Позичений чоловік - Гуцало Євген
Гайда в червоний куток, там дещо маю...
В червоному кутку мав стару солдатську планшетку, а в планшетці — пляшку сивенького самограю, хліб і шматок сала. Я й не питаю, за що могорич, бо могорич — полюбовна річ, що до рота попало—те не пропало. З горла пляшки смикнули, хекнули, загризли, тоді зоотехнік обіймає мене, цілує й каже:
— Велике тобі спасибі, Хомо Хомовичу!
— За віщо дякуєш, Трохиме Трохимовичу?—торопію.— Хоч із доброї губи добрі й слова твої, та до тями ніяк не візьму.
— Що по правді живеш, не з отих, що брешуть, мов шовком шиють, не слизькоязикий. На тебе дивлячись, і самому закортіло не собачими стежками ходити, де ото ведмідь щебече, а на пряму дорогу вибратись.
— Хіба ти, Трохиме Трохимовичу, не на прямій дорозі? — дивуюсь.
— Я весь час у тому краю, де курей доять, а вони яйця несуть.
Не інакше, міркую, як процвітає якесь окозамилювання на фермі, зоотехнік причетний і тепер хоче покаятись.
— Все, годі! — розпалювався зоотехнік, і ситі перепели його очей пурхали під пшеничними бровами.— Брехень багато, а правда одна, хочу по правді, а не ото правити три копійки за решето бруньок. Давай, Хомо, вип’ємо цієї проклятої, бо пробудив мою совість.
— Значить,— кажу,— якби не збудив твоєї совісті, то й не розлучався б зі своєю жінкою?
— Суща істина,— радісно гримнув Невечеря,— на своє щастя.
— Авжеж, тобі тепер таке щастя, що ти й на киї випливеш... Тільки, Трохиме Трохимовичу, нащо приплітати мене? Ще гадатимуть, що насовітував.
— А ще тобі, Хомо Хомовичу, спасибі за Христю!
Й знову лізе цілуватись, наче я дівка чи бодай біля дівки вилежувався вночі.
— За яку Христю? — питаю.— За нашу яблунівську доярку?
— Ага, за нашу яблунівську доярку.
— А чому,— питаю,— ти, Трохиме Трохимовичу, дякуєш за неї?
— Кинь, Хомо Хомовичу, прикидатись отим, що голосний, як дзвін, а дурний, як довбня. Дякую за те, що чоловічою своєю роботою часто помагав Христі. Хіба я не здибав тебе на її хлівці, пам’ятаєш, коли сніпки вшивав? Совісна ти людина, ох і совісна, помагав Христі, як рідній, а вона ж тобі чужа-чужаниця. Ось твоя совість і збудила мою, що задрімала та закуняла.
— Зовсім не чужа-чужаниця,— кажу, наминаючи хліб із салом.
— Еге, говори-балакай!.. І не кум, і не сват, і не дядько рідний. її рід і твій рід, може, тільки ночували поряд.
— Не забувай, Трохиме Трохимовичу, як її сина звати.
— А як звати? Хомком!
— Отож-бо й воно, що Хомком та ще й Хомовичем, а на прізвище записаний Борозенний, як і в матері.
— То й що?
— Виходить, наче й сином доводиться мені.
— То й що?
— Значить, Христя не чужа-чужаниця, раз маю від неї названого сина.
— Повтори, Хомо, а то я щось недочувати став.
— Раз маю від Христі названого сина, то, можна сказати, вона теж начебто кимось доводиться мені.
— Ким же має доводитись Христя, коли маєш рідну жінку Мартоху, а живеш на позичках в Одарки Дармограїхи?
— Трудно сказати, Трохиме Трохимовичу, а тільки доводжусь якоюсь незареєстрованою ріднею. Бо сам добренько подумай: для Хомка Хомовича я названий батько, а для його матері вже ніхто? Е-е, для матері мого названого синка я, либонь, маю доводитись названим чоловіком.
— А хто ж тебе називає Христиним названим чоловіком? Сам називаєш?
— На перших порах, може, й сам.
— Ти, Хомо Хомовичу, як ота ворона: хоч мала, а рот має великий.
