Позичений чоловік - Гуцало Євген

Навіть листочки дерев не борсались у немеркнучих вічках дощових сітей, навіть рідкісні пташки поховались, не пробуючи перелетіти в повітрі. Зеленавий, під колір прив’ялої скошеної трави, морок оповив усе довкола і, глухий, безпросвітний, усьому надав гіркоти, все ввергнув у сіру безвихідь. Калюжі блищали не тільки на дорозі чи на стежках, а й на суцільну калюжу обернулось колгоспне подвір’я, на якому виднілись де плуг, де молотарка, де сівалка. Хлющало, капало, дзюркотіло, жебоніло, хляпало, чвакало, шубовскало, цяпотіло, творячи потужний шум зливи,— так, наче поблизу котився водоспад із гори, але ж він, той водоспад, котився не тільки з гори, а й немовби в душі ринув, і ринув із якоїсь кремінної височини. Й хоч усю Яблунівку залито першою в цьому році рясною зливою, і хоч, здається, вже ніде не пройдеш, а лише на човні проб’єшся,— все ж не було кінця й краю цьому осінньому стовпотворінню, цій безнадії, дикому тирловиську негоди.

Тільки я намірився носа поткнути із ферми за поріг, як тієї ж миті обмок, як вовк, обкис, як лис, і змерз, як пес.

— Що? — сміялась доярка Христя, на мене дивлячись.— Узяло, мов багатого за живіт?

— Правду кажуть, що восени ложка води, а цебер грязі.

— Воно, Хомо Хомовичу, і грязі цебер, і води добряче корито. Уже починається осінній час, коли сім погод у нас: сіє, віє, сипле, туманіє, шумить, гуде і згори йде! То чого до Одарки Дармограїхи йти? Гайда на горище в теплу солому — там і переждете негоду. Інші, трапляється, перечікують на фермі — ось і ви перечекайте, щоб не простудитись.

— А хіба сам зогріюсь у соломі?—питаю.

— Чому сам? Там і миші водяться!

— Удвох із тобою не довелося б дрижаків їсти.

— Ой Хомо Хомовичу, такого наговорите, що й покласти нікуди.

Ще погомоніли з нею за Хомка Хомовича, що росте, наче ряст весняний, і послухався я доброї Христиної поради, драбиною подряпався на горище. Поки, гадаю, хлябі небесні вляжуться, то передрімаю в просянці та в горохвянці, у вівсянці та в гречанці. Вкублився в пахучій шеле— сткій соломі, а й, чую, таємна мисль завовтузилась у голові Я ту мисль жену від себе, а вона, окаянна, так і летить пташкою назад до голови! І начебто я не з отих, що коло пупа чортів купа, що їм ото вольная воля та ще скажене поле... Але ж чому, га?.. Але ж чому солодко про Христю гадкується, що неспроста відраяла по негоді додому йти, що не без умислу послала на горище в корівнику?

Еге ж, міркую під шум дощу, гріх не личком зв’язати

1 під ланку сховати, й де ще той гріх, а я вже, можна сказати, якщо в горох чи в гречку не вскочив, то ось уже в гречанім соломі і в горохнянці вилежуюся, зогріваю кубельце.

Хе, й справді миші водяться, бач, якими тонесенькими скрипочками попискують зовсім близько, наче аж до мене добираються, по грудях ось-ось побіжать, по спині шелеснуть...

