Позичений чоловік - Гуцало Євген

І не просто заліз, а ходить її ногами, рухає її руками, її вустами говорить, через джерельця її очей дивиться її поглядом, що ллється двома сатанинської магії струмочками!

Ставши навколішки, Дармограїха зняла чорну шматину з пузатенького горняти, що мало вузьку горловинку. В ту горловинку занурила долоню — й раптом у хаті пролунав ніжний дзвін, срібне бриніння, схоже на солодке зітхання: так, либонь, ангели могли б співати, пробуючи свої голоси перед небесною молитвою. Загадково обпаливши мене сатанинським вогнем розпашілих очей, Дармограїха взяла горнець обома руками, перевернула... Й коли перевернула, тоді на долівку заструмував живий потік, наче з мерехтливої луски зітканий, і кожна кругла лусочка, відбиваючи світло, мерехтіла приглушеними спалахами. Й хоч потік цей був короткий, чомусь видався безмежним, наділеним незбагненною чарівною силою.

Дармограїха, відставивши горнець, тепер занурила обидві долоні в те зачаєне мерехтіння, набирала повними пригорщами, підносила до обличчя, милувалася (здавалось, що зараз ось у божевільній спразі піднесе до вуст, щоб напитись), потім розмикала зчеплені пальці — і з її долонь проливались два потічки срібного передзвону, два струмки шарудливого мерехтіння.

— Що це, Одарко? — спромігся я на слово, тихе, мов проростання зерна.

— Гроші, Хомо,— шелеснуло їй із горла.

— Гроші?

— А так, гроші.

На наших радянських грошах я трохи знався, бо вже так складається людське життя, що гроші супроводжують від колиски до домовини, вони такі самі нерозлучні та вірні, як вода, хліб, одяг, повітря. Це не були ні післяреволюційні срібні монети (найдужче мені впам’ятку карбованець, де вибито сонце, робітника та селянина). Не було серед Дармограїшиного скарбу ні срібного полтиника, ні мідної півкопійки, ні нікелевого карбованця. Марно було б тут шукати нікелеві двадцять чи п’ятдесят копійок, а також не було й бронзових — п’ять, три, дві, одна копійки. І не заблищав жодний ювілейний карбованець, яким можна було б похвалитися.

Знавав я у війну й польські злоті, з алюмінію чи з міді й нікелю литі, знавав я чеські гелери та крони, німецькі пфеніги та марки, угорські форинти і філери, румунські леї та бані, болгарські стотинки та леви, югославські динари, але серед Дармограїшиного скарбу, який ось зараз вона голубила руками, як рідну дитину, всього цього не було. Натомість поблискували дрібні монетки, литі з міді, на яких із одного боку було вибито якогось короля чи імператора з хижим оком і люто стиснутими губами, а з другого боку — чи не Георгія Побідоносця, що сидить із занесеним угору мечем на добрячому огирі, який топче поверженого змія. На інших монетках теж було вибито не менш лихого коронованого правителя та ще двоголового орла, що розчепірив войовничі, зажерливі крила й не менш войовничі та зажерливі пазурі.

Наче вчаділа від щастя, наче зачмелена від утіхи, наче знетямлена від невситимої жадоби, Одарка Дармограїха і з другої корчажки на окрему купу линула струменем старовинних монет, що зблиснули тьмавістю пригаслого світла,— важко втямити, що написано вздовж обідків чужою мовою, ось тільки добре можна було роздивитись у високій шапці лобатого й довгоносого чи то ченця, чи то царя, що, либонь, пишався пещеною, окладистою бородою. Зате з третьої й четвертої корчаг Дармограїха хлюпнула на глиняну долівку великі кругляки срібла, помережані незрозумілими словами, поцятковані коронами, хрестиками, покарбовані химерними малюнками. Наче вперше бачачи, Одарка з поштивою побожністю брала ці важкі монети, підносила до очей так, як можна було б піднести найдорожчу святиню,— але в цю мить, на диво, отой сатана, що вселився в її жіноче єство, мало з очей їй не вистрибував, мало з грудей не вискакував, щоб найтісніше обійнятися з грішми, щоб, може, свою загребущу душу зараз воєдино злити з холодною бездушністю срібних кругляків.

