Позичений чоловік - Гуцало Євген

Він там тепер у своїх Малих Дубових Грядах не тільки дітьми обріс, а й онуками, робить без просипу в колгоспній конторі, в білих світах не буває, то...

...то хай із білого світу навідається і до нього бойовий побратим Дмитро Волосюк, хай обіймуться та почоломкаються, хай вип'ють добрячу чарку і згадають, як їм мріялось про мирне життя, мріялось на фронті, в коротких перервах між боями.

XXXV. МЕЖИ ДВОМА СВОЇМИ СОКИРА ПРОПАЛА

Ще не встиг слід прохолонути за моїм колишнім бойовим побратимом, ще сонце й не думало підбиватись над землею, як до хати вст>пила Одарка Дармограїха, що спала в сусідів. Глянув — і очам не повірив: з лиця стала така, як великодня писанка, очі весняними солов’ями тьохкають, на устах маніжиться усміх, мов кіт на призьбі. Така зваблива, що і в мертвого жижки затрусяться, коли б до нього підступила.

— Як вам спалося, як лежалося?—спитала ніжно, мов ладаном із лампадки війнула.

— Ні на волос не спав, ні на макове зерно, хоч очі заший,— кажу.

— А де ж наші гості? —сокорить курочкою-чубарочкою.

— Поїхали наші гості,— відповідаю сумно.

— Хомо, не вір своїй губі, бо вона часом бреше! Та й язик твій без кісток!

— Авжеж, язик без кісток, що хоче — те й лопоче, але ж гості справді поїхали.

— Як то поїхали? Не кидай, Хомо, словами, як пес хвостом. Дивися, ген твій язик до вух дістає й поза вухами літає!

— Поки ми тут із тобою сваримось, то він уже подолав сім верст до небес — і все пішки.

І вмить де й поділась Дармограїшина врода: ще хвильку тому була свіжа, урочиста й святкова, мов яблунівський клуб, прибраний на Першотравень, а тут із лиця змарніла, вже очі весняними солов’ями не тьохкають, а мокрими горобцями сіріють, вже на устах, мов на призьбі, не ситий кіт маніжиться, а мокрі кури мерзнуть у негоду.

— Брехнею та мотнею далеко не зайде! —скрикнула пораненою дикою качечкою.— Хай би йому бог не дав дихнути, як він любить брехнути!

— Та чого ти, Одарко, колотишся, наче грім рака вбив?

— Й ти, Хомо, теж добрий—навіщо відпустив? Надумали вдвох обдурити мене? І сам, Хомо, через якийсь тиждень злиняєш і свого товариша відпустив за здорово живеш? Так чого ж він у женихи набивався, га, безсовісний?! Ой, правду кажуть, що не треба сподіватись дяки від приблудної псяки. .

Дармограїха з наглого горя передумала й на ярмарок до району їхати, й ні за холодну воду не бралась. Можна було подумати: стільки горя тяжкого має, що й сокирою не врубаєш. Ге, думаю, так стерялась на тямі, що здатна втопитись у вчорашньому борщі. І справді, либонь, слід було затримати на день-другий для Одарчиної втіхи, а гам хай би вже на попутній машині добирався до Малих Дубових Гряд.

— Ще знайдеш своє щастя,— розраюю,— бо не тільки світу, що у вікні.

— Мала вже синицю в жмені, то нащо мені журавель у небі!..

Так говорила Дармограїха, яка за мною душі не чула, яка любила, мов собаки редьку, любила, мов порох в оці. Але ж минуло ось майже півроку, пішло, як вітри круг світу, значить, і любов її мала минутись. Та все ж таки дивно: ще не встигли з церкви Одарчиного серця винести ікону з моєю парсуною, як, дивись, там уже має бути ікона з парсуною мого колишнього бойового побратима!

Що ж: коли ведеться, то й півень несеться, а коли не ведеться, то й курка не квокче!

