Позичений чоловік - Гуцало Євген

І тільки за ними прохолов слід, як заквапилась усяка інша крилата пташина живність — горобці, ластівки, ворони, горихвістки, очеретянки, корольки, шпаки, сороки, вівчарики, славки, малинівки, жайворонки, оляпки, щиглики, пищухи...

Молоденьким вужиком уповз до мого вуха застережливий шепіт нечистої сили:

— Нащо брати ремезів чи повзиків? Ні зябликами, ні іволгами, ні сойками у майбутньому людей не нагодуєш, а на кораблі місця обмаль, дивись, щоб на дно не потягло.

Та хіба міг я, Хома Прищепа, закрити доступ на корабель зозулям, одудам, перепелам? Чи можна було б завтрашню — після потопу — Яблунівку уявити без віщого кукання щирих зозуль по левадах? А чи видавалися б колгоспні поля живими й одухотвореними без перепелиного підпадьомкання у пшеницях чи житах? А як би почувалися закохані без солов’їних переспівів у садах, без солов’їних солод-

них мук? Усім птахам моєю волею була відкрита дорога на корабель, що під живою вагою вже став помітно осідати у воді, а тому-то без страху, в палкій надії порятуватись і вижити над моєю головою пролітали чаплі, лелеки, лебеді, крижні, чирки-тріскунки, шуліки, яструби, журавлі, чайки, стрепети, деркачі, дрохви, сови, дрімлюги, сиворакші, плиски, сорокопуди, дрозди, корольки, синиці, щиглики, стрижі та безліч інших птахів, за якими я й не міг устежити своїм гострим оком. У повітрі стояло шурхотіння крил, тонке тріпотіння пір’я, приглушені посвисти пташиних горлечок, що нагадували щебетання чи спів. І я почувався так, наче вони перелітали через самісіньку мою душу, через тремтливе її війстя, відкрите для пташиного остраху за своє майбуття, відкрите для завтрашніх пташиних пісень.

— Хомо! — пролунало так, наче то озивалась до мене Яблунівка з обійстями, садами та городами, й знову причувся в тому поклику голос моєї рідної жінки Мартохи.

Майнули фазани, шугнули бджолоїдки, гайнули деркачі, ще якісь пернаті шаснули в рятівне черево корабля, як за ними поповзли вужі, змії, миші, їжаки, якесь чудне гаддя, якого, либонь, при денному світлі й не доводилось бачити. Далі показались єноти, борсуки, ондатри, видри, нутрії — яка тварина по воді пливла, а яка по суші добиралась. Не забарилися зайці, біляки та русаки, слідом за ними появились на березі хитроморді та вогненнохвості лисиці, дика кізонька прийшла з диким цапком із лісу, навіть гіллясторогий лось появився — де тільки такий красень вигулювався коло Яблунівки, адже нетрів і хащів тут нема...

— Рятуй колгоспну худобу, Хомо, бо не поздоровиться,— вповзав до вуха шовковим шнурком голос ангелоподібної нечистої сили в образі листоноші Федора Горбатюка, що витав на крилах за моєю душею.— Який тобі зиск із кротів та їжачків, із мишей-полівок та з руденьких білок? Після потопу їхнє поголів’я не розведеш так, щоб виконати план здачі м’яса, ось наш район і відстане в зведенні, тоді матимеш прочухана.

І коли на кораблі поховались навіть найдрібніші польові та лісові звірята, я таємною силою своєї волі наказав рушити до корабля коням, коровам, свиням, вівцям, козам, телятам. Застугоніла земля, й колгоспна череда з ревом по напівзатопленій греблі через став рвонула до корабля. З усієї череди я відібрав кілька найпородистіших, що давали молоко найвищої жирності, ходили в рекордистках,

а доярки біля них ставали якщо не маяками, то, в усякому разі, мали премії й почесні грамоти.

