Позичений чоловік - Гуцало Євген

А ще ж очі мої пасуться по Христиній шиї, наче з білого мармуру тесаній, по сміхотливих ямочках на паляничках її щічок (а якої ж вони славної випічки, ті палянички, так і кортить припасти губами, щоб скуштувати на смак!), а ще ж очі пасуться по Христиних губах, які щебечуть жайворонком, не подавшись, на щастя, до вирію з іншими птахами.

— Ще молодий ти батько, Хомо,— гримів бойовий побратим,— коли таких юних дітей маєш!

Він собі гомонить, а на мене якесь наслання наслано, що сиджу бевзь бевзем, як отой чудний, який, однак, чудніший від бублика не буде, і очима своїми — розхристаними, розпанаханими, розчиненими, як ворота,— на Христю видивляюсь. Може, думаю, сказати, як то Христя подобається мені, може, міркую, треба вдарити по всіх ступах, щоб далеко було чути? А хазяйка, наче думки мої вгадавши, й питає лукаво від печі:

— То що, Хомо Хомовичу, батальні баталії під моїми вікнами зчиняєте, таку веремію на всю Яблунівку збиваєте, що горобці аж по сусідніх селах регочуться з мене та з вас?

— Які баталії, які веремії? — напускаю туману, бо, видно, говорить без ласки.

— А з Кандибою? А з Діхтярем? А з Гренем? Усі доярки регочуть з мене, бо на таке посміховисько виставили. Бачте, Хомо Хомовичу, вам смішки з чужої лемішки, а ви своєї наколотіть — і реготіть!

— Даруй, Христе,— каюся,— за сміх та реготи, бо пішов Хома в переверти.

— Наче й забули, що я не сама, а маю Хомка Хомовича, малу дитину.

— Даруй, Христе, ярмарковому дурневі, що живе від дошки до дошки, а всередину не надбав розуму анітрошки. Правда твоя: ти мені образи, а я тобі луб’я.

— А ниньки хіба ліпше?.. В пляшку по самісіньку шийку наливають горілку, й то не п’яніє, а ви? Та й чоловіка нетверезого в хату привели, що люди подумають, що казатимуть?

— У перерві між боями,— озвався бойовий побратим, що вже закуняв за столом,— Хома славні слова казав про вас, Христе, і мріяв про маленького синочка Хомка!

— Говоріть-балакайте, дядьку. Авжеж, ви не п’єте, тільки з хлібом їсте. Авжеж, стільки й вашого, що з’їсте й вип’єте! — ледь не батькувала Христя, хоч голосок у неї зоставався шовковий, гаптований лагідністю.— Та мене ще й на білому світі не було, коли у вас траплялись на фронті оті перерви між боями.

— Отож і кажу, що Хома виборював для вас своїм життям мирне щастя!

— Мені треба дитину годувати, то йдіть куди-небудь зі своїм мирним щастям, раз намогоричилися до самого підборіддя. Тільки на вулиці, глядіть, із копит не збийтесь!

Воно й правда, що можна пропити світ за три гроші, але як. не випити, коли така зустріч! Сором од Христиних дошкульних докорів недовго й допікав — одразу за її порогом і прочах. Яблунівка вже міцніше стояла на ногах, менше вигойдувалась туди-сюди, коли ми опинилися за ворітьми. Бойовий побратим Дмитро Волосюк дав язикові волю, бо мав такого рота, що не приставиш ворота,— і тепер язик його, мов багатозарядна "катюша", товк німця на лощину по всіх фронтах Великої Вітчизняної війни. А вулиця вела нас по нічному селу, то мала кудись і вивести, до ладу й до пуття, авжеж, бо ми ж не бігли, мов із шибениці

зірвались, ми ж не гнались, як вітрів батько, а майже статечно посувались, як і личить ветеранам другої світової.

