Тарасик - Хоткевич Гнат

Це не було радістю — це було щось безмірно більше. Мов подужав якісь великі перепони і власними руками розкрив перед собою безконечність перспектив.

А Совгирь дивувався, пригадуючи і свою власну науку і науку інших — як то цьому хлопцеві так усе легко дається. Що оцей самий муж блаженний — скількох сліз, скількох різок він був вартий цілим поколінням дітвори, а оцей вихрастий хлопець раз-раз і готово! Одхватав увесь псалом.

Але Совгирь тримався тої педагогічної методи, яка велить не хвалити учня,

174

щоб він не задавався. Навіть більше: старався викопувати із своєї скарбниці знань такі речі, які би показували учневі, що вчення — то річ безконечна, кладязь науки незглибимий і, вивчишся тільки читати, ще задаватися нічого.

— Читати... Читати, брат, іще не штука. Читати навчитися легко. А от просодія, сказать — о! Тут уже треба знать. Бо сама просодія означається трьома знаками. Перший — то оксія, сірич "острая". Другий — варія, сірич "тяжкая". І третій періспомені, сірич "облегченная", інакше камора. А це ж хіба все? Єсть і псіллі, єсть і дасія. У нас був один чернець кацап, так він звав псіллі —"звательцо".

Совгирь сміявся — такою чудною здавалася йому ця назва. А Тарас переймався пошаною і до науки взагалі і до знань своїх) учителя.

І от раз в одну з таких бесід Тарас запитався.

— Ботіпе та§І8Іег! А чи ви не знаєте, як одягалися запорожці?

Совгирь стрепенувся.

— А тобі навіщо?

— Та я хочу намалювати запорожця на коні, а не знаю, як вони вбиралися.

' Совгиря й хлібом не годуй — тількищай йому побалакати про запорожців. І він такий убір запорізький розписав Тарасові, що хлопець аж рота роззявив. Із оповідань Совгиря виходило, що запорожці крім золота й срібла більше нічого й не носили.

— Зброя, брат, у них — перве діло. І вся в золоті та сріблі. Ратища довгі та гострі, як вогонь. А пістолі коротенькі, так четверті на дві, але дірки в них великі. І побивані золотом пістолі або сріблом. Шабля на ланцюжку коло пояса — гостра, як бритва! Ручка до неї золота. І скрізь у них коли не золото, то срібло: як вуделі, як сідла, стремена — усе було дороге. '

Тарас захопився, але біда — не знав, як нарисувати золото та срібло. Вперйіе в житті відчув тугу за фарбами.

А Совгирь розходився. Його козацька душа тоскувала за минулим, і він чув, що там був би більше на місці, ніж зараз тут.

— Ех, Тарасе! Добре було колись жити на Вкраїні! Військо ж було своє. Не пікінери та компанейці, а славне Військо Запорізьке! Що вміло добувати і славу і волю. Скільки вояків великих із нього вийшло! Скільки походів і сушею й морем. Бо козаки любили й морем ходити. І знаєш, Тарасе? Чим більша буря на морі, тим їм любіше... Гей, хлопці! На байдаки! Море грає! Гайда погуляймо!

Совгирь випростувався в увесь свій велитенський зріст і гукав, мовби справді ревла кругом буря, а тисяча човнів дожидала його, Совгиревого приказу.

Та як висиплеться козачество човнів може тисяча! Свистять, гукають, співають! А на морі — страшно й глянуть! Серце мліє, а козакам байдужісінько.

Багато оповідав про якогось "морського отамана" Гамалію. Де він про нього чув хтойзна, бо в історії наче такого ватажка не було. Мабуть, чув із якихось старих переказів.

-То ж турки й татари нападали тоді на наш край і забирали ба-гато людей у неволю. Робили з наших людей рабів собі або приковували до галери. До лави приковували. То як галера потопає в бурю, так турки врятуються, а наші ні, бо приковані. Так і гинуть разом із галерею. Ох і тяжка була, Тарасику, турецька неволя!

