Тарасик - Хоткевич Гнат

Тарасові.

— Це ти його так умягкосердив своїми малюнками, Тарасе! Бачили, хлопці, як він зразу пом’якшав, коли тільки поглянув на рисунки? Бачили?

Очевидно, що хлопці всі бачили. Та ще як бачили! І Тарас зробився героєм дня: це ж він одвернув напасть від усієї школи.

А Совгирь так прямо не знав, чим виявити свою вдяку.

— Зоставайся, Тарасе, сьогодня по школі — я тебе вчитиму "Благословлю ґЬспода". Читатимеш, як антидор роздаватимуть.

Тарас не розумів, чому це посипалося на нього стільки дяк, але чув себе щасливим. До вивчення нової молитви приступив зараз же й думав, що то прямо Бог зна’ що, а воно десяток слів, не більше.

— Оце й усе?

— Оце усе.

— Так це... — і Тарас ледве не сказав точного визначення всякої мало значної речі, яке вживалося серед хлопців. Совгирь поучав, що не в великім розмірі діло.

— Все діло в тім, як прочитать. Один тобі прочитає, мов москаль на барабані проторохкотить — і нікому від того ні втіхи, ні радості. А ти навчися читати з протягом, з роздохом, голосно й гарно: от тоді кожному приємно буде тебе послухати.

І дійсно вивчив Тараса добре читати. Батькові з матір’ю приємно. Виходять із церкви, а люди то той, то той підійдуть.

— Це ваш хлопець читав сьогодня?

(В машинописному варіанті роману бракує однієї сторінки ред.)

Хто має дозволити?

Ясно було, що все діло^в отцеві Гриторії. Якщо він розрішить, то отець Іван і подавно. Зрештою отця Йвана можна й не питать.

Розпочав Совгирь підготовку. Насамперед вивчив хлопців казати одностайним хором:

— Recreationem, excellentissime pater, rogamus!

Правда, отцеві Григорію не належався титул ексцеленції, але Совгирь думав, що маслом каші не спортиш.

Хлопці від радості, що вивчили таке чудне, почали виголошувати цю фразу, де тільки зійдеться їх троє-четверо.

І от біда хотіла, щоб якось отець Григорій ішов вулицею, а хлопці, хотячи зробити йому приємність, гаркнула з-за плоту:

— Recreationem, excellentissime pater, rogamus!

Отець Григорій зупинився й постукав палицею в пліт. Хлопці притихли.

— Ей! Хто там є? — крикнув отець Григорій сердито (вчора приїхав з Вільшаної сильно хворий і рясу волочив за собою). Очевидно, ніхто не обізвався.

— Що це ви співали?

Хлопці трохи осміліли: не достане ж із-за плоту піп! І гаркнули:

— Recreationem, excellentissime pater, rogamus!

— А що це воно таке?

— Ми не знаємо, — чується з-за плоту.

— Це вас учитель такого вивчив?

— Еге ж що вчитель! Авжеж ніхто!

— А навіщо він вас того вчив?

— Щоб на перше число справити отеє...

Отець Григорій, очевидно, ясно розумів, у чім річ, і з натиском сказав: Передайте своєму дурному вчителеві, щоб він дурниць не затівав, дурницям вас не вчив і взагалі поменше видумув би всячини, а лучче б пильніше приглядав за школою.

І пішов. А потім обернувся ще й додав:

— А я жодних рекреацій не дозволю! Це вам не семінарія!

Хтось із найбільше зухвалих хлопців свиснув, громадка гаркнула сміхом.

— "Не дозволю"!... Ба’ який? А чого б то й не дозволити? Наш учитель не дурний! Ти сам дурнийі!.. Очі завидющі, руки загребущі.

Хлопці були певні, що батюшка їх не чує. А він і справді не чув. А хоч і чув, то вдав ніби не чує.

А з рекреацій так нічого й не вийшло.