— Кому як на роду написано,— сказала Дармограїха.— При нещасті й розумний подурнішає, а нам, Хомо, дурнішати не з руки, накладно обійдеться. З таким зухом, як твій бойовий побратим, і самій слід бути зухом. Але ж і брехун, хай би його кат сіконув перед великими вікнами! А хто, Хомо, бреше, той уміє й красти...

— Він же тебе не вкрав,— кажу.

— Е-е, якби мене вкрав — не велика була б пропажа.

Полізла до ліжка, де в матраці гроші свої тримала, порпалась там, важко дихаючи, сопла, зітхала, подушки перевертала, ковдрою та простирадлом жбурляла, перину мало зубами не кусала, а коли обернулась до мене — й зовсім я не впізнав Одарки.

Та й як її можна було впізнати, якщо хвильку тому була жінкою при вроді та при здоров’ї, а тут обернулась на страшну мару, яка тільки вві сні може приснитись, а як присниться, то потім із тиждень заїкатимешся з переляку. Здається, і половини її не стало, тільки тінь од неї, тільки жива та тепла, пусти за вітром — і покотиться, мов сухий вербовий листок. Очі її погасли, немов зорі за хмарами, а найдивніше — посивіла, наче борошном її запорошило, наче снігом обвіяло.

— Одарко,— озиваюсь,— тобі гейби сім баб пошептало.

Дармограїха щось сказати силкується, та тільки ротом

зіпає, мов риба на березі.

— Нема в тебе сили,— дивуюсь,— і на комарову ніжечку.

Зрештою, голос їй зашарудів у горлі, як гадючка в осінній зів’ялій траві:

— Через того ката я вже не молода й не зелена, як гарбуз у спасівку... Через того гультіпаку стала моя силка маленька, а жилка тоненька...

Голос їй подужчав, тепер уже бринів бадилиною на холодному вітрі:

— Це ж той гаспид хоче, щоб я не горіла, не боліла — зразу околіла...

І вже за якусь мить голос п зашумів, як вода в лотоках:

— Здирця той хоче, щоб я жила, мов без лою каганець!..

Великі й круглі, мов квасоля, сльози викотилися з очей. Дармограїха стала клясти — кляла горлом і грудьми, кляла очима й бровами, кляла сивими посіченими косами:

— А матері твоїй індик печений, волоцюго і пройдисвіте! А нехай тобі, іроде, повні груди здоров’я, щоб нікуди було й дихнути! Бодай тобі віку, як у кози хвіст, щоб тебе понесло по нетрях та по болотах, щоб тебе різачка попорізала, щоб ти за язик свій укусився!

->10

Лаючи й проклинаючи, Дармограїха начебто знову ставала сама собою, до неї по крихті поверталося вроди і здоров’я, відступала примара передчасної старості.

— Кожному своя губа ближча, і пазуха ближча, й сорочка, але ж зазіхати на чуже, коли чуже стає за рідне!.. Чуже і пахне чужим, з чужого не зробиш свого, а він зробив!.. І це, Хомо, твій бойовий побратим? Значить, одного ви поля ягоди — він чорт, а ти біс: чорт чорний і думки його чорні, мов сажа, а біс рябенький, і діла його пранцюваті. А може, ви змовилися з ним?

Дармограїха хмарою підступала ближче, і ось-ось із її очей мала блиснути блискавка, а з губів гримнути грім.

— Зізнавайся, Хомо, що собака собаці хвоста не відкусить!

— Схаменись, Одарко, і скажи, що сталось? Чому від прокльонів аж ізгорбатіла?

— Не звивайся жвавіш гадюки, Хомо, не прикидайся святим та божим.

— Одарко, перестань мені по носі грати, що приключилось?

— А те приключилось, що твій бойовий побратим усі мої нетрудові заощадження викрав із матраца, хай би його грець спалив у діжі!

Значить, зумів-таки підвести нас під монастир, прикинувшись на хвильку совісним та щирим, дурнішим од попа!.. Усяких чудодіїв доводилось бачити на життєвій ниві, а щоб отакого, як мій колишній бойовий побратим Дмитро Волосюк,— то вперше!.. Але ж, здається, не підступав він до Дармограїшиного ліжка, не порпався там, адже я в хаті не зоставляв самого, вгледів би. А чи в мене голова ялова або ж треба вставити третю клепку в дотепну, щоб допетрати пригоду-придибенцію.