Так оцей Гамалія любив визволяти невольників. Сам, було, біжить і розбиває замки в’язниць. Інші кидаються за здобиччю козаки, а він кайдани невільникам

ламає та все прикрикує:

— Вилітайте, сірі птахи, на базар до паю!

— Це була у нього приговірка така. А невільники висипають із кам’яних мурів, руки розправляють, моляться й плачуть. А потім кидаються на поміч козакам.

Сонні яничари схопляться, але де їм проти наших! Літають козаки по місту!.. Ніхто не сховається, ніхто не втече!.. Руйнують мури, шапками срібло-злото носять та сиплють у байдаки.

А Гамалія поглядає, щоб не прийшла туркам поміч відки. І дає знак трубити в труби.

Закричала труба — то знак усім збиратися поволі до байдаків. Другий раз як прокричить — кидай усе й біжи. Бо за третім разом від’їзд.

А один невольник плаче, сльозами розливається.

Козаченьки, голубоньки! Підождіте ж, не відпливайте! Братік у мене меншенький, у поле відогнали його на роботу... Я збігаю, візьму його... а ви не відпливайте, голуб’ята... ноги вам цілуватиму!..

-1 побіг. А козацька труба трубить удруге. Звідусюди збігаються козаки й невільники, розташовуються по байдаках.

— Гей-ей! Чи всі, панове молодці?

— Всі, пане отамане!

Задзвеніла труба, відпливають байдаки... Один тільки байдак затримується... там на стерні жалісливий чоловік. Він уявляє собі, що мусить пережити отой нещасний невольник, коли прибіжить із братиком на берег —руки ламатиме, до Бога кричатиме, а байдаки вже ген далеко... вже й пісні не чути.

І отягається стерничий. Поглядає, чи не біжать двойко з поля. Вже гукають козаки:

— Чого ти там вовтузишся? Командуй на від’їзд!

А стерничий усе мнеться.

— Та от... стерно несправне... зараз...

Іще стоїть, ще дожидає. Але нема вже куди далі стояти. Вже давно відпливли всі байдаки... передні вже ледве видно... З болем серця дає приказ стерничий від’їздити, але поволі... все поглядає.

— Чого ти не даєш повного ходу? Дивись, де вже наші!

— Гаразд, гаразд... ще встигнемо, — а сам усе поглядає, чи не біжать два брати, чи не кричать останнім криком одчаю. Ще горять будівлі коло берега... світло... Але і пожар погасає... темно стає і невидно добре...

— А от так, наче мріє — ніби прибігли двоє на берег... побачили козацькі байдаки... далеко... криком нелюдським закричали... руками махали... кликали... А потім кинулися в море, пливти... Чорне море хотіли перепливти втомленими невільничими руками.

Круто завернув стерничий веслом.

— Куди ти? Куди?.. Що ти — сказився? Верни за нашими!

— Мовчать! — крикнув стерничий. — Хто пискне — голову веслом провалю!

Замовкли всі, бо на війні начальника треба слухатися в усьому.

Пливе байдак назад, сильно гребуть козаки, але пізно... Молодший брат іще держиться на воді, бо він і молодший, і біг тільки в один кінець... А старший... дух йому забило, пішов на дно...

Підібрали молодшого брата і помчалися доганяти своїх.

...Аж завмер Тарас. Таких оповідань він іще не чував у житті. Та й Совгирь нікому ще ніколи такого не розповідав. Не знав навіть, чи вичитав це він десь, а чи, може, вигадав оце сам.

— Отаке то бувало, Тарасику, колись. Була дорога, всім була дорога. І кріпакові убогому і отакому, як я нещасливому — усім. А тепер — нема нічого. Ще стоять десь там острови січові, а Січі вже немає, і братів запорожців теж. Пусто на Дніпрі... Пропало, все пропало, Тарасику... О-ой гірко, гірко нам нещасливим!