XIII

Як не любив Тарас школи, а весна брала своє. Воно й на всіх хлопців впливало: поглядають у вікно, прислухаються до зеленого шуму, і таке воно тоді "тму-мну" уїдливе. А Тарасові найбільше.

Попроситься у Совгиря вийти. Вийде^ гляне туди-сюди.

Сонечко пригріває, село наче аж повеселішало. Он дід Семен сидить за ворітьми, бавиться з онуком. Вибігла невістка. Привітна така та весела, мов справжній янгол до господи злетів.

Підбігла взяти дитину. Схопила, цілує, бо то ж першеньке. А потім, від повноти переживань, кинулася до діда і його аж тричі поцілувала.

Вже й побігла з дитиною до хати, а дід усе сидить, обцілований, копирсає паличкою щось у землі... І хоч не бачить Тарас, а знає, що тихий щасливий усміх блудить зараз по зморщеному обличчі старого діда, а погасле серце відігрівається, може, вперше в житті.

А он хлопці граються на соломі. Мабуть, підпарилася солома, то хтось розкидав сушити. А у ярку за цвинтарем друга купка дітваків — і Тарасові здається, що він чиясь жертва, що він мученик, якого силою змушують сидіти

в клітці, коли надворі так гарно й тепло.

Недовго думаючи, Тарас вирішує скинути з себе оті незримі кайдани й чухрає прямо у ярок. З поривом, інтенсивно вмішується в гру, ніби хоче одразу винагородити себе за довгий піст.

Совгирь, не бачачи досить довго Тараса, розуміє в чім річ і посилає двох псалтирників привести втікача. Ті йдуть з охотою, бо й їм цікавіше побігати на просторі, ніж сидіти в душному класі.

Розпочинається полювання. Щоб не бути поміченими, псалтирники розділяються й заходять до ярка з двох різних боків. Прихиляються, прокрадаються, але все ж врешті хтось із хлопців їх помічає й кричить не своїм голосом:

— Тарасе!.. Тікай!.. Школярі!..

Тарас ірвонеться бігти, але ж бо й посланці знають своє діло — і от, дивись, уже який насідає на Тараса, мов шуліка на курча. Тут підскакує другий, і Тарас торжественно доставляється до школи.

А там... там уже самі знаєте, що буває. Бо хоч Тарас і герой, і любимець, але своє дістане справно, не бійсь. Совгирь битиме не зо зла, а для порядку, добродушно приговорюючи при тім:

Rozczka, jako duch swiety:

Kosci nie pzelomi,

Ale rozum bardzo w qlowe wgoni.

Хоч Тарас ніколи не міг зрозуміти, як це розум до голови може попасти через таке мало пристойне місце та ще й положене так задалеко.

Втім заняття скоро припинилися. Село літом потребує багато рук, отже все, що тільки представляє собою хоч яку-небудь фізичну силу — все йде в діло. Мале, що тільки само ледве здибилось на ноги, вже доглядає ще меншого; старе, що готується сходити в могилу — хоч на горобців кишкне. А решта — з повною нагрузкою. То пастушки, то погоничі, то попольнички, то в’язальниці — всякому діло є, всяке за роботою.

Тарасові нічого пасти, він вільний до деякої міри це літо, і воно, мабуть, було найщасливішим у його житті.

Перші дні свободи тільки ходив,.розкошував та, мов губка воду, всмоктував у себе всі враження зовнішнього світу. Саме всі, бо там не було ні малих, ні великих, ні важних, ні неважних. Мов по зачарованому царству ходив і примічав, і дивувався.

Іде понад своїм отим потічком. Бував на ньому сто разів, але так, щоб далі відійти, ще не доводилося. А тепер прийшов на такі місця, яких іще не знав досі, і здається йому, ніби попав у далеке якесь невідоме царство.

Дерева з незнайомими контурами, береги потоку, трава по них — все це нове, вперше бачене. Калина, а на калині гніздечко. Мабуть, солов’їне. І чого воно солов’ї в’ють гнізда низько? Ну, й звило б собі повисоку де — хлопці б не достали...