Кожна голова свою мудрість має, всяка птиця не без розуму, але й вулиця яблунівська, яку хмільними ногами міряли, теж не без хитрощів, бо, гадаєте, куди привела? До Одарки Дармограїхи, до кого ж іще! Бойовий побратим кинувся обіймати молодицю, яка поночі повернулася з районної торговиці, і спершу з п’яних очей назвав Мартохою, наче й зовсім кебету втратив, а тоді Христею, наче за більмами нічого не бачив. Дармограїха не дуже й розгнівалася, хутенько зібрала на стіл, до якого ми вмить пристали, як воші до кожуха, і, либонь, ніяка гемонська сила не одірвала б нас.

— А я не думав і не гадав, що ви така гарна,— гомонів зчервонілий мов рак Дмитро Волосюк.— Розказував Хома про вас на фронті у перерві між боями — й аж тепер пощастило здибатись. Усякого жіноцтва випадало нам побачити по світах, але немає ніде жіноцтва над наше жіноцтво! Що вже лагідне й співоче, воно тобі попорає біля свині, біля корови і біля чоловіка. Не збрешу, коли скажу, що недарма Хома проливав кров за вас, вошей годував, мерзнув і мокнув; голодував і страждав.

— Як славно говорить! — похвалила Дармограїха.— З виду тихенький, але у вухо вміє влізти. Видно, добрий чоловік, видно, собакою не підшитий. Либонь, не той п’яниця, що пропив штани та й хвалиться, а той п’яниця, що проспиться та ще й до діла згодиться!

— Та який я п'яниця, хазяйко? Брехня, бо я не п’ю, я просто ковтаю. Отож і не вмію обпиватись, мов павук.

Славно гомонілося за вечерею, а догомонілись до того, що, мовляв, скоро мій строк у Дармограїхи виходить, маю повертатись до рідної жінки Мартохи і до законної телиці, що вже знудьгувалися за господарем. Гаразд, я піду з обійстя, але ж Дармограїсі однаково потрібні якісь чоловічі штани в хаті, щоб очі сільраді замилювати, щоб сільрада гадала, що живе Одарка не з базарів та спекуляції, а з чоловікових чесних заробітків. То, може, мій бойовий побратим захоче на якийсь час пристати в прийми? А за Одаркою не пропаде, вона зуміє щедро віддячити.

— На Дармограїху де не глянь,— розхвалював я,—вона з усіх боків жінка: що спереду, Що ззаду. Здорова, як вода. Хоч і буває така, що не вступить нікому п’ятака, але ж і в обидві руки вміє набрати, аж сиплеться. Буде тобі так, як тому млинцеві, що в маслі катається з ранку до вечора. Довго не роздумуй, Дмитре, бо знайдуться ласі на Одарку.

— А знайдуться,— загадково всміхнулась господиня.— Вже й зараз крутяться всякі біля мене, як сміття в ополонці, вичікують, коли з Хомою розлучимось.

— І я не лопуцьком роблений, і я не з тих, що вміють лиш савити, грізно варварити та ще й сорочку сурганити,— став хвалитись бойовий побратим, розсівшись на покуті за столом.— Не впертюх, який не вступить ні кінному, ні пішому, а як приїду в гості, то галушкою не вдавлюсь. І не бовван похмурий, що сичем серед людей відбуває! Уже мені не до солі, коли грають на басолі!

Хвалився — і на очах кращав: очі вже не здавались гострими шильцями, що наскрізь пропікають, а пом’якшали й пошовковішали, як губка, здатна спалахнути від найменшої іскри; і років, либонь, поменшало, наче щойно ось хитрим якимось способом мій бойовий побратим узяв і дещицю свого віку сховав за пазуху; усмішечка здавалася схожою на пшеничний марципан, зготовлений, скажімо, не на мелясі чи воді, а на липовому медку, на вершках та курячих жовтках! І в плечах видимо роздався, і груди крутіше випнулись, і голову тримав гордовитіше — чудеса в решеті, та й годі...

— Знаєте, Дмитре,— гомонів я,— якесь казна-що тобі настренчувати не стану. Хай іншим дістається нікудишнє одоробло чи городнє опудало, а ми з тобою на фронтах заслужили найкращі нагороди, такі, може, як Одарка Дармограїха.