З того часу не було більших приятелів на селі, як Совгирь і Тарас. В Совгиреві прокинувся поет минувшини української. Він і сам навіть не знав, що вміє так говорити. Чи це якийсь нерозгаданий вплив молодого генія робив із Совгиря поета, чи впливала сама краса сюжету — ну, тільки бесіди на козачі теми зумів розцвітити недійшлий дяк до межі високохудожніх картин. Перші відомості про історію рідного краю дістав Тарас із уст Совгиря в поетичній формі, тому вся минувшина українського народу надовго прикрасилася для Тараса бенгальськими огнями поезії.

Із старої історії Совгирь брав вільні морські походи русів, далекі мандрівки гостей українських. Прихід татарів переривав відомості Совгиря й одразу розпочиналася козаччина.

Тут уже була своя воля. Тут Совгирь вважав себе вправі фантазувати без удержу і герої його мало того, що були неісторичні, але всі до одного були наділені якимись особливими прикметами. То були не герої, а півбоги скоріше. І Павлюк, і Наливайко, і Остряниця, Сулима, Гуня й інші водителі бунтарських військ всі набирали в оповіданнях Совгиря безумної відваги, розуму, сміливості в надзвичайних розмірах, а кінець їх завжди був сугубо-трагічний, для якого теж Совгирь не жалкував фарб.

Мов у зелене яблучко густим напружистим струменем ллються соки з жорсткої гнійної землі — так лилися в душу Тарасову ті слова Совгиря, продиктовані щирою любов’ю до рідного краю. В той час, як Совгиреве браташшя, дяки, думали тільки про книші та парастаси, оцей кирилівський співець знав вищі настрої, знав великі слова і навчив Тараса їх розуміти. І Тарас зрозумів їх скорбність іще тоді, коли його товариші грали в "пацьки" та бігали яблук красти до Семигласа.

XXVIII

А от уже й Спас близько. Скільки пам’ятає себе Тарас — батько ніколи не забудуть сказати:

— Прийшов Спас — держи рукавички про запас.

Мати кажуть, що не можна їсти яблук до Спаса. Особливо тим, у кого діти повмирали.

— Бо на тім світі божа мати буде роздавати усім дітям золоті яблучка. А тим дітям, що їх батько й мати тут наїлися яблук до Спаса — не дає. То всі діти граються золотими яблучками, а ті стоять та плачуть.

Мати з Катрею наготовили зілля святити цілий оберемок. І все таке, ще треба. Васильки — в них дітей купають від жовтянці. Повилки — купають немічн дитя, щоб поздоровшало. Чорнобиль — та мало хіба ще?

— А навіщо маку так багато? — питає Тарас.

— Мак — то велике діло. Як свяченим маком обсипати корову, так ніяка відьма не приступить.

Сусідка, тітка Марія, нагодилася й теж підтверджує:

— Ой, голубочки, що я вам скажу! Як я ще була дівкою, та у нас корова заболіла: замість молока почала кров доїтись. Мати підкурили й обсипали ж ото свяченим маком. Так що ж би ви думали? Пішли мати на другий день до корови удосвіта — а вона вже й захолола. Задушила проклята відьма! Ото за мак розсердилася.

Катря навила вінків із жита та пшениці. Коли вони посвятяться, Катря їх вимолотить дівочою рукою, а тато почне тим зерном озимий посів.

— Бог зародив — Богу й дякуємо за врожай і новий засів почнемо з Богом освяченого зерна.

Сьогорічний Спас був багатий. Навіть у Шевченків меду всі понаїдалися аж під зав’язку, а з воску мати свічу зробила. Дуже помічна свіча з воску свяченого меду.

Коли прийшов початок академічного року чи, висловлюючися простіше, коли не стало вже паші на обмокрілих стернях, а пастушки почали ранками приморожувати собі ноги, поновилися заняття в школі.

Спочатку "прийом" нових учнів.