— Хомо, не витріщайся козлом на нові ворота, а щось роби!

— Може, в сільраду заявити?

— А коли сільрада зловить його, відбере гроші й спитає, якою працею назбирала таку суму?

От би мені зараз оту ясновидющість, коли я, дякуючи волоським горіхам, через стіни бачив, розумів мову пташки, зерна і стеблини, навіч бачив не тільки видиме, а й потаємне людське життя! Але ж уміння моє димом пішло, злинуло, як березневий сніг. Бо сам захотів, щоб хруснуло, як горіх, і шуснуло, як у міх...

— Може, й гарно,— кажу,— що гроші твої пропали, мов сіль у воді?

— Бовкнув — мов камінь у воду,— попрікнула Дармограїха.— Де ж це видано, щоб доброю волею злодіям потакати?

— Я не за злодіїв, Одарко... Я за те, що гроші — наче ярмо твоє на шиї. Не гроші при тобі, а ти при грошах, чи є тяжча неволя? То й гаразд, що розтеклося добро, як слина по воді, тепер ти вільна.

Дармограїха мовчала, наче її моторний язик десь зараз по Яблунівці вигулював та роздебендював, а вона тим часом мала німувати. Але недовго язик її орудував десь по селі, мов чортяка грішними душами, хутко повернувся до своєї прив’язі й каже:

— Ти такий розумний, Хомо, неначе по коліна в біблії! Бачиш, радий-радісінький, що пропали карбованці ні за копійку. Не хочу я бути такою вільною, як ти радиш, втяв? Ото перехрести свій ніс, щоб більший ріс, і йди лови свого бойового побратима, може, він іще в яблунівській чайній похмеляється.

— Еге ж, зловиш вітра в полі...

Став я нишпорити в матраці, в перині, на яку пішло, коли не забулись, орлине пір’я та орлиний пух, у подушках порпався — ніде нічогісінько, наче хтось ті гроші собаці в зуби сунув. Заліз рачки під ліжко, а тут чимало всякого мотлоху назбиралось од продажу й перепродажу, од спекуляцій та шахерів-махерів, і цей промтоварний та шир— потребний мотлох іще чекав на свою зоряну годину, щоб потрапити на базар і бути проданим якщо не втридорога, то бодай за пригорщу ламаних копійок. Порохно ковтаючи, павутинням лице собі павутинячи, лаявся я покрадьки (а щоб родимець побив мою лиху долю, а щоб мої напасті об суху землю кидало, а щоб моє горювання коти медом годували!). І тут із найтемнішого закапелка щось порске прямісінько в долоні шуснуло — хай би воно скисло на путрю!—і, в долонях пововтузившись, із гострим писком вирвалось, пробігло по руці, по спині, по нозі, й за мить почувся наполоханий скрик Дармограїхи:

— Миша!..

Значить, десь тут серед промтоварів має бути гніздо мишаче, міркую. Запалив сірника, розсовую якісь гумові чоботи, галоші, валянки, а потім сам собі й кажу, не надибавши ніякого мишачого гнізда: "А чи не в битому валянку, га?"

Побачили б ви, людоньки, ту славну картину, коли в порохні та павутинні вибрався я з-під Одарчиного ліжка, мов рогатий із пекла від гарячого казана.

— Ще ж бо не зима надворі, що ти вже биті валянки зібрався взувати,— попрікнула Дармограїха, що з виду була така, наче впустила рака з рота.

Лівим валянком труснув — марно, валянком правим труснув — і раптом ізвідти посипались гроші! Вони вилітали, мов горобці зі стріхи, й осіннім падолистом застеляли долівку.

— Торох діда в кашу,— змертвілими від радості губами шепотів я,— та слава богу, що не в нашу.

Дармограїсі як заціпило, як мурованим бовдуром поставило.