Позичений чоловік - Гуцало Євген

Весь світ тепер знає, що немає обдарованіших у музиці людей, ніж у нашій землі, бо таланти наші щедро оплачені кров’ю, ранами, хоробрістю.

І по війні літа, спливаючи водою, теж дзвеніли мені музикою: то німецького трофейного акордеона в супроводі барабана, на виготовлення якого пішла собача шкура та розклепані калатальця із снаряда; то дзвеніли саморобною триструнною балалайкою, на струни до якої годився і дріт із кабелю; а то ще дзвеніли тримбою не тримбою, а прикладеним до губів роговим гребінцем, на якому з пронизливою жалістю бринів цигарковий папірець.

Ех, музика життя, яка ж бо ти солодка буваєш і яка подеколи буваєш гірка!

А думки ці навіяні пригодою, про яку гріх не розповісти...

Другодні по розмові з Дармограїхою про гроші та скарби здибався мені біля яблунівської лавки, в якій споконвіку заправляє Петро Кандиба, дивний та чудний знайомець. Той дивний та чудний знайомець жваво гомонів із листоношею Федором Горбатюком, котрий, угледівши мене, чомусь чкурнув, мов чорт од ладану. А його співбесідник (очі-шильця живим сріблом мерехтять, брови двома сивими чаєчками літають над ними, губи в полум’ї усмішки роздимаються, посічений чуб кострицею костричиться) моторно кинувся назустріч:

— Хомо!

Гандрабаті руки обійняли і, здавалось, не випустять до судного дня. Його неголена щока свинячим наритником колола мене десь у шию. Він плакав, і теплі сльози збігали мені за комір сорочки, лоскотали плече.

— Хомо! — схлипуючи, проказував.— Ось коли нарешті здибалися з тобою.

Хто ж це такий, лебеділа думка сполоханою пташкою, й не міг пригадати, хоч ти вбий! А що він обіймав залізними обручами, а що теплі сльози й далі котились мені за комір, то я теж спроквола заходився обіймати його тверде, мов дубовий одземок, тіло, теж тулився щокою до колючого свинячого наритника його щоки.

— Я тебе відразу впізнав, Хомо,— дихав гарячою парою в самісіньке вухо.— Яким був на бойовому фронті, таким зостався на фронті трудовому, нітрохи не змінився.

Тепер він дивився на мене порскими, як просо, очима й репаною дошкою своєї долоні витирав радісні сльози на лиці. Лишенько, хто ж це такий, який фронтовий побратим? За війну чимало доріг сходив, із багатьма доводилось ділити воєнні злигодні, статки й нестатки, то, звісно, міг цей чоловік призабутись. А він наче вгадав думки мої, питав гірко:

— Що, Хомо, не впізнаєш?

Пам’ять слабка стала,— кажу сумно.— Іноді забуваєш, чим вранці поснідав.

— Не впізнаєш мене, Дмитра Волосюка? — Й знову сльози сяйнули в очах.— Значить, що то роки зі мною накоїли! Та ще фронтові рани, Хомо, хай їм грець...

Авжеж, Дмитре,— кажу,— роки нікого не милують, а війну й досі вихаркуємо грудьми.

А клялися ж колись у дружбі по гроб жизні, клялись бути вірними фронтовому товаришуванню, бо хіба ще є десь міцніша дружба, ніж у солдатів-фронтовиків!

Забув, не згадаю цього Дмитра Волосюка. Може, й справді клялися колись у дружбі, й тепер ось виходить, наче я клятву зламав. І так обпекла провина, й такий сором узяв, що сльози стали мені клубком, а потім і з очей бризнули.

— Не плач, Хомо,— заспокоював Дмитро Волосюк, поклавши важку долоню на плече.— Війна-лиходійка винувата. Хіба вона тільки в цьому винувата? Добре, що живі зосталися ч тобою, а скільки ж бо наших побратимів головами наклали, в сирій землі тліють їхні кості. Добре, що ниньки черев багато літ здибалися з тобою! Давай же, друже, ще раз почоломкаємося, давай іще раз припаду до твоїх могутніх грудей!