— Чому так?
— Чому? Тому що ворона великий шмат м’яса ковтає.
Зоотехнік Невечеря знову випустив на волю вільну свій
розсипчастий сміх, схожий на скаженого в своїх веселощах дракона, й той дракон-громобій стрясав червоний куток так, що стіни розсідались, що стеля могла впасти на голови.
— Ха-ха-ха! Ти, Хомо Хомовичу, говориш, мов на лопаті вивозиш. Та годі городити теревені.— Обличчя в зоотехніка спершу звечоріло, далі споночіло, перепели очей повтихомирювались, наче в гніздечках повсідались.— Маю сказати тобі, шановний, що твій названий синок Хомко Хомович зовсім ніякий не Хомович, правда?
— Воно правда, але так Христя забажала записати в метриці.
— А ще маю тобі сказати, що твій названий синок доводиться мені рідним сином.
— Га?
— І ніякий він не Хомович, а справжній Трохимович.
— Що?
— І не бажаючи, щоб мій рідний син при живому батькові та й ріс форменим базбатченком, я, Хомо Хомовичу, таке надумав. Я надумав одкинутись од своєї баби, з якою не надбали дітей, як ото й ти не надбав із Мартохою, і переметнутись до Христі й до своєї рідної крові.
Спершу мені гадкувалось, що зоотехнік наговорив сім міхів горіхів та сім міхів гречаної вовни — і всі неповні. Бо як чоловіки вип’ють по чарці, то, буває, й до діброви чути їхні розмови, і нащо їм музики, коли в них довгі язики! Але чи додумався б Невечеря сам себе оббріхувати? Й стало на душі так, наче ось щойно зоотехнік,— який і шилом уміє поголити, який бачив лози і верболози, був на коні й під конем,— обікрав мене, обшахраював, та ще й досі тримає обидві руки в моїх кишенях.
— Сина тобі, Трохиме Трохимовичу, не віддам,— сказав так, наче печатку поставив.
— О, пилюгу пускає в очі! Як це ти можеш мені й не віддати мого сина?
— У метриці не ти записаний, а я, то чого мав би вступатись?
— Хомо Хомовичу, але я ж справжній батько, віриш?
— Може, й вірю, то що з того? А документ на мене! А проти документа ні з якою правдою не попреш.
— Доможусь через суд!
— Спробуй — не ти мене затягаєш по судах, а я тебе, Трохиме Трохимовичу.
— Значить, ти не хочеш дитині повернути живого батька? Волієш, щоб дитина була безбатченком? Не Трохимо— вичем, а Хомовичем?
— Ага, Хомовичем,— кажу вперто.
— Значить, сам не годен спромогтись на дитину, то хочеш крадене привласнити.
— Ти де раніше був, га? Чому не признавався батьком зразу? Тоді, коли документ оформлявся? Навіщо Христі життя збавив, га? А тепер, бач, від своєї ялової баби та надумав перекинутись до Христі, бо та з приплодом. Не віддам Хомка!
— Слухай,— побілівши мов крейда, сказав зоотехнік.— Хто в мені совість розбудив, що я надумав перед усією Яблунівкою батьком зголоситись,— ти чи не ти розбудив?
— Може, я розбудив, то що?
— А те, що совість мені не потрібна, раз ти так за Хомка Хомовича тримаєшся. Нащо мені совість без малого Хомка! Раз немає Хомка, то краще б я й далі зоставався безсовісним — отим, що любить у крадені черевики взуватись, не в свої штани вбиратись і в чужих санях їздити. Хомо!—скрикнув, і в голосі забриніло ридання.— Каюся в усьому содіяному — і в тому, що в Христину гречку скакав, і що пізно схаменувся, і що бабу свою дурив. У всьому каюся, тільки не стовбич на заваді, коли я знову хочу стати людиною. Сам винен, що розбудив совість, хай, може, й справді б, краще спала. Хочеш, на коліна впаду перед тобою? Хочеш, могорич ставитиму щодня?
— Горілка — всьому доброму злодійка,— сумно кажу, паче мені тепер тільки й ходу, що з мосту та в воду.
