Позичений чоловік - Гуцало Євген

І ремінь блищить, і погони сяють.

— А навіщо зайву медаль почеплено на груди? — питаю.— Медаллю "За відвагу" командування ніколи не нагороджувало мене.

— Хомонько дорогий,— залебеділа ніжністю Мартоха,— то я впросила Кастальського, щоб домалював, дуже славна медаль, така є в нашого голови колгоспу.

— Бо голова колгоспу заслужив.

— То, вважай, я тебе нагородила цією медаллю, бо хіба ти не геройський чоловік?

— За віщо така честь від тебе?

— Бо відважний! Може, хоча б за те, що не побоявся позичитись Одарці Дармограїсі!

— Хіба що,— кажу примирливо.

— Як змикитила твій портрет, Хомо, то наче й на світі легше стало жити. Бо що виходить? Виходить, що ти завжди вдома, захочу — вголос побалакаю, захочу — в губи поцілую.

З комірчини винесено геть усе — діжки та кадубці, торби та мішки, решета й підрешітки, баняки й горщики, макітри й гладущики, а також столярний і теслярський інструмент, всякі там свердла, долота, струганки, фуганки, ножівки, всяке моє швецьке та кравецьке причандалля. Від порога до мого портрета на повен зріст, що належав пензлю незрівнянного Діодора Дормидонтовича, простелено хоч і дешевеньку, зате добротну барвисту доріжку. В моєму намальованому підніжжі стояла карафка, в яку наллято води і встромлено чималий пучок осінніх рожевих айстр. Угорі над портретом прикріплено вишиваний рушник, на якому горіли квіти і стебла, ткані руками моєї рідної жінки Мартохи. Бачачи всю цю величну, сповнену поваги до моєї особи картину, я мимоволі переймався гордістю за себе, а ще якоюсь трепетною любов’ю.

— А тепер, Хомо, подивися на стенди,— тамуючи дихання, попросила Мартоха.

Бо в комірчині, що тепер зовсім не здавалася комірчиною, вправними її руками, турботливим її хистом було також обладнано стенди. А на тих стендах (вірте чи не вірте, але розказував досі правду, то чому маю теревені-белевенї правити, то чому маю вилами писати, а граблями скородити) старанно зібрано все моє, так би мовити, чоловіче майно...

Яке саме? Легко запитати і, здається, просто відповісти, але не так просто...

На стендах акуратно розкладено випрані й випрасувані мої штани, сорочки, сподні, виставлено намазані дьогтем чоботи, а також підлатані черевики, чорні гумові чоботи в червоних гумових латках. На окремій лавчині — дерев’яна й алюмінієва ложки, якими я їв, а також миска, полумисок, чашка, склянка, виделка, ніж.

— Твої, Хомо, натуральні,— шепотіла жінка.

Вишиваний кисет, якого я давно не носив, бо кинув чадити махрою, перейшов на фабричні цигарки. Платівка з піснею "Розпрягайте, хлопці, коні" — цю платівку десь по війні я купив у Вінниці, хоч патефона не було тоді, немає й тепер. Кілька моїх листів ще з фронту, ці пожовклі трикутнички дивом збереглись у прискринку. Книжка про штучне запліднення свиней, яку я колись підібрав, загублену, під лавою у вагоні. Недогризок хімічного олівця, яким я колись писав.

І ще на лавочках-стендах викладено всяке добро, чимало назбиралось. А ще в куточку, біля дверей, поставлено граблі, вила-трійчата, косу, пужално, сапу, сокиру, рибальські снасті — вудлиська, ятір, сажалку, хватку-рогелю.

— Все твоє, Хомо, справжнє,— урочистим шепотом бубоніла жінка.

