяв, Уласе, що татари? — запитав осавул.

— Ну, одяг на них... Клобуки, таке інше. Коні низенькі, гриви майже до землі... А поглянь на відбитки на снігу... Непідковані коні бувають тільки у татар.

Нетудихата уважно розглядав сліди копит, а тоді зауважив:

— Тут бігло п’ятеро коней.

— Авжеж. П’ятий — нав’ючений, без вершника.

— Вони далеко звідси? — поцікавився осавул.

— Та з версту, не більше. Он попереду кізяк ще парує.

Старшина тим часом про щось міркував. Тоді, кивнувши на сліди, озвався:

— Ти справді бачив, що їх було четверо, і з ними — один кінь?

— Авжеж.

— Тоді це не кримці, — запевнив. — Татари не ходять по здобич учетверо з одним запасним конем. У кожного щонайменше біжать ще два обабіч того, що під сідлом. Та як би там не було, тих людей треба зловити.

Загін гнав коней у чвал чи не версту, але тих, по чиєму сліду вони їхали, не було видно. Щоправда, снігопад не дозволяв бачити більше ніж на двісті саженів. Раптом козаки спинилися на краю вибалка, у який вели сліди, й одразу ж побачили попереду чотирьох вершників, біля одного з яких біг нав’ючений кінь.

— Авжеж, то не кримці, — озвався по часі осавул. — У татар стремена високо, коліна мало не торкаються грудей. А ці в сідлах сидять, як наші люди. Їдуть з далеку і не один день — тичини для наметів везуть. Щоправда, одяг на них татарський і коники татарські.

По часі знову подав голос Нетудихата:

— Це балка, в якій Богдан має намір сховати на ніч обоз. Вона тягнеться на кілька верст. Менею, їдь назустріч нашим. Скажеш гетьманові, що це не ординські вивідними, і що моя думка така: нехай обоз не поспішає. У балці заночуємо після того, як нею проїдуть ті люди. Вони прямують на північний схід, можливо, до Черкас. А там, напевне, — військо Замойського. Всі, хто приходить з далекого краю, приносять якусь новину. Ці також принесуть звістку, що в степу спокійно. Досі нас не бачила жодна людська душа.

— Пане осавуле, — озвався Улас. — Чи не простіше їх захопити в полон?

— Авжеж, простіше, — погодився старшина. — А тільки хто повідомить владу, що в степу порожньо? Шлях до Костянтинова мусимо подолати непоміченими, немов привиди.