— Але зглянься, Хомо Хомовичу, бо мені — як отій сові: хоч пень об сову, хоч сова об пень, а все сові лихо. Адже душа в тебе не чорна, мов у слюсаря комбінезон, що його й милом не одмиєш. Адже око твоє не таке лихе, що від його погляду й дуб зів’яне. У тебе якщо на язиці мед, то й на думці мед, а не отрута.
— Правду кажеш, Трохиме Трохимовичу, що не вмію в очі світити, а позаочі болячки зичити,— згоджуюся з зоотехніком. Бо хоч він і любить мене, як вовк порося, а все ж таки кому не кортить добре слово почути про себе, нехай і лукаве.
— У нашому колгоспі "Барвінок" ти, Хомо Хомовичу, не брехач-деркач, що все дирчить, твоя правда ніколи не схожа на брехню, а чиста, мов сонце в небесах.
Ну, бачили такого? І знаю, що підлещується, з кривої рушниці стріляє, курзю-верзю кошелі плете, а однаково приємно, душа починає танути, мов віск.
— Ти, Хомо Хомовичу, правдоборець, ти такий добрий, що надійніший кам’яного мосту, твої добрі діла по Яблу-
нівці шумно ходять і всім видзвонюють, як мідні дзвони.
Ну, чули такого? Знаю ж бо, що в зоотехніка нема правди на язиці й душу свою не кладе на долоні, що він правду скаже мені лиш тоді, як на той світ переставиться,— а душа й зовсім розтанула від підлещувань.
— Ти, Хомо Хомовичу, такий справедливий, що матиму за високу честь перед тобою стати на коліна!
І що б ви думали? Зоотехнік Невечеря, наче куль із борошном, тут-таки, в червоному кутку, бухнувся на коліна не перед старорежимним богом, а переді мною, старшим куди пошлють!
— Встань, Трохиме Трохимовичу,— беру зоотехніка за плечі.
— Ніколи!—схлипує.
— Встань, бо доярка якась зайде...
— Вік стоятиму на колінах. І сьогодні стоятиму, й завтра, й післязавтра!..
— Якби ж я Саваоф...
— Ти дужчий від Саваофа, бо в руках своїх тримаєш мою долю, а вона зараз у мене така, мов у тієї курки, що качата водить.
Скаржиться, що пішлось на лихо, а як поміркувати — на мене лихо та ще з лихом хмарою впало, коли ж воно перемелеться й добром стане, коли вже те лихо натанцюється донесхочу, коли вже пригоди-злигодні насміються по зав’язку? Ой лишенько, гомоню потай зі своїм лихом, поки зоотехнік на колінах стоїть, чи ще довго водитимеш мене на вірьовці, чи ще довго через тебе чухатимусь і там, де не свербить?
— Гаразд, Трохиме Трохимовичу,— кажу, вдаривши своїм лихом об землю, аж шибка забряжчала в червоному кутку,— зводься, не треба стояти. Раз у тебе прокинулася совість, то що ж удієш, із твого лиха втішатись негоже. Приставай у прийми до доярки Христі, всиновляй свого законного сина Хомка Хомовича.
— Не Хомовича, а Трохимовича,— звівся з колін зоотехнік.— Відтепер ми з тобою, як риба з водою. Колись і серця свого вколупну тобі, як тра буде.
— А тому,— кажу,— Хомович, а не Трохимович, що так записано в документах, а документи завірені печаткою. Отож, віддаю тобі Хомовича, а ти вже маєш шануватись, щоб я не передумав. Хомко повинен мати славного батька, який і виростить, і до розуму доведе. Тримайся Христі, хоч, може, ти їй так потрібен, як болячка на лоб, забудь і ду-
мати про чужу гречку, щоб та чужа гречка не стала тобі кісткою в горлі. Зі своєю бабою оформся через сільраду чи суд, через районного нотаріуса чи ще там як, а з дояркою Христею розпишись по-людському.
— А може,— питає зоотехнік,— і весілля справити, а тебе покликати весільним старостою? А я вже тебе пошаную і вклонюсь!
— Еге ж, кланяйтесь, голово з вухами, а потилиця сама схилиться!..