— Хомо! — залебедів у вусі зляканий голос ангелоподібної нечистої сили, що схарапуджено лопотіла крильми за моєю спиною.—Матимеш строгача, Хомо! Греба рятувати все поголів’я худоби! Завтрашня Яблунівка завалить план здачі м’яса, доганою пахне!

Та що догана мені, Хомі Прищепі, старшому куди пошлють? Так само й посади не позбудусь, бо живу без неї. Отож, чинитиму так, як наказує глузд, а глузд так само велить відібрати для завтрашньої Яблунівки найкращі породи коней, найефективніші породи свиней, овець.

— Коні — сама заморока. Трактори й машини оброблятимуть землю, а коні вже сьогодні більше для шкуродерні годяться, ніж для діла. Ох і перепаде! Уже зараз можеш сам милити собі потилицю й не чекати, коли намилять після потопу... Де видано, щоб свині в усіх статистичних звітах не фігурували, як же завтра звіти обійдуться без свиней?

Тим часом довколишні води мовби з глибини своєї набрякли зловісним мороком, земля почорніла, хмари вгорі вкрай обважніли, ладні ось-ось обрушитись додолу смертельними потоками дощу. І коли можна було вже відчалювати від яблунівських розлогих верб, спрямовуючи корабель у шал стихії, у вир повені,— як знову лоно вод і лоно суші наче розверзлось, озвавшись зболеним од муки голосом моєї рідної жінки Мартохи:

— А щоб ти, Хомо, пропав, щоб тебе пранці побили, щоб тобі довіку заціпило, коли ти не чуєш, як я тебе кличу й докликатись не годна. Щоб на тобі, Хомо, сорочка тряслась, щоб на тебе гриміло та блискало, щоб воно тебе по всіх світах розплескало!

Справді, гримнуло й блиснуло в небесах — і в неживому, моторошному світлі раптом угледів я Мартоху, мов з хреста зняту, простоволосу: стояла під шелюгою, по якій ішов хвиля за хвилею грізний пошелест, і в німому розпачі заломлювала руки.

— Мартохо, хутчій на корабель, бо ось-ось відчалюємо,— гримнув я громом голосу.

— Як то хутчій? Як то відчалюємо?—запитував сам біль її зсудомленими вустами.— Й кинеш мене саму напризволяще отут? Бач, він і лапки склав, діла нема до мене. З топленої хати їде — і двері кидає!

— Де ж ти, Мартохо, барилась, коли все живе поховалось у трюмах? Сідай мерщій, бо вже небо ген розперізується на наші голови, потоп суне!

— Я барилась!.. Я дармувала!.. Та в мене од діла голова біла!.. Я, Хомо, в лузі, а ти в переплузі... Бач, весь світ пригорнув до грудей — і радий.

— І радий! — відказав гордо над грізним лоном вод і грізним лоном суші.— Я, може, всю Яблунівку порятував!

— Яблунівку, може, й порятував собі на погибель!

— Як. то на погибель?

— Бо на погибель! Бач, Яблунівку рятував, а за телицю забув.— У моторошному сяйві блискавок Мартоха стояла мов живий суд і жива кара.— Тобі Яблунівка дорожча чи наша телиця? А вона, рогата, збісилась, мов на зло, гасає галасвіта, а я за нею бігаю, язика висолопивши. Як же я без телиці, Хомо, та й на корабель піду? Вже краще загинути разом із телицею, ніж розкошувати без телиці. Ото кидай своє корито, гайда на берег та й удвох ловитимемо оглашенну!

— Де ж ти її зловиш, коли вже ось за комір ллється!

— Хомо, мені телиця дорожча за всі багатства світу! Я тобі жінка чи не жінка, що не слухаєшся?

— Але ж не забувай, Мартохо, що я позичений,— кричу в розпачі.

— Уже скоро будеш не позичений,— кричить у гніві,— бо за кілька тижнів весь строк тобі виходить бути в Одарки Дармограїха ти будеш мій, і телиця наша.