На господиню любо-дорого було глянути: видавалась покірною й лагідною, наче з воску ліпленою, тільки підступиться ближче до вогню — й не стане Дармограїхи, розтопиться віск, зостануться калюжка тепленька і туфлі, спідниця, блузка, намисто! Не танула б воском, звісно, якби гість прийшовся не до шмиги. А раз так, то я й зовсім розперезався: бойовому побратимові своєму на всі заставки розхвалюю Одарку Дармограїху, а Одарці Дармограїсі, аж на пуп надриваючись, розмальовую достоїнства свого бойового побратима. Так сватаю, так женихаю, так силкуюся закохати їх одне в одного, що аж самому від розчуленості плакати кортить.

Буває, як у приказці мовиться, що ти даєш йому вівса, а він дивиться на тебе, як на пса. Е-е ні, мій бойовий побратим був не з таких, він раз у раз кидався цілуватись, обіймаючи лещатами залізних рук, приказуючи:

— Е-е, Хомо, хоч і в літах з тобою, та такі слабкі, як мотуз учетверо. Пожили славно, а шкура наша й досі говорить, аж на сусідському кутку чути. І хоч пішки пройшли шляхами Європи, ноги збили на пухирі та мозолі криваві, а й досі жваві, мов чортяче кодло вночі. Моторні та швидкі до всякого діла, що нам і пуги не треба.

— Справді, хлопці,— похвалила Дармограїха.— І прудкі, як мотилі, і ходите мов на шурупах, і на льоту хапаєте все. Одним словом — трудоспособні, а мене хлібом не годуй, тільки дай хоч постояти біля трудоспособного, дай кахикнути до нього.

І Дармограїха — жвава, мов розворушканий мурашник, вертка, як миша в пастці,— повернулась до мене і, пекельним огнем очей палячи, кахикнула:

— Кахи! Кахи!

Далі обернулась до мого бойового побратима, обсипаючи з ніг до голови іскрами палкого сміху:

— Кахи! Кахи!

Як мовиться, що в серці вариться — те на лиці не таїться, а на лиці в Одарки Дармограїхи виказувалась любов. Любов до мене й до мого бойового побратима, якого вона, либонь, уподобала з першого погляду, хоч зовсім не іконописної вроди був той, зовсім навпаки. Але ж хто милий, той красен. Я ж бо теж грибок маслючок, який крізь землю пройшов, червону шапочку знайшов, але доля не обділила ні химерною любов’ю рідної жінки Мартохи, ні ще химернішою любов’ю Одарки Дармограїхи!..

Десь опівночі постелились, повкладалися спати — я на лежанці, бойовий побратим на тапчані, а Одарка в ліжку. І хоч сон миліший батька-матері, і хоч очі ховалися в мішечки, а не спалось нікому: те крекче, те вовтузиться, а те зітхає тяжко, мовби його хороба лиха мордує. Зрештою, терпець у гостя обірвався, задзвенів струною:

— Хомо, ти ж бо знаєш, що ніч своє право має?

— Звісно, має, та хто спить — той не грішить.

— Правда, що більше спиш — менше грішиш, та йди вже до Одарки, бач, як зітхає.

— Справді зітхає, та чи не за тобою часом?

— За мною, може, через тиждень зітхатиме, як ти подасися до Мартохи, а зараз по тобі.

— Помиляєшся, Дмитре, може, по тобі все-таки, бо сильно вподобала!

Дармограїха ж ні пари з уст, заткала собі вуста мовчанням, лиш зітхає так трудно, що душа з розпуки рветься.

Треба якось рятувати молодицю, бо хоч жаль ваги не має, та може так Одарку висушити до ранку — тільки тінь од її дорідних розкошів зостанеться.

— Дмитре,— кажу благально,— журба гірша, як хвороба, то, бойовий побратиме, порятуй Одарку, вже ниньки пригорни її так, як збираєшся через тиждень пригортати.

— Хомо,— озивається бойовий побратим,— чого маю квапитись поперед батька в пекло, чому маю ганяти, як сірко в ярмарку? Може, такий верткий і моторний я Одарці й не сподобаюсь.