Діти капітана Гранта - Жуль Верн

- Ти їдеш? - спитав він, вказуючи на рівнину, вільну тепер від хижаків.

- Так,- відповів індіанець, зрозумівши цей жест. І додав уже по-іспанському: - Таука - добрий кінь! Прудконогий. Привабить вовків, вони кинуться вслід.

- О Талькаве! - вигукнув Гленарван.

- Швидше! Швидше! - повторював Талькав.

Гленарван мовив до хлопця тремтячим з хвилюванням голосом:

- Роберте! Хлопчику мій! Ти чуєш? Він хоче офірувати собою заради нас! Хоче помчати в пампу й відвернути на себе лють вовків, знадивши їх за собою!

- Друже Талькаве! - вигукнув Роберт і кинувся до патагонця.- Друже Талькаве, не кидай нас!

- Ні,- сказав Гленарван,- він нас не покине!

- Талькаве, їдьмо разом! - мовив він, повертаючись до індіянина і показуючи на збожеволілих зі страху коней, що сбилися в кутку загороди.

- Ні,- відказав індіанець, зрозумівши його.- Слабі коні. Перелякані. Таука - добрий кінь.

- Хай так,- сказав Гленарван.- Талькав не покине тебе, Роберте. Він показав, що мені треба робити. Я повинен їхати, а він залишиться з тобою!

Він схопив Тауку за вуздечку:

- Поїду я!

- Ні,- спокійно відказав патагонець.

- Поїду я, кажу,- наполягав Гленарван, вириваючи в нього з рук повіддя.- Поїду я! Рятуй Роберта! Доручаю його тобі!

Гленарван, збуджений до краю, змішував іспанські й англійські слова. Але що важать слова! В час грізної небезпеки жест буває красномовиіший за слово, й люди миттю розуміють один одного. Однак Талькав затявся. Суперечка тривала, а небезпека зростала з хвилини на хвилину. Погризений частокіл, під натиском вовчих зубів і пазурів, щохвилини загрожував упасти.

Ні Гленарван, ні Талькав не хотіли поступитися один одному. Індіанець потяг Гленарвана до війстя рамади й вказав на рівнину, вільну від вовків. Він говорив збуджено, палко, силкуючись розтлумачити, що не можна втрачати ані хвилини, і коли його спроба не буде успішна, найбільша небезпека загрожуватиме тим, хто залишиться; що, нарешті, тільки він зуміє використати заради загального порятунку дивовижну легкість і надзвичайну швидкість Тауки. Але схвильований Гленарван, засліплений бажанням принести себе в жертву, не хотів поступитися. Зненацька його щось сильно штовхнуло. Таука скакала, ставала дибки; раптом вона метнулася вперед, перелетіла через полум’я, через вовчі трупи, і вже здаля до них долинув дитячий голос:

- Хай бог боронить вас, сер!

Гленарван і Талькав ледь устигли розгледіти Роберта, що вчепився в гриву Тауки,- в наступну мить він уже зник у темряві.

- Роберте! Нещасний! - закричав Гленарван.

Але цих слів не почув навіть Талькав. Їх заглушило несамовите виття. Агуари кинулись услід коневі й стрімголов помчали на захід.

Талькав і Гленарван вибігли з рамади на рівнину, де знов запанувала тиша. Тільки вдалині, в нічній темряві, ледве виднілась хвиляста рухома смужка.

Гленарван, вражений, ламаючи в розпачі руки, упав на землю. Але глянувши на Талькава, він побачив, що той всміхається, спокійний як завжди.

- Таука - добрий кінь. Хоробрий хлопчик! Він врятується! - повторював індіанець, схвально хитаючи головою.

- А раптом він упаде?

- Він не впаде.

Не вважаючи на впевненість патагонця, решта ночі для бідолашного Гленарвана минула в страшній тривозі. Він навіть не усвідомлював, що позбувся страшної небезпеки. Він поривався бігти шукати Роберта, але Талькав зупинив його: дав зрозуміти, що їхнім коням не наздогнати Тауку, що вона неодмінно випередить вовків, що в темряві неможливо буде знайти Роберта, що слід дочекатися світанку й тоді лишень вирушати на розшуки.

О четвертій годині ранку почало розвиднятися. Тумани, які згустились на обрії, стали бліднути. Прозорі роси впали на рівнину, досвітній вітерець заколихав високі трави. Настав час їхати.

- Рушаймо! - сказав індіанець.

Гленарван мовчки скочив на Робертового коня. Невдовзі вершники вже мчали щодуху на захід, не звертаючи нікуди з прямого шляху, аби не розминутися зі своїми друзями.

Протягом години вони гнали отак, не уповільнюючи бігу, шукаючи очима Роберта, раз у раз страхаючись побачити його скривавлений труп. Гленарван безперестанку впинався острогами в боки коня. Раптом почулися постріли з рушниці, їх давали через певні проміжки часу, очевидно, сигналізуючи.

- Це вони! - вигукнув Гленарван.

Вершники погнали коней учвал і за кілька хвилин доскакали до загону, очолюваного Паганелем. Радісний крик вихопився з Гленарванових грудей: Роберт був тут, живий, цілий і здоровий, його гордо несла на собі красуня Таука, що радо заіржала, побачивши свого господаря.

- Дитино моя, хлопчику мій! - з невимовною ніжністю вигукнув Гленарван.

Гленарван і Роберт, скочивши з коней, кинулись в обійми один одного. По тому настала черга патагонця пригорнути до своїх грудей мужнього сина капітана Гранта.

- Він живий! Він живий! - без кінця повторював Гленарван.

- Так,- сказав Роберт,- завдяки Тауці!

Талькав не очікував цих щирих слів, щоб подякувати своїй улюблениці - він розмовляв з нею, цілував її, неначе в жилах шляхетної Тауки струміла справжня людська кров.

По тому, повернувшись до Паганеля, Талькав показав йому на Роберта.

- Сміливець! - сказав він і додав, уживши індіянську метафору, що означає хоробрість: - Його остроги не тремтіли.

А Гленарван, обійнявши Роберта, питав його:

- Скажи мені, сину мій, чому ти не полишив Талькавові чи мені зробити цю останню спробу врятувати тебе?

- Сер,- відповів Роберт голосом, що забринів почуттям палкої вдячності,- хіба була не моя черга офірувати собою? Талькав уже раз врятував мені життя! А ви... ви врятуєте мого батька!

Розділ XX
АРГЕНТІНСЬКІ РІВНИНИ

Коли минули перші бурхливі радощі побачення, Паганель, Остін, Вільсон, Мюльреді, тобто всі, хто залишався у загоні географа, за винятком хіба що майора, відчули, що вони вмирають від спраги. На превелике щастя, Гуаміні струміла неподалік. Вирушили негайно, і о сьомій годині ранку маленький загін прибув до рамади. Досить було глянути на вовчі трупи навколо неї, щоб уявити, який шалений був нічний наступ, яка стійка оборона. Мандрівники, напившись удосталь, заходились коло розкішного сніданку. Філе з нанду було визнано за чудове, а тату, спечений у власному панцирі,- за найвишуканішу страву.

- Смакувати все це помірковано було б невдячністю щодо провидіння,- виголосив Паганель.- Уминайте до невпоїду!

І він сам наївся досхочу, але йому анітрохи не завадило, дякуючи свіжій