Діти капітана Гранта - Жуль Верн
Коли Вільсон казав, що їм вистачить запасів води, він не врахував тої непогамовної спраги, що пожирала протягом цього дня його супутників, а запевняючи, що дорогою конче трапиться якась річка, він надто поквапився. Бракувало не тільки річок, які на пласкій поверхні пампи не знаходили собі зручного ложа, але й водоймищ, викопаних індіянами,- вони пересохли.
Паганель стривожився і спитав у Талькава, де він гадає знайти воду.
- В озері Салінас,- відповів індіянин.
- А коли ми туди прибудемо?
- Завтра ввечері.
Тубільці, подорожуючи пампою, звичайно копають нашвидку колодязі й знаходять воду на глибині кількох туазів. Але наші мандрівники не могли собі цим зарадити, бо не мали потрібного струменту. Воду довелось пити ощадно, і хоч ніхто не страждав од нестерпної спраги, проте й не міг вдовольнити її до останку.
Ввечері, після перегону в тридцять миль, зробили зупинку. Вкрай потомлені мандрівники сподівались добре відпочити й виспатись, але ніч випала неспокійна - цілі хмари москітів і комарів зіпсували їм спочинок. Їхня поява провіщала зміну вітру, й справді, він узяв інший напрямок і тепер дув із півночі. А ці настирні комахи зникають звичайно лише з південним або південно-західним вітром.
Якщо майор зберігав незворушний спокій серед цих дрібних буденних прикрощів, то Паганель, навпаки, обурювався проти такого глузування долі. Він кляв на всі заставки москітів та комарів і ревно жалкував за підкисленою водою, яка втишує пекучий біль від незліченних укусів. Хоч майор і намагався розрадити його, доводячи, що їм пощастило, бо вони бороняться лише від двох видів комах з трьохсот тисяч, відомих природникам, однак Паганель устав не в гуморі. Проте коли загін на світанку вирушав у дальшу путь, він анітрохи не змусив на себе чекати, бо ж цього дня вони мали прибути до озера Салінас. Знебулі коні ледве не вмирали зі спраги, і хоч вершники відмовлялися заради них од води, їхня пайка була надто мізерна. Посуха раз у раз ставала дошкульніша, а спека - нестерпніша; здавалось, північний вітер, цей самум пампи, що здіймав хмари куряви, ще посилював її.
Цього дня одноманітність подорожі була дещо порушена. Мюльреді, який їхав попереду, раптом повернувся до загону й повідомив, що наближається декілька індіанців. До їхньої появи поставились по-різному. Гленарван зрадів, сподіваючись дізнатися від тубільців про долю полонених з «Британії». Талькав, навпаки, зовсім не був потішений перспективою зустріти на своєму шляху індіанців-кочовиків; він узяв їх за грабіжників і вважав за найкраще уникнути цієї зустрічі. За його вказівками, мандрівники збилися щільною купкою і кожний узяв у руки зброю. Треба було приготуватись до всяких несподіванок.
Невдовзі показався загін індіанців. Їх було всього десятеро, і Талькав одразу заспокоївся. Індіяни наблизились. Тепер їх можна було добре розгледіти. Це були корінні мешканці пампи, представники тих племен, що їх винищував 1833 року генерал Росас. Чималі на зріст, високочолі, з смаглявою, оливкового відтінку шкірою, вони являли прекрасні взірці індіанської раси.
Одягнені вони були в шкури гуанако або нутрій і мали при собі зброю: списи завдовжки мало не в двадцять футів, ножі, пращі, бола й ласо. З того, як вправно вони керували кіньми, було видно, що вони мастаки їздити верхи.
Зупинившись кроків за сто, тубільці, здавалось, радилися поміж себе, кричали й вимахували руками. Гленарван верхи попрямував до них. Та щойно він рушив, як увесь загін, зробивши крутий поворот, блискавично щез, немов здимів. Знесилені коні мандрівників, звичайно, не могли б їх наздогнати.
- Боягузи! - вигукнув Паганель.
- Чесні люди так хутко не тікають,- зауважив Мак-Наббс.
- Що це за індіанці? - спитав Паганель Талькава.
- Гаучо,- відповів патагонець.
- Гаучо! - вигукнув Паганель.- Гаучо! Виходить, боятися не було чого.
- Чому це? - спитав майор.
- Бо гаучо - мирні, незавадні пастухи.
- І ви ймете цьому віри, Паганелю?
- Безперечно. Вони узяли нас за грабіжників і тому повтікали.
- Я схильний скорше думати - вони не насмілились на нас напасти,- мовив Гленарван, прикро вражений тим, що не вдалося розпитатися в цих тубільців, хто б вони не були.
- Я теж так гадаю,- сказав майор,- бо, коли не помиляюся, ці гаучо зовсім не мирні пастухи, а відчайдушні, небезпечні розбишаки.
- Та ніколи в світі! - вигукнув Паганель.
І він почав так запально сперечатися з приводу цього етнологічного питання, що звичайно стриманий майор не витерпів і сказав:
- Я вважаю, ви не маєте рації, Паганелю.
- Не маю рації? - перепитав учений.
- Так. Адже навіть Талькав узяв цих тубільців за бандитів, а Талькав добре знає, що до чого.
- Ну, то виходить, цього разу Талькав помилився,- трохи гостро заперечив Паганель.- Гаучо ніщо інше, як хлібороби, пастухи, і я сам писав про це в досить відомій брошурі.
- Ну, то виходить, ви тоді помилились, пане Паганелю.
- Я помилився, пане Мак-Наббсе?
- З неуважності, коли волієте, і вам доведеться виправити ці помилки в наступному виданні.
Паганель, вельми ображений тим, що його географічні знання заперечуються і, більш того, з них жартують, вкрай роздратувався.
- Знайте, шановний добродію, мої книги не потребують подібних виправлень! - вигукнув він.
- Навпаки, потребують, принаймні в цьому випадку,- відповів майор, що також затявся.
- Ви, добродію, щось надто прискіпливі! - допік майора географ.
- А ви надто в’їдливі,- відрубав майор.
Суперечка набирала небезпечного повороту, хоч дрібний привід, звичайно, не вартий був такого завзяття. Гленарван визнав за потрібне втрутитися.
- Безперечно, один із вас - прискіпливий, а другий - уїдливий, і тому ви обидвоє дуже мене дивуєте.
Патагонець, не розуміючи, про що точиться суперечка, легко здогадався - двоє друзів зайшли у сварку. Він посміхнувся й мовив лагідно:
- Це північний вітер.
- Північний вітер! - вигукнув Паганель.- До чого тут півничний