— Як усе це потрапило до твоїх рук, Одарко?

Вона, заворожена висипаним на долівку скарбом, стояла навколішки, мало не молитовно склавши руки. А може, склала так, щоб у першу-ліпшу мить зуміти захистити своє добро від нападника-грабіжника? Здавалося, ось зараз опу— кою впаде на гроші, накриє своїм дорідним тілом, яке здатне всмоктати в себе це багатство так, як пісок засмоктує воду.

— У спадщину дісталось чи, може, випадком натрапила на тайник?

Дармограїха наче прокидалася зі сну—й не хотіла прокидатись. Туман хмільного зачудування поволі сповзав із її обличчя, оголюючи пустку очей, що зараз блимали скупістю, та знімаючи марево-машкару з губів, що наче знекровіли, стали пісні й зів’ялі.

— Які гроші, Хомо! — прошепотіла.— Яке багатство!

— Де ти бачиш багатство, Одарко?

— Ось,— простерла крила рук над висипаним із корчажок скарбом.

— Колись, Одарко, це збіжжя й справді було багатством, а тепер казна-що.

Дармограїха дивилась так, наче я силоміць одбирав скарби, наче грабував серед широкого шляху, наче без ножа різав. Очі її стьмяніли й спопеліли, мовби всотали стьмянілу й спопелілу мертву силу чужинецьких грошей, що кучугурками темного граду лежали на долівці.

— Пам’ятаєш, Хомо, як недавно в колгоспі рили котлован під фундамент для нової майстерні? Якось навпростець удосвіта, на ярмарок кваплюсь, аж глядь під ноги — розсипано грошви, наче снігу! Я на коліна, гребу руками, в корзину сиплю. Дай, думаю, в буртовисько загляну. І заглянула, й порилася залізякою в землі — і надибала, бо не могла не надибати, маю нюх на гроші... Видно, в старовину там купець жив чи упир якийсь заможний. Так довго скарб у землі пролежав, а тепер дістався мені. Скільки багатства!

— Отямся, Одарко, яке багатство? За ці гроші й сірників у лавці не купиш...

— Ой Хомо, не кажи! Багатство!.. Шовки, єдваби, сап'ян, смушок, худоба, ліс, пасовисько, земля... За ці гроші, чуєш, Хомо? Яка сила в них, яка влада могутня!

— Схаменись, Одарко! Яка сила, яка влада? Пропала їхня сила, як давно попропадали сап’ян і єдваби. Тепер їхнє місце в музеї, як і всьому життю минулому.

Одарка, мовби вуха воском залила на мої слова, а чи сатана їй тяму відняв, бо не чула, бо знову крила рук сторожко простирала над скарбом, добутим із корчажок.

— От якби я колись жила, а не тепер.

— То й що?

— Якби жила колись, тоді б уже ці гроші не пропали намарне. Тоді б уже я зуміла пустити їх в оборот, і майна всякого надбала б!—Печаль невимовна бриніла в голосі, печаль посікла їй дихання, печаль згорбила її постать.

У болісному благанні Дармограїха поривалась, мабуть, до жорстокої долі, що не квапилася зглянутись над її плачем.— Були б у мене десятки моргів поля, воли й корови, коні і вівці, було б що їсти, пити й дорого походити!

— Одарко, отямся,— хаменав її, навертаючи до глузду.— Якби жила не тепер, а в давнину, то не мала б цих грошей, як маєш тепер.

— Як то не мала б? — присками гніву дихнули жіночі вуста.

— Бо знайшла цей скарб не колись, а тепер. А в давнину хіба ти на такі гроші спромоглася б? У давнину хіба хтось подарував би тобі такий скарб?