Біля кожної речі наклеєно папірець, а на папірці Мартошиною рукою виведено сухоребрі літери, що складались у наїжачені слова. Долаючи склади, я з трудом прочитав: "Піджак чорного рубчика, улюблений одяг X. X. Прищепи в такі-то й такі-то роки. В цьому піджаку трудівник ходив на загальні колгоспні збори". Або: "Черевики свинячої шкіри X. X. Прищепи. В цих черевиках трудівник перевиконував норми в такі-то й такі-то роки". А чи: "Глиняний полумисок роботи яблунівських гончарів. Із цього полумиска X. X. Прищепа любив їсти пшеничні галушки, локшину в молоці, а також гречану кашу, засмачену свинячими шкварками".

Я довго мовчав, бо мені перехопило подих, а коли віддихнув, то сказав:

— А чи не смієшся ти з мене, Мартохо? Як сміялось оте барило, що саме кухвою стало?

— Хомо, та чи я ота, що ні в тин ні в ворота судариня криворота?

— А що в тебе тут у комірчині?

— Музейний куточок,— відказує поштиво.

— Музейний? Куточок?

— Авжеж, музейний куточок твого імені.

— Себто імені Хоми?

— Так, імені Хо Хо Прищепи.

— Мартохо,— кажу спантеличено,— то ж для великих людей музеї по містах і селах. Усі знають їх, вони заслужили— Суворов, чи Кутузов, чи граф Лев Толстой. А я ж не фельдмаршал Кутузов, це всі знають добре у Яблунівці, я тільки старший куди пошлють у колгоспі "Барвінок". А що, коли довідається сільрада?

— А чому це сільрада мені має заборонити порядкувати в своїй хаті? А може, ти для мене, Хомо, й справді великий чоловік? Ти для мене більший і за фельдмаршала, й за графа.

— Але ж сільрада точно знає, що вони більші за мене.

— То для інших вони більші, а для мене, Хомо, ти великий.

Мартоха вмовкла, і в музейному куточку запанувала урочиста тиша і — так мені здалось — нічим була не відмінна від тієї тиші, яка западає навіть не по таких дрібних музейних куточках, а по великих музеях великих людей.

— Я так тобі скажу, Хомо,— озвалася жінка, наче з трибуни, що про такі музеї треба ще за життя думати, а не по смерті. Бо по смерті поки схаменуться — вже й забули людину, вже добро її порозтягали, вже й не знайдеш тієї ложки, якою їв, чи того ліжка, на якому спав. Хіба іноді не обманюють по музеях? Поставлять крісло, кажуть, що в цьому кріслі чоловік той писав і думав. А насправді то зовсім інше крісло, десь на звалиську знайдене. А в мене тут, Хомо, все справжнісіньке. От скажи, хоч маленький обман є? Кисет не твій, чи пужално, чи коса з грабками?

— Усе моє, Мартохо, правду кажеш.

— Отож-бо й воно! — зраділа жінка, засяяла, й на лиці її наче місяченько зійшов.— І скажу по секрету, тільки обіцяй не сердитись, бо гніватись ти не повинен.

— Обіцяю, Мартохо, кажи.

Рідна моя жінка й зовсім стала урочиста, а по хвильці —знову ж таки наче з трибуни — сказала:

— Мріється мені, Хомо, бо мріяти не заказано... Ось начебто для мене самісінької цей музейний куточок поки що... Поки що!.. А через якийсь рік-другий, дивись, одкриються двері ширше — й сюди почнуть навідуватися сусіди;

яблунівські колгоспники. А далі, дивись, не тільки з Яблунівки, а й із сусідніх сіл — Малих Дубових Гряд, із Сухолужжя, з Великого Вербного, так? Хто машиною, хто автобусом... А ще яблунівських дітей прийматимуть у піонери, скликатимуться їхні урочисті лінійки.

— А хто галстуки червоні пов’язуватиме їм? — питаю.

— Хто ж іще, як не ти сам, Хомо! Хіба не зумієш?

— Не штука навчитись,— міркую вголос.— І значки піонерські приколювати навчився б. Але де ж ти, Мартохо, совісного екскурсовода знайдеш?

