Діти капітана Гранта - Жуль Верн

Розділ XIX
ЧЕРВОНІ ВОВКИ

Запала ніч. Ніч перед молодиком, коли нічне світило заховане від очей всіх мешканців землі. Лише зірки осявали рівнину своїм хистким світлом. На темному небозводі згасали повиті туманом сузір’я Зодіака.

Гуаміні повільно й безгучно котила свої хвилі. Птахи, звірі, ящірки спочивали від денних турбот; глибока тиша, тиша пустелі, огорнула неозору пампу.

Гленарван, Роберт і Талькав підкорились всевладному законові: простягнувшись на м’якій люцерновій постелі, вони спали міцним сном. Знесилені коні теж полягали на землю. Тільки Таука, як справжній чистокровний кінь, спала навстоячки, випроставшись на своїх міцних струнких ногах, зберігаючи і в годину відпочинку ту саму горду поставу, що й у русі, готова летіти вперед на перший поклик хазяїна. Було зовсім тихо, і багаття, ледь жевріючи, кидало останні тьмяні відсвіти в безмовну темряву.

Однак близько десятої години, після зовсім короткого сну Талькав прокинувся. Очі його під зсунутими бровами стали пильно вдивлятись у темряву, нашорошені вуха назмагались впіймати невловимі шерехи рівнини. Враз на його обличчі, звичайно такому велично-спокійному, відбилась неясна тривога. Відчув він наближення заброд-індіянів чи, може, якогось хижого звіра, що завжди блукають поблизу річок? Це припущення здалось йому, мабуть, найімовірнішим, бо він кинув швидкий погляд на купу палива в загорожі і ще дужче стривожився. Адже ця суха альфафара напевно швидко згорить, і нічим буде відстрахати зухвалих хижаків.

Талькавові, що зважив всі ці обставини, залишалось тільки чекати на дальші події, і він чекав, напівпідвівшись, охопивши голову руками й спершись ліктями на коліна, втупивши погляд удалину, як людина, що її збудила зненацька і нагла тривога.

Так минула година. Хтось інший на місці Талькава, заспокоєний навколишньою тишею, знов уклався би спати. Але там, де чужинець не побачив би нічого непевного, збуджене й загострене природпе чуття підказало індіянинові, що небезпека близько. Раптом Таука стиха заіржала. Повернувши голову до війстя рамади, вона втягувала тріпотливими ніздрями повітря.

- Таука зачула якогось ворога,- пробурмотів Талькав і вийшов за огорожу, щоб пильно оглянути рівнину.

Навколо досі стояла тиша, але вона була неспокійна. Талькав помітив якісь тіні, що нечутно сновигали серед кущів курра-маммель. Тут і там миготіли рухливі блискучі цятки - вони то схрещувались, то згасали, то знову засвічувались. Здавалось, на величезному дзеркалі лагуни сплітались у фантастичному танку відблиски якихось казкових ліхтарів. Чужинець, безперечно, узяв би ці летючі іскри за світляків, котрі мерехтять вночі в багатьох місцях пампи, але Талькава вони не могли ввести в оману: він збагнув, що то за ворог. Індіянин набив рушницю і став на чатах біля входу в рамаду.

Він чекав недовго. Чудний крик - чи то гавкіт, чи то виття,- розітнувся пампою. Йому відповів постріл з карабіна, і тоді залунали жахливі зойки, немов заволала враз сотня горлянок.

Нагло розбурхані, Гленарван і Роберт зірвалися на рівні ноги.

- Що сталося? - вигукнув Роберт.

- Індіанці? - запитав Гленарван.

- Ні,- відповів Талькав,- агуари.

- Агуари? - запитуючи Гленарвана поглядом, перепитав Роберт.

- Так,- відповів той,- червоні вовки пампи.

Обоє схопили зброю і приєднались до Талькава. Він указав на рівнину, відкіля долинав жахливий концерт хижаків.

Роберт мимоволі відступив на крок.

- Ти не боїшся вовків, мій хлопчику? - спитав його Гленарван.

- Ні, сер,- твердо відказав хлопчина.- З вами я нічого не боюся.

- От і гаразд. Ці агуари не дуже страшні; якби їх не була така сила, вони мене зовсім не турбували б.

- Хай хоч і сила! - відказав Роберт.- Ми ж добре озброєні, спробуй лишень до нас підійти!

- І ми їх гостинно зустрінемо!

Кажучи так, Гленарван хотів заспокоїти хлопчика, але потай з жахом думав про зграю розлючених нічних хижаків. Може, їх налічувалось тут кілька сотень,- і трьом чоловікам, хоч би й добре озброєним, не до снаги буде відборонитись від такої тьми звірів.

Коли патагонець вимовив слово «агуар», Гленарван одразу згадав: так у пампі називають червоного вовка. Природознавцям цей хижак відомий під назвою canis jubatus. Заввишки він як великий собака, з лисячою головою, червоно-брунатний на масть, а вздовж хребця в нього стовбурчиться, неначе грива, смуга чорної шерсті. Це дуже меткий і надзвичайно сильний звір. Живе він переважно поблизу боліт і плавом переслідує водяних тварин. Ніч вигонить червоного вовка із його лігва, де він спить удень. Особливо бояться його в естансіях, тобто великих скотарських господарствах, розташованих у пампі, бо голодний агуар нападає навіть на велику худобу й чинить чималі спустошення. Зустріч з поодиноким червоним вовком не страшна, але зі зграєю голодних агуарів - вельми небезпечна, і краще вже наразитися на одного кугуара чи ягуара, з яким можна битись сам на сам.

Дослухаючись до виття, вдивляючись у тіні, котрі метались рівниною, Гленарван збагнув, що до берегів Гуаміні бігло безліч агуарів. Вони нюхом відчули здобич - коняче й людське м’ясо, і кожен з них покладав собі повернутися до лігва з своєю часткою. Отже, мандрівникам загрожувала страшна небезпека.

Тим часом коло вовків щільнішало. Коні пробудилися й кинулись, пойняті жахом. Лише Таука била копитом у землю, силкуючись розірвати недоуздок, щоб звільнитись і помчати геть звідсіль. Талькав безперестанку насвистував - тільки в такий спосіб можна було її вгамувати. Гленарван і Роберт стали біля входу в рамаду, готові до оборони. Вони вже націлились у перший ряд агуарів, аж раптом Талькав одвів рукою вгору їхню зброю.

- Чого хоче Талькав? - спитав Роберт.

- Він нам забороняє стріляти,- відповів Гленарван.

- Чому?

- Може, він вважає, що не настав час!

Але причина Талькавової поведінки була набагато важливіша, й Гленарван зрозумів це, коли індіанець, перевернувши свою відкриту порохівницю, показав - вона майже порожня.

- Ну, що? - спитав Роберт.

- А те, що треба берегти наші припаси. Сьогоднішнє полювання нам дорого обійшлося, свинцю й пороху залишилося обмаль. Вистачить на пострілів двадцять.

Хлопець нічого не сказав.

- Ти не боїшся, Роберте?

- Ні, сер.

- То й добре, мій хлопчику.

О цій хвилині розітнувся постріл: Талькав звалив на землю надо зухвалого звіра. Вовки, що насувались щільними лавами, відступили й