Жорстока слушність мого казання поволі, здається, доходила до її тями.

— Аж не віриться! — зойкнула, і в сивій кризі її очей той зойк на мить застиг іскорками дзеркальної гостроти.— Не віриться, що безсилі. Що не можна піти до банку і обміняти на нові. Що не можна покласти на ощадкнижку. Адже гроші, Хомо, справжні гроші!

В наглому безпам’ятстві Дармограїха набирала в пригорщі мідних та срібних монет, сипала на долівку, слухаючи глухий металевий подзвін, знову гребла долонями, приглядаючись до зловісно тьмавого мерехтіння, і вся вона була не жінка, а біль і розпач.

— Чуєш, Хомо, невже й справді я вхопила шилом патоки? — ніяк не вірила.

— Еге ж, удалося тобі, як старій бабі дитина.

— А ніяк не йметься віри, що сіла, мов рак на мілкому.

— Буває, Одарко, що поставиш сім ятерів — і ні одної рибки не зловиш.

— Але ж, Хомо, комусь і пощастити має? Ось мені такий скарб лучився у колгоспному котловані, а комусь і щире золото могло потрапити до рук.

— Хоч і немає тієї курочки, що несе золоті яєчка, та всяке буває...

-— Чуєш, Хомо, адже не всі скарби вже викопано з землі, правда? Значить, десь вони ще лежать закопані, тільки треба натрапити на них. От якби знаття, де лежать, от якби могли відкриватись! Ти, Хомо, вушлий, до всякої всячини сприт маєш, слизький, як в’юн, гнучкий, як шелюг, де й не посієш — скрізь поспієш. То, може, тобі скарби відкриваються?

— Одарко, не вмію я ходити по бритвах, не вмію з-під землі видирати.

— Ось питався ти, Хомо, чого я та собака моя стали зизом дивитись на тебе... Перше, за оцей скарб побоювались, щоб ти не поцупив, як ітимеш до Мартохи. Друге, здається нам, що раз ти годен в ліве вухо влізти, а з правого вилізти, то й скарби тобі відкриваються, тільки ти ховаєшся зі своєю таємницею. Третє, Хомо, що ти скоро до Мартохи маєш повертатись...

Так ми погомоніли тієї вересневої ночі з Дармограїхою, що сторожко по шибках поглипувала — чи не підглядає знадвору чуже око? Свої корчажки з старовинними монетами вона, звісно, до музею здавати не стала, а поховала в комірчині поміж сулій та діжечок, накривши лахміттям. І здавалось мені, що Дармограїха якусь потаємну мисль плекає, голубить, щоб якось скористатися з того скарбу. Подеколи закрадалась підозра: якщо ниньки й завтра скарб не має ціни, то чи не мріє Дармограїха опинитись у минувшині, коли цим грошам ціни не було, і все-таки мати зиск зі скарбу?

XXXIV. ТАКИЙ Я ДОБРИЙ ГОЛИЙ. ЯК ВІН БЕЗ СОРОЧКИ

Правду кажуть, що життя біжить, мов музика дзвенить.

Але та музика звучить не однаково. Коли ще тільки загорілось воно, то, пригадується, начебто грали мені свищики з бузини та бугили, дудочки верболозові та горіхові, сопілочки калинові. А ще до тієї музики раннього дитинства впліталось дудніння сухого очерету й рогози, посвист осіннього бадилля на городі та в полі, шорстке шарудіння снігу по картопляній загаті за шибкою, замурованою мережаними квітами криги.

А ще — музика війни, хай би її не згадувати, але ж не забувається, нуртує в пам’яті такими музичними інструментами, що й досі мороз дере по спині. Бо музичні інструменти не які-небудь, а танки й гармати, "катюші" й міномети, гвинтівки й автомати. Наш оркестр проти оркестру німецького, наш музичний слух і музичний хист проти фашистського слуху та хисту.