Діти капітана Гранта - Жуль Верн

- Але ж чому?

- Війна.

- Війна?

- Так! Громадянська війна...

- Громадянська війна? - повторив Паганель, що мимоволі сам почав говорити ламаною мовою.

- Так, війна між Парагваєм і Буенос-Айресом.

- Ну й що?

- А те, що індіанці всі подалися на північ, услід за тиловими частинами генерала Флореса.

- А де ж касики?

- І касики з ними.

- Он як! А Катрієль?

- Катрієля немає.

- А Кальфоукоура?

- І Кальфоукоура!

- А Янчетрус?

- Зник і Янчетрус!

Розмову було переказано Талькавові, котрий схвально кивнув головою. Очевидно, патагонець не знав або забув про цю війну, яка призвела пізніше до втручання Бразілії і винищила силу людей в обох таборах. Отож сержант цілком слушно пояснював знелюднення пампи громадянською війною, що розгорілася на півночі аргентінських провінцій.

Але ця подія перевернула шкереберть усі Гленарванові плани. Справді, коли Гаррі Грант був у полоні в касиків, то і йому теж довелося йти разом із ними аж до північних кордонів. А тоді - де і як його шукати? Чи слід починати знову небезпечні й напевно марні розшуки на півночі пампи?

Треба було гарненько обміркувати це важливе питання.

Однак досі ще не довідались про найголовніше - і майор, поки його друзі мовчки перезиралися, спитав Мануеля, чи не чув він про європейців, що потрапили в полон до касиків?

Сержант поміркував якийсь час, наче щось пригадуючи.

- Так, чував,- відповів він нарешті.

- О! - скрикнув Гленарван; в його серці знов спалахнула надія.

Він, Паганель, Мак-Наббс і Роберт оточили сержанта.

- Кажіть же! Кажіть! - вимагали вони, пасучи його очима.

- Кілька років тому,- почав Мануель,- так, правильно... полонені європейці... але ніколи не бачив.

- Кілька років тому? - здивувався Глепарван.- Ні, ви помиляєтесь. Ми точно знаємо, коли сталася катастрофа. «Британія» загинула в червні 1862 року. Отже, ще немає і двох років.

- Ні, сер, багато більше.

- Не може бути! - вигукнув Паганель.

- Ні, точнісінько так. Це було тоді, коли народився Пене. Їх було двоє...

- Ні, троє! - заперечив Гленарван.

- Двоє,- упевнено наполягав сержант.

- Двоє! - повторив украй здивований Гленарван.- Двоє англійців!

- Зовсім ні! - відповів сержант.- Які там англійці? Ні... один француз, а інший - італієць...

- Італієць, що його забили індіанці з племені пойуче? - вигукнув Паганель.

- Так... я дізнався про це пізніше. Француз урятувався...

- Врятувався! - скрикнув Роберт таким голосом, немов усе його життя залежало від цих слів.

- Так, він утік з індіянського полону,- відповів Мануель.

Всі глянули на Паганеля, що в розпачі бив себе долонею в чоло.

- О, розумію! - вигукнув він нарешті.- Все, все, ясно!

- Але про що ж ідеться? - нетерпляче й занепокоєно спитав Гленарван.

- Друзі мої,- відповів Паганель, беручи руки Роберта в свої,- доведеться погодитися з тим, що нас спіткала велика невдача. Ми йшли хибним шляхом! Тут мова йде зовсім не про капітана Гранта, але про мого співвітчизника, чий товариш, Марко Вазелло, справді був забитий індіанцями з племені пойуче. А французові, змушеному частенько супроводжувати цих жорстоких індіанців аж до берегів Колорадо, врешті пощастило втекти з полону й повернутися до Франції. Ми вважали, що йдемо слідами Гаррі Гранта, а насправді натрапили на сліди молодого Гінара. 45

Запала глибока мовчанка. Помилка була цілком очевидна. Подробиці, про які повідомив сержант - національність полоненого, вбивство його товариша, втеча,- все пов’язувалось між собою, щоб наочно її ствердити.

Гленарван розгублено дивився на Талькава. Той звернувся до сержанта:

- Ви не чули коли-небудь про трьох полонених англійців?

- Ніколи. В Танділі знали б... я чув би про це. Ні, такого не було...

Отже, мандрівникам не було чого далі залишатись тут. Вони подякували сержантові, потиснули йому на прощання руку і пішли з форту.

Гленарван, усвідомлюючи, що всі їхні надії розбилися вщент, впав у розпач. Роберт мовчки йшов поруч з ним, очі його були повні сліз. Гленарван не знаходив жодного слова, аби розрадити хлопця. Паганель говорив сам до себе, вимахуючи руками. Майор не розтуляв рота. Що ж до Талькава, то, здавалось, його самолюбство індіанця було діткнуте тим, що він водив людей хибними шляхами. Нікому, однак, не спадало на думку дорікати йому за таку цілком оправдану помилку.

Вони повернулися до заїзду. Вечеря минула сумно. Звичайно, жодний поміж цих відважних і самовідданих людей не нарікав, що надаремно зазнав стільки злигоднів, марно наражався на небезпеки. Але кожний був вражений тим, що за якусь мить димом здиміли всі їхні сподівання. Справді, хіба могли вони надіятись, що натраплять на слід капітана Гранта між Сьєрра-Танділь і океаном? Звичайно, ні. Коли б якийсь європеєць попався в руки індіанцям поблизу берегів Атлантичного океану, сержант Мануель безперечно знав би про це. Така подія обов’язково привернула б увагу тубільців, які їздять у торгових справах з Танділя до Кармена, до гирла ріки Ріо-Негро. Торговці аргентінської рівнини завжди все знають. Отже, мандрівникам залишалось тільки одне: не гаючись, прямувати до «Дункана», котрий чекав на них біля мису Меданос.

Паганель знову попросив у Гленарвана документ, звірившись якому, вони узялись за ці нещасливі розшуки. Вчений перечитував його з неприхованим гнівом, немов силкуючись видерти в нього якесь нове тлумачення.

- Але ж документ цілком ясний,- казав йому Гленарван.- Тут зазначається в найпевніший спосіб і дата загибелі «Британії», і місце, де перебуває в полоні капітан Грант!

- Ні! - вигукнув географ, ударивши об стіл кулаком.- Сто разів - ні! Бо ж коли Гаррі Гранта немає у пампі, то його взагалі немає в Америці! А де він - про це повинен сказати документ, і він скаже це, мої друзі, або ж я не буду Жак Паганель!

Розділ XXII
ПОВІНЬ

Од форту Незалежний до берегів Атлантичного океану щонайбільше сто п’ятдесят миль. Коли не станеться нічого непередбаченого - а таке було малоймовірне,- Гленарван гадав за чотири дні дістатися до «Дункана». Але