— Правда твоя, тут потрібна людина совісна, бо пост серйозний,— замислилась жінка.— Не кожному й довіриш, бо як раптом на експонат зазіхне, поцупить штани чи сокиру... Де потім такий експонат ще знайдеш?.. Либонь, найкращим екскурсоводом у музейному куточку твого імені могла б бути тільки я, правда, Хомо?

А що я не поквапився згодитись, то на Мартошиному лиці майнула тінь чорної підозри:

— Чи, може, на екскурсовода ти мітиш Одарку Дармограїху?

— Краще за тебе ніхто не справиться,— кажу.— Ось тільки як з квитками, га? Продаватимеш квитки чи безплатно пускатимеш?

— Спершу, може, й безплатно, а як почнуть валом валити, то доведеться й гроші за квитки правити. Бо безплатно — не дуже цікаво, а цікавіше — коли платитимуть за твою славу й за свою пошану до тебе.

— Еге ж,— згоджуюсь,— слава моя велика.

— А велика! Де ще знайдеш такого трудівника, як ти? Скоро вдень зі свічкою не знайдеш такого, що робить круглу добу, як віл. Е-е, Хомо, вже ниньки ти маєш бути в музейному куточку, вже ниньки мають гурмами ходити, щоб дивуватись і захоплюватись. Знаєш, за якийсь десяток років ніхто не віритиме, як ти тяжко трудився, отож, почнуть казки складати, легенди розказувати, пісні співати!.. Ось подумай тільки: зібралась уся яблунівська художня самодіяльність — і хором співають величальну тобі, Хомо, а голоси ж які славні в селі!

— Либонь, весь хор,— кажу застережливо,— в музейному куточку не поміститься.

— Біля хати співатимуть, просто неба.

— Ой Мартохо,— кажу,— роботи ж як багато в музеї, чи впораєшся?

— А як мій куточок стане державним музеєм, то фонди виділять, штати наберуть, а я посяду місце завідувачки... О, держава грошей не пошкодує, бо хіба не на таких, як ти, й тримається?

Ну, хіба в моєї рідної жінки Мартохи не палата ума, хіба вона ликом зшита! їй не треба йти на сусідній куток, щоб дрібку мудрості позичити, бо своєї має по саму зав'язку. Коли слід — така покірна, що сметана на голові встоялася б, а коли невикрут — навіть межи чужі щипці покладе свої пальці, коли халепа — хоч прив’яжи, то відгризеться.

— Хто б іще до такого догадався, як ти? — кажу вголос.

— А ніхто,— відповідає.— То тепер, Хомо, як подивився музейний куточок свого імені, віриш, задля кого так вирядилась, чому так помолодшала? Віриш, що ніхто мені в Яблунівці не потрібен, навіть якби до нього старими облігаціями доплачували в додачу.

й ось тут, у музейному куточку, спокушений отим дідьком, що сіє полову, так я запрагнув Мартошиної гречки, що хоч вовком вий! І, неборака, сапнувши сапко, спершу взяв я несміливо свою рідну жінку за руку, далі поглядом потонув у безбережних морях її очей, далі безтямно потягнувся губами до полумінких її губів.

І зненацька Мартошин вид повила темна хмара, безбережні моря наче посліпли.

— Не забувайся, Хомо!—сказала осудливо.— Ти поки що не мій, а Дармограїшин, і я не хочу краденого, бо я жінка чесна.

— Хіба ж тобі не кортить обійняти мене? — питаю.

— Ще й як кортить, Хомо! Дужче, ніж у сімнадцять літ... Але нащо мені завтра чути лихі плітки та обмови? Знаєш, що завтра присягатимуться сліпці, наче своїми очима бачили. Сорока сороці, ворона вороні, грак гракові, дурак дуракові, а мені, Хомо, честь моя жіноча понад усе. Так що потерпи...

— Але ж ніхто не бачить, ніхто не довідається, Мартохо, змилуйся,— благаю.

— Як то ніхто не бачить? А він очей не спускає!

Й тицьнула пальцем на Хому Прищепу, намальованого на портреті на повен зріст, при всіх солдатських регаліях і навіть при одній не своїй нагороді — медалі "За відвагу".