Тарасик - Хоткевич Гнат

Побожно вкушають, саме вкушають, а не їдять по шматочку свяченої паски, по півсвяченого яєчка. Хліб — то ж символ, основа існування хлібороба, а яйце — то ж зародок усякого життя, протопласт і початок.

По розговинах мати знаходить присмаки для дітей. "Бичка" приготовила —це товчене сім’я, прижарене в олії, макової макухи трохи. Та таке добре все!

А потім спати лягають, хоч воно вже й світатиме скоро. Тарас каже, що він не хоче спати, що він лягти то ляже, але не спатиме. І тільки притуляє головусо постелі, як уже спить, усміхаючися уві сні, як мала дитинка.

...Йому сниться, що він запускає змія... і той змій летить високо-високо... дж шнурок сонце перепалило. ...А от він із хлопцями крашанки качає... це в копійку попадати яйцем, покоченим із горбика... Так у Тараса однаково: як він котить яйце, то одно попадає, одно попадає та забирає чужі копійки, а як ставить копійку, то ніхто в його копійку ніяк не попаде, і Тарас бере крашанки, бере, бере... от уже повна пазуха... от уже роздуло пазуху, як ото вітром по могилі... і полетів Тарас... високо-високо...

XX

А Совгиреві не повезло на Великдень.

Як і перед Різдвом, він ото усе нарікав, що ніяк відправити трагедію з інтермедіями. Цитував учням уривки тих трагедій, що зосталися в пам’яті, і представляв то "в лицах". Показував, як трубить архангел Михаїл, як устають мертвяки на страшний суд. Громовим басом гукав:

Іди, бридкая душе! Іди поневолі,

А дай справу пред судом із своєї сваволі!

Бідна душа трепещить. Совгирь зображає то тим, що труситься увесь і говорить сугубо претонким голосочком:

О годино, ах страшливая!

Где я демся нещасливая!

Зараз мя в пекло воверзіте,

А пред Судію не ведіте.

О, горе мні на суді стати!

Що ж я там буду отвіщати?

Появляється на сцені диявол. Совгирь хрипить, сипить, корчиться, витягає пазурі й крутить чомусь задом:

Пойди, пойди к суду. І я з тобою,

А із суду возму тя до пекла з собою.

До розмови пристає "ангел охранитель". Совгирь витягає лице, робить його великопосним, розмахує руками, мов крилами, й солодко вібрує голосом:

Преч, враже! Прежде время чом душу турбуєш?

Можеш ся омилити, що єй обєцуєш.

В такий же спосіб представляє Совгирь усіх апостолів — Петра, Павла, Андрія, Якова й т.д. і нарешті самого верховного судію, що видає душі осуд.

Хлопцям страшенно подобалося. Вони щиро жалкували, що того не можна представити в усій повноті.

Окрилений успіхом Різдва, Совгирь рішив і тепер намалювати куншти та виписати орацію. Треба прямо говорити, що мав на думці отця Григорія. Хотів його удобрухати. Якщо отець Григорій хоч наполовину так захопиться, як отець Іван, все буде добре.

Отець же Іван отоді на Різдво, як побачив куншта, так аж руками сплеснув.

— Ото ти намалював? І написав сам?.. Ах ти.ж сук... пху, прости, Господи, мою душу. Ну й здорово ж!.. Оце вже прямо й я скажу, що здорово!.. Дай же я тебе поцілую.

І тричі поцілував Совгиря, а потім кликав випити.

— Ходім, брат, трошки. Тільки ти мене поведи, бо самому мені не дають... Не дають, брат...

-1 хто там тобі не дає? Дудлиш цілий день досхочу, — обзивається матушка з другої хати.

— О, бач? Чув? Це не матушка, а змія люта. Аки василіск, смерть з очесу свою істочаяй!..

Як таке повториться із отцем Григорієм — слава богу! Тоді можна буде надіятися, всі справи повернути на інші тори.