Почоломкались, обнялись, як вірні побратими.

— А тепер, Хомо, веди додому, хвалися сім'єю та хазяйством. Пригадуєш, як ми з тобою в окопах мріяли про мирне життя? Як ти хотів по рідному яблунівському полю пройтися за чепігами плуга? Як хотів у землю, яку війна засівала снарядами та кулями, висіяти добірне зерно, щоб зросло стоколосом, щоб удався цар-урожай на славу?

А й справді, міркую, думалось про таке, гомоніли в роті про мирний труд. Це ж треба мати таку чіпку пам’ять, як у Дмитра Волосюка, щоб не забулося!

Подалися з бойовим побратимом до рідної жінки Мартохи. Тільки довідалась, якого бачить гостя перед собою,— на столі вмить де що і взялося: горілка така міцна, що від неї — тільки від її духу — можна було захмеліти на другому кутку Яблунівки; а ще перець, начинений м’ясом, а ще свинячі січеники, солоні баклажани, малосольні огірочки, терта на тертушці редька і синій, мов весняна фіалка, хрін. Мартоха ласочкою вилась довкола нас, припрохуючи вгощатись і частуватись, а нас і впрохувати не тра було, ми взялись до напоїв та наїдків, мов огонь до сухої соломи.

Я й сам неабиякий мастак випити й попоїсти, але такого мастака, як Дмитро Волосюк, мій міцно забутий і тепер наново віднайдений фронтовий побратим, іще бачити не доводилось. Горілка йому сама лилась у пельку, як вода в лотоки, а закуску він молотив, як молотарка снопи молотить. При цьому не переставав усміхатись на кутні й гомонів:

— А пам’ятаєш, Хомо, як ти на фронті журився за своєю Мартохою?

Ще б пак не пам’ятати, коли в сни приходила, в нічних мареннях марилась!

— А вона в тебе красуня, правду ти казав у перерві між боями.

Такі речі чуючи, Мартоха танула від утіхи, мов грудка масла на сонці, й щебетала:

— Який у нас, Хомо, ниньки славний гість! Пийте ж, дорогенький, та їжте. Хома багато розказував про вас усякої всячини.

Мій несподіваний фронтовий побратим, либонь, належав своїм рукам. Гандрабаті, в сув’яззі жил, схожі в стрімкому польоті на шулік, вони, мовби шуліки, брали ножа чи ложку, хапали кусень хліба чи шмат м'яса, налітали на повну чарку. Вони владарювали на столі, й гостеві, либонь, більше нічого не зоставалось, як покірно скорятись їм, як слухняно їсти, пити й пережовувати все те, що вони моторно лили, клали чи кидали до рота. Але ж, належачи рукам, мій фронтовий побратим іще, либонь, душею й тілом належав своєму ротові, який і на хвильку не затулявся, а плямкав, чавкав, сьорбав; і губи звивались, як дві моторні хазяєчки, яким багато клопоту, які з усім повинні впоратись, які аж упрівають, аж мліють, аж із ніг падають; і язик у роті скидався на похватного ціпа, який геть усе перемолотить, що покладеш на току: ячмінь — так ячмінь, будяки — так будяки, залізо — так залізо.

— Мартохо, якби ж то ви знали, як у перерві між боями Хома розхвалював ваше вміння варити, смажити, парити, солити й квасити. Знаєте, Мартохо, ваші пундики з маком снились мені по ночах, а що вже було казано про ваші вареники з вишнями та з сиром!

Ну й пам’ять у чоловіка, чудувався я потай, хоч, здається, ніколи в землянці чи на марші не хвалився своєю гос— подинею. Але ж не вигадує, правду каже — і про пундики а маком, і про вареники з вишнями та з сиром!..