Суща істина, що з одного дерева — ікона і лопата, бо

2 сам я, Хома Прищепа, маю таку душу-комірчину, в якій, коли пильніше придивитись, десь на покуті ікона висить, спитими барвами мерехтить, а в куточку під іконою й лопата стоїть, якою біля гною ходять, землю перегортають, зерно перелопачують. Дедалі дужче вгріваючись у горохвянці і в гречаній соломі, склеплюючи сонні повіки та на чудо и образі доярки Христі потай сподіваючись, я раптом побачив ген-ген далеко за межі корівника. Повірите чи ні, а тільки десь позникали крокви і лати на горищі, не стало сніпків ушитих на латах, натомість одкрився мені далеко видимий білий світ. Одкрилась мені Яблунівка в полоні блакитних вод нинішнього потопу, що могутнім, нездоланним військом стояли довкола нашого подільського села, а вгорі над нею — прекрасні й водночас страшні в своїй судній погрозі небеса, ладні знову розверзтись, щоб пролитись на землю грізною силою смертельної зливи.

Води грали неживою синявою, по водах попелясто-чорні брижі зловісними зграями брижились, обрію ж не було видно — обрій потонув у ліловій млі. В повітрі ледь переблискували гострі молочні блискавки, супроводжувані не тс що громом, а добре чутним дрижанням. Це дрижання вловлювалось не тільки вухами, грудьми і всім тілом, а й ним пронизані були саме безмежжя вод, погрозливе повітря, це дрижання прошпилювало кожен листочок, бадилинку.

І відкрилось мені, Хомі Прищепі, моє месіанське покликання. Це месіанське покликання було таке просте й зрозуміле, як будь-який параграф із статуту нашої артілі.

й воно в передчутті потопу, який чомусь мав запопасти лише саменьку Яблунівку, наказувало мені мерщій будувати корабель, а в кораблі рятувати все те, що згодиться в майбутньому.

І тільки я, стоячи на березі несамовитого пінистого моря, що шорсткими язиками хвиль облизувало коліна, встиг подумати про рятівний корабель, як він уже стояв у яблунівській гавані під зеленими вербами з гордим написом на кормі "Барвінок". А сам я вмить опинився на капітанському містку, що вібрував у передчутті близької бурі. Й усвідомлюючи, що гаятись не слід, я взяв у руки мегафон і прокричав щодуху:

— Товариші колгоспники, а також баби і діти, активно прошу на корабель!

Голос мій громом покотився над пустельним лоном вод, і десь далеко у мороку відгукнулись громи небесні, від яких Яблунівка гойднулась, мов п’яна бадилина.

До корабля вилаштувалась черга (позбирались не чужі, звісно, а всі ж таки свої, яблунівські), і вмить за моїми плечима щось захурчало, війнуло холодком. Це витав чи дух якийсь, чи ангел, чи нечиста сила — і ця несподівана проява, що мала подобизну сільського листоноші Федора Горбатюка (за ангельськими плечима в неї стримів горб) проказала гаркавим голосом листоноші ж таки:

— Треба пускати на корабель у порядку живої черги, але ж усі не вмістяться, Хомо! Дуже багато бажаючих, а судно не гумове.

Я замурував вуха на ту пораду, й на корабель дружно посунула вся Яблунівка — старі баби й старі діди, яким позоставалось три чисниці до смерті, підпираючи себе костурами, ковіньками, герлигами, почеберяли попереду; матері з дітьми та ще й з немовлятами на руках живою хмарою подались на корабель; дядьки й парубки товпились позаду, готові, здається, на свої спини й на свої плечі прийняти вагу невидимої загрози. Хто йшов із торбою харчів, хто з вузликом одягу, деякі діти несли книжки чи цяцьки, якийсь хлопчик пригортав отого шолудивого песика, з яким я зовсім недавно гомонів на весіллі в головишиної Катрі, а замурзана дівчинка-циганочка тулила до грудей руденьке, як випалена глина, кошеня. Потомствений яблунівський конюх Максим Грень, схожий своєю подобизною на добре вхорканого жеребця, у німому забутті ніс вуздечки й стремена. Потомствений яблунівський лавочник Петро Кандиба, нині своїм обличчям ще дужче нагадуючи заячий вид, захопив із собою двошалькові терези, а за пазуху наричив