І Совгирь старався. Довго вибирав із своїх кунштів що-небудь таке, що могло би подобатися отцю Григорію. Вибрав мальовничу групу голих богинь. Вони так красиво пов’язалися тілами.

Щодо вірша, то постановив підшукати конче в великоросійськом язицє. Бо батюшка отець Григорій любив закидати московською, показуючи тим свою освіченість.

Почав порпатись у своїх бездонних семінарських шпаргалках, де справді можна було найти все, що хочеш, від молитов Божій Матері до сороміцьких пісень включно. Натрапив на одну вельми підходящу річ. Смак Совгиря підказував йому, що цей вірш конче мусить подобатися отцеві Григорію. Звучало то так:

Крушить всем полно нас печали!

Престаньте наш смущати дух!

Уже вы много нам скучали —Теперь вам перемены вдруг.

Большая радость наступила.

Вчера — кто только не стенал?

Теперь она всех ободрила

Тем, что Христос от мертвых встал.

О, радостныя перемены,

Что свет от гроба возсіял Во мрачной всем сидящим сени И мрак діавольськой прогнал.

Пусть радость же сія множиться Внутрь твоего всегда сердца

И радости сей не лишиться Тебе желаю до конца.

Яке то робить вражіння, Совгирь випробував на учнях. Читав їм — і стрів повне захоплення, хоч ніхто нічого не зрозумів; "крушить", "смущать", або "вы много нам скучали".

Ще більше подобалися рисунки. Щоб вугілля не розмазалося, Совгирь повісив своє художество на стіні й не додивився, сказать правду, що старші хлопці поприробляли темні кружечки на деяких місцях оголених тілес богинь.

На Великдень Совгирь бережно згорнув папір і пішов "ужасен і трепетен" прямо до отця Григорія.

Увійшов, похристосувався. Батюшка прийняв сухо, матушка тепліше. Попросив дозволу прочитати вірша. Отець Григорій здвигнув плечима, але розрішив.

Совгирь вийшов на середину хати, одставив праву ногу вперед, голову підняв догори й почав з чисто великоруським акцентом:

Крушыты усєм полно нас, пьічалі,

Престаньте наш ізмущатьі дух і т.д.

Прочитав — і урочистим рухом подав аркуш отцю Григорію. Матушка, знаючи, що в таких випадках треба хвалити, почала:

— Гарно, гарно... Хоч я й не допойняла трохи, ну гарно.

Говорячи це, вона заглядала через плече чоловіка до куншту і... почервонівши нараз та щось бурмочучи, вийшла геть із кімнати. Глянур Совгирь на батюшку, а у того лице наливається-наливається кров’ю...

— Это что? — питав він, тикаючи аркушем прямо під ніс оторопілому дякові. — Я тібя спрашіваю — это что?

Совгирь глянув — і обімлів. Грецькі богині були представлені із заростом, все честь честю.

Навіть не вшолопав бідний дяк одразу, звідкіля на нього така напасть. А батюшка вже розходився.

— Та як ти смів? Як ти насмілився в дом священика принести такую пакость?

— Батюшечко! — в одчаю прогримів нещасний Совгирь — То хлопці, сукини сини! То вченики!..

— А-а-а! Так ти своїх учеників змушуєш таку дрянь малювати. Замість божествених слов ти їх учиш голих женщин рисувати со всємі подробностямі? Та я тебе в двадцять чотири часа в монастир запру! Та я тебе туди зажену, що ти й світа Божого не побачиш!

— Батюшечко! Та я ж старався як лучче!.. А воно висіло на стіні, а вони, стервяки!..

— Бо-ог мой! — і батюшка аж руки підняв угору. — Так ти у школі на стіні, замість священних ізображеній, сороміцькі малюнки вішаєш? Та що ж це таке у вас тут діється? Та це ж не школа, а якась Содома і Гоморра!.. Треба буде ближче придивитися до вашої школи, що там у ній діється. Дивуюся отцеві Іванові, що він доручив таку делікатну справу, як воспітаніє дітєй, такому... такому...