— їжте, чоловіче добрий,— сокоріла Мартоха, квітнучи полудневою ружею в щедрій хвилі сонячного світла.— Дуже люблю, коли чоловіки їдять. Мій Хома їсть, як не в себе, але куди йому проти вас!.. Покуштуйте паляницю — вона хлібові сестриця... Скажіть, хіба то хазяйка, що поставить у піч чотири горшки — і все галушки? А то хазяйка, що з води та з муки випікає шулики? А то хазяйка, що готує соломаху-затираху, затре — сім’я все поїсть?.. Е-е, в усяке діло треба вкладати душу. Тоді їдці вкладуть душу у твою страву.

— А так,— згоджувався мій фронтовий побратим.— Нема риби над линину, м’яса над свинину. А в мене, скажу вам, Мартохо, по щирості, пузо не мішок: що не всип — не випаде. Та й чого випадати, коли в кожній страві-потраві, справді, ваша душа чується. І душа ваша, видно, солодка та смачна!

— Хомо,— аж мало барвінком не стелилась Мартоха перед гостем,— і чому раніше не запрошував цього чоловіка до хати? Нема тобі ні стиду ні бриду! Та він же тобі рідніший рідного брата, якого в тебе ніколи не було... Це ж у вас, чоловіче добрий, і жіночка є, і дітки? То, може, перебирайтесь у Яблунівку, спершу в нашій хаті поживете, а потім свою поставите. Жили б гуртом, як рідня!

Добре підкріпившись, стали обоє такі кріпкі, що в чотири руки змогли б дюжину намилених милом чортів утримати. Стали такі кріпкі, що, як вийшли з хати надвір,— земля нашої сили не витримувала, а розгойдувалась на всі боки, а разом із землею розгойдувалась уся Яблунівка з обійстями, городами, левадами і ставами. Я, може, старався ступати обережніше, так мій фронтовий побратим на силі й завзятті не чувся, так гупав ножиськами, що, дивись, то верба здригнулась, то криниця хитнулась біля воріт, а то навіть якась молодиця з немовлям на руках війнулась убік і каже:

— Оце налюрились, що й тяму їм відібрало... Еж кулик кулика бачить здалека.

І хіба я міг утриматись, щоб перед Дмитром Волосюком — вірним побратимом бойовим, який так несправедливо звітрився був із моєї пам’яті,— та не похвастався своїм названим сином Хомком Хомовичем! Плетучи кренделі ногами, заточуючись морською хвилею від одних воріт до протилежних, якось таки доплуганились до доярки Христі, яка, зраділа нам так, як міг би зрадіти пес, уздрівши здоровенну пугу. Але виду не виказала і — чемна та поштива — не стала перед нами крутитись, як у млині медведик (себто наливне колесо), а навіть за поріг пустила, навіть сісти запросила.

Сиділи ми там, як убогі за дверима, чи сиділи, як на помості,— річ не в тім. А річ у тім, що фронтовий побратим як побачив у дерев’яному ліжечку Хомка Хомовича, ще красувався голічерева, світячи очима-волошками, так і звівся у захваті:

— Синок — викапаний ти, Хомо! Чи не про такого колись мріяв на фронті в перерві між боями, коли ми загоювали та зализували страшні рани?

Ну й пам’ять у чоловіка! Я сам не згадаю, щоб колись уголос — над казанком солдатської каші чи перемотуючи скров’янілі бинти,— мріялося саме про такого Хомка Хомовича, але раз бойовий побратим каже,— значить, так і було, треба вірити, бо хіба ж він вигадуватиме!

А Христя, приглядаюсь, і зовсім стала молодиця, мов тихеє літо, відірвати очей від неї не можна. Отак відірвеш силоміць, а вони, вар’яти іскаріотські, назад повертаються, щоб попасом пастись чи по Христиних клубах, що під спідницею округлилися звабно, чи до стану верболозового, перехопленого шовковою шнурівкою, чи до грудей, що за кофтиною наче два ворожих дзоти, так і дивися, що зараз ізвідти вигулькнуть солодкі кулі, щоб наповал убити.