гирьок усяких розмірів. Дмитро Варченко — худий, мов крук, із лицем, що нагадувало виквацяну в дьогті халяву, і з гострою сокирою носа, наточеного на найтвердішому точилі,— йшов із важелезним молотом, який іще дихав розпеченим залізом і жаром розджохканого горна. Вчителька яблунівської школи Ганна Ксаверівна, що грає в клубі на концертах художньої самодіяльності, тримала в руці пучечок нотних паперів, на яких, здається, кожен музичний знак палав червоним розплавленим золотом. Буфетниця Настя, зодягнена в білий халат, покивуючи овечими кучерями на барилі-голові, тулила до грудей кухоль, на дні якого сіріла пивна піна.

За моєю спиною сухо зашаруділо повітря, розгойдане крильми прояви — нечистої сили в образі горбатого листоноші Федора Горбатюка, яка прошепотіла в самісіньке вухо:

— Ой Хомо, не вмістяться отаким гамузом, корабель на дно піде, сам не порятуєшся...

Я, замурувавши слух на таке застереження, й далі про— пускам до могутнього черева судна, що погойдувалось на моторошнім зеленавості вод, усіх тих, що прагли порятуватись од повені. Доярка Христя з маленьким Хомком Хомовичем на руках... Жилавий, наче з сириці скручений, побатожений від голови до п’ят набубнявілими жилами дід Гапличок... Тракторист Максим Діхтяр однією рукою обіймав свою жорстокосерду жінку Марію, а в другій міцно тримав вузол із якимись запасними деталями до трактора... Кастальський, директор школи, наш глибокошанований Діодор Дормидонтович, ніс велетенський глобус, де було намальовано зеленаво-рудяві острови й материки з блакитними жилочками рік та з голубизною морів і океанів, а також, мабуть, іще значилась поки що наша Яблунівка.

— Хомо,— знову озвалось над вухом,— нехай Кастальський хоч глобуса викине!

Але велемудрий і гордий Діодор Дормидонтович уже зник у череві корабля.

Усіх умістило судно, пойменоване "Барвінком": і механізаторів та шоферів, і фуражирів та доярок, і працівників торгівлі та колгоспної бухгалтерії. Прийняв корабель на свій борт не тільки передовиків, а й ледарів та окозамилювачів; не тільки дбайливих і старанних, а й марнотратів і безтурботних; не тільки добрих та щирих, а й симулянтів, ненажерливих, заздрісних. Бо Яблунівка, як і всякий інший шмат нашої землі, проростає не тільки людським повнозерним колосом, а й людським куколем та чортополохом. І хоч бур’янів менше, та не росли ще ніколи без них культурні злаки, отож на моєму кораблі мали вміститись і вони.

Одарка Дармограїха, ще звабливіша в таку страшносудну хвилину, ніж будь-коли (сама видавалася за пишний квітник, а серед того квітника вирізнялися груди — золоті соняхи, губи — криваві маки, очі — чорнобривці та щоки— пелюстки маку), несла ярмаркову свою, з червоного верболозу в’язану велетенську корзину за спиною, а з війстя корзини виглядали якісь вузлики, пучечки, торбинки, віночки, голови півня та курки, писок кроля, свиняче рило...

— Дармограїху без довідки з міліції на корабель не пускай,— нашіптувала на вухо нечиста сила в образі крилатого, ангелоподібного листоноші Федора Горбатюка.

Але й Дармограїха з кошем своїх пристрастей зникла в череві судна.

— Хомо! — долинуло з суші чи з вод, із землі чи з-під землі. Кликано було мене голосом моєї рідної жінки Мар— тохи чи, може, тільки здалося? Либонь, не здалось, бо в гурті яблунівців начебто не майнула її постать, не засвітилось обличчя.

І, значить, наспіла пора брати всякої тварі по парі. Насамперед стали підступати до корабля, слідом за людьми, всякі домашні птахи — півень та курка, качка та качур, гуска та гусак, індичка та індик.