Совгирь був убитий. Високий, дебелий, стояв знищено перед батюшкою, аж жаль було на нього дивитися. А отець Григорій наче аж напувався тим приниженням людини й садистично топтався по-людському достоїнству.

-1 вірші. Де ти їх викопав? Що се таке?

Пусть радость же сія множиться Внутрь твоего всегда сердца I радости сей не лишиться Тебе желаю до конца.

— Хіба я тобі "тебе"? Хіба я тобі "ты"? Хіба я з тобою свині пас? Забуваєш, хам, з ким говориш? Проч із глаз моїх, раб лукавий і лінивий!

Совгирь вийшов, як обпльований. Тут вже в дворі порвав своє художество й шматки кинув під пліт. Не пішов уже ні до кого. Празник утратив для нього всяке значіння. Подавсь прямо до корчми, бубонячи під ніс: "Отже цей чортів піп ізробить мене п’яницею"...

В корчмі зустрів людей, які не тільки радили лому "наплювать", але й самі вміли наплювати на багато речей у житті. І Совгирь знову пив восьмушний чаромас і одразу знову проклинав свою долю, співав українських пісень по-латині й цілувався з усіма, мов з найбільшими приятелями.

XXI

Отець Григорій додержав слова і при першій можливості навідався до школи.

Учні були попереджені. А що вони любили свого вчителя, то підтяглися, аби Совгиреві не впало.

Коли хтось виглянув у вікно й не то криком, не то пошептом сказав: "батюшка йде", і все в класі завмерло. Учні зблідли, у Совгиря почали труситися руки.

Батюшка увійшов, перехрестився, привітався з дітьми, а Совгиреві лейве кивнув головою. Оглядав усе приміщення критичним оком. Особливу увагу його звернули на себе оті плакати на стінах, розрисовані Тарасом.

Отець Григорій підійшов, прочитав один-другий — все в порядку.

Тут тобі й указаніє, що школа — "церковний угол", тут тобі й заклик особливо шанувати духовний стан — чого ж більше?

— Гм... А давно вони висять, ці таблиці? — спитав отець Григорій, ні до кого властиво не звертаючись.

Совгирь роззявив було рота відповісти, але отець Григорій обірвав:

— Не тебе питаю.Хтось із тих хлопців, що прислужували в церкві, отже бачили попа зблизька, відповів:

— Давно...

— Ну, як давно? Два дні, три дні?

-Ні-і!.. Ще як школа почалася!

Отець Григорій і сам бачив, що таблиці очевидно давно висять на стіці.

— Гм... А рисунки робив хто?

Тут уже обізвалося кілька голосів.

— Тарас! Тарас Шевченків!

— Який саме?

Кілька кулаків уп’ялося Тарасові в боки й з усіх боків почулося зміїне сичання: "Ус-с-ставай"...

Тарас устав і стояв, потупивши голову.

— А-а!.. Так це ти рисував?

Тарас мовчав. Йому було й солодко й соромно.

— Це справді він робив? Тут уже всі обізвалися:

— Він! Він!.. Сам!..

— Молодець, молодець. І в церкві прислугуєш ізрядно, молодець. Ну, сідай. А що це ви зараз робите, дітки? А що ви вчили? А які молитви ви знаєте?

І пішла звичайна ревізія.

Діти, на превелике диво отця Григорія, пройшли досить багато, знали елементарні молитви, певно знали, що таке шкільна дисципліна — словом ішов сюди отець Григорій із твердою метою рознести Совгиря в пух і прах, а от мусив признати, що школа ведеться як слід і що замість догани треба Совгиря хвалити.

Хвалити учителя при учнях отець Григорій здержався й тільки, уходячи, більше привітно кивнув Совгиреві головою. Та бідному дякові й це було за щастя. Він сподівався чогось наче великодньої стрічі, а воно так на пречудо щасливо скінчилося.

Але що було вже цілком несподівано — зміну настроїв отця Григорія приписав Совгирь цілковито...