Ангелоподібна нечиста сила шарудить за плечима й нашіптує на вухо, сміючись:

— Навіть якщо знайдете свою телицю, однаково на корабель брати не можна, бо заповідано брати всякої тварі по парі, а худібчину вже взято!

Правду-таки нашіптує зловорожа сила, втішаючись із Мартошиного горя і моєї гіркої безвиході. Лишенько, що ж мені діяти: правити кораблем у море й зоставити Мартоху на вірну смерть чи й далі вмовляти? Але ж не вмовиш її, бо уперлась, як баран у сіно, бо вона така, що насподі лежатиме — і в вічі плюватиме, бо краще глухому проповідь прочитати, ніж Мартоху мою переконати.

А небо вже опустилось низько-низько, а хмари вже ось— ось по землі черкатимуть, а блискавки сіпаються біля мого чола, а громи не десь гримлять, а наче у вухах вибарложуються, а вода з глибини дихає синьою чорнотою, що дуже схожа на розпечену смолу в пекельних казанах, довкола яких порядкують чорти навіть без чорних окулярів.

— Що ж ти, Мартохо,— зі сльозами дорікаю,— стала, як окунь проти води? Я тобі печене, а ти мені — смажене! Я тобі про цибулю, а ти мені про часник! Гайда на корабель, Мартохо, поки ще є хоч найменша змога.

— Хомо, твої слова мене не беруть, вони з мене шкуру не здеруть. Нумо на берег та й станемо вдвох телицю ловити!

Трясця мене побила б: комусь, бачте, й на трісочці прядеться, а мені й веретенце не хоче! Мартохо, зла личино, ти ж без ножа ріжеш. Схаменися, отямся, стара шерепо, а як не отямишся — після потопу на розлучення до суду подам, хай навіть сміються оті кури, яких захопили на корабель для майбутнього розплоду.

І тут я вгледів над султанами будяків метелика з жовтими та бордовими цятками на крильцях. Метелик перелітав од стебла до стебла, крильцята мерехтіли, творячи живий строкатий вогонь. За такими метеликами у далекому дитинстві я бігав колись по яблунівських лугах, і ці метелики — на війні й після війни — зоставались найсолодшими моїми споминами, щімко нагадуючи про здиміле юне життя. Невже наш корабель відчалить, так і не порятувавши від потопу це химерне диво, це наче з самої ніжності ткане чудо? І в завтрашніх яблунівських лугах мій Хомко Хомович, підрісши, гратиметься в квітах, над якими не літатимуть отакі сонечка, й він не бігатиме за ними, щоб зловити, щоб у долоньках угледіти дивну красу?

І я, мов із гілля зірвавшись, ступив із корабля на берег, що клекотів пінявою хвилею. Моя рідна жінка Мартоха сплеснула з радості руками:

— Нарешті шубовснув, мов чорт у воду, а то хоч стріляй у нього — не слуха, все своїм трибом робити хоче. А твій триб, Хомо, це телиця!

Метелик — мрія мого дитинства, незбагненна музика, барвиста гра — сів на чубчику сивого полину, і я спрожогу кинувся туди, силкуючись зловити в пригорщ.

— Тю, окаянний,—стетеріла Мартоха.— Метелика надумав ловити... Авжеж, дурним бути — не дуби гнути...

Метелик моторно вивернувся і, тріпочучи крильцятами, полинув понад травою. Подеколи вітер прибивав його низько до землі, подеколи подих близької бурі збивав кволе тільце вбік, і мені здавалося, що метелик ось-ось дасться до рук.

— Хомо сердешний, не будь отим вухатим, що в нього вітру багато, схаменись! Навіщо решетом у воді зірки ловити, коли треба телицю шукати...

Метелик — живий дух мого дитинства, його невловна радість, його рожева мрія — не боявся ні потопу, ні віяння загибелі, метелик линув над спечаленою землею, ведучи мене за собою, наче на невидній ниточці.

— Хомо любенький, сім літ минуло, як музика грала, а ти ще й досі скачеш...