А як же ж гарно співає соловей! Слухав би день і ніч. Особливо уночі. Тихо... вітрець війне тихенький... крикне нічна птиця, аж дібровою луна піде... сонне листя обвисне на тополі... ледве прошелестить під подувом вітру... на небі місяць таємний... високо-високо... іде, княжич, оглядає свої володіння. А соловей співає...

Минає ніч... десь сонечко на схід уже перекотилось... ясніє небо... день іде!.. Вже невсипущий пастушок погнав корів, дівчата вийшли до потоку... Хвилина ще — і сонце встало, і все навколо засміялось... верба трухлява над водою, потік, і роси, і гора...

...І забуде Тарас, де він. Коли оглянеться, опритомнівши, не одразу пізнає... І тільки потім освідомить, що це долина, потічок, калина над потоком, а на калині порожнє солов’їне гніздечко — і більш нічого. А так неначе побував у зачарованому царстві.

Піде далі, плутаючися малими ногами у високій траві, а в серці щось співає, дзвенять незримі струни, барви міняться... Від цього маненького тіла мов сто рук яких простягнулися в усі сторони світу й ловлять благосні дари природи і неба оцього блакить, і спів солов’їний, і людську мову, і голос століть. А там десь, у незримих і незміряних глибинах душевних, єднаються всі ті звуки і фарби, перетворюючись у майбутні гімни природі, всесвітові, космосу, а в тих співучих гімнах тисячолітні сльози і радість нова... і люди... і сонце... і Гонта в батьковім переказі... і пастухи, Оксана, церковні образи, і спів, довгий і далекий сум в блакить повитої могили степової...

XXIV

А вернеться додому Господи, як гарно дома!.. Садочок біля хати з вишеньок... Як приїхали сюди, Катря каже, не було нічого, а тепер, бач, як гарно. На тлі червоних заграв вирізблюються тонкі ажурові контури й любується ними Тарас, але якось по-особливому, увесь. На лиці застигла усмішка щастя.

Батько з Микитою вернули з поля. Тарас помагає їм упоратися, але теж радісно, мов співаючи... Он іще плугатарі вертають, скородячи землю чепігами. Пахне теплою землею, вечором, селом... Все наче тоне в тихій радості, в благостині існування. Мов тішиться гілочка ота, що звисла над головою, запізнена пташка — мов усе тішиться тим, що існує, що вечір такий теплий, що край цей такий радісний.

Дівчата заспівали далеко десь. Так гарно звучить прекрасна мелодія, затишена віддаллю. І здається, що вона теж одно з оцим вечором, тополями по дворах, журавлем придорожного колодязя. Там і Катря наша десь іде, співає...

Вечір... Загули хрущі поміж вишнями. Розженеться-розженеться який та об стовбур. Тільки гупне — й одразу гудіння перестає. Батько кажуть, що вони, оті хрущі, раз у три роки літають. Оце їхній рік. Ану цікаво — як буде на той рік. Примічатиму.

Мати клопочуться з вечерею. Нарікають на Катрю, що десь там співає й доволі йде.

-1 деруть ото горлянку і чого й що. А ти їх тут дожидай...

Але Тарас знає, що це тільки так, а що мати самі ні-ні та й стануть —прислухаються до того дівочого співу. І згадуються молоді літа, безжурність... як сама отак-о виспівувала, а мати дожидала з вечерою. Ото й тільки й нашого, що поспівати, дівкою бувши... Вийде заміж — не до співів буде. Як ото десь чула: "Квіток, дівча, квіток — поки нема діток. А як підуть дітки — впадуть з тебе квітки"... А воно щось вертиться похоже... Красицький із Зеленої Діброви наче той... Ну що ж... дай, Боже. Сім’я гарна.

Дівочий спів ближчає. От єдиний хор розбивається на кілька менших — то дівчата розділяються по вулицях.