Тарасик - Хоткевич Гнат

А що він був би у мене під началом, так це я правильно кажу. Бо він семінарист, а я ака-де-міст!

— Не мели, Совгирю, пустого. Ну який з тебе академіст? Ти не знаєш навіть із чим ту академію їдять.

Совгирь поник головою.

— Постраждав, а за що, і сам не знаю. Розбилося все життя, а защо — і сам не знаю. Ех, доле ж ти моя розпроклята! Що був би тепер благочинним, а може, й архієреєм — хіба я знаю, чим би я міг бути? А от замість того — усяке сміється з тебе, усяке скільки хоче назнущається і немає тобі, бідолашному, місця на землі.

І в словах Совгиря, почулося стільки щирої непідробленої гіркості й болю, що навіть насмішкувата, до всьсго іронічна корчма притихла.

Совгирь ніколи не розповідав про себе, отже люди не знали, хто він і звідки. І от тільки сьогодні образа, яку він чомусь занадто гірко відчув, збудила в ньому охоту показати, що він зовсім не те, чим зробила його доля, що він заслуговує й на пошану, що властиво не слід би першому-ліпшому попику, який учора тільки став на парафію, отак привселюдно знущатися.

І Совгирь забув, що це корчма. Перед ним були тільки люди, і він не комусь, а людям оповів гірку повість свого невдалого життя.

І люди відчули. Тихо сиділи, як у церкві. Ніхто де перебивав, ніхто не докидав іронічних реплік.

— Київ...Хто з вас що знає про Київ? Приїде у сто літ раз із шкуратками або з обіддям, простоїть день на базарі та й хвалиться: я, каже, у Київі був. На базарі ти був, а не в Київі!

— А я жив у Київі. Та ще як жив! Академія тих часів була — ого! Гордість усього міста.

Бурса наша тоді містилася на березі Дніпра. Не знаю, де вона тепер, а тоді була там. Коло бурси крамниці гамаліївські, а коло крамниць з одного боку був двір Сафоновича, попа Успенської церкви, що на Подолі, а з другого — двір магістратського підданого Микити Воловика. У цього Воловика у дворі було дві хати. В одній жив він сам із сім’єю, а в другій Климов Сидір. Він у магістраті кимось там служив.

І була у цього Климова жінка. Молода та красива, стерво... І не дуже комезиста. Хлопці казали — я того не знаю. Бачити бачив, ну а щоб там що, то ні...

Так от у цього Климова померла дитина. Треба читати псалтиру. Ну хто ж буде читати? Само собою треба когось із студентів кликати.

Климів, живучи по сусідству, знав хлопців і закликав одного, Кіндрата Подгорського. Він у піїтиці був. Парубійка під вусом, із себе видний. Одягався, як і всі ми, просто: юпка-черкеска, а по-зимньому времені зверх неї опонча —називалася Ліберія.

Ну, що ж... Узяв Кіндрат обчеську псалтиру — у нас була така, всі ми нею пользувались — пішов до Климова.

Хата у Климова — от як хата: лави під стінами, стіл. Для дитини позичили у сусіди малого столика, то там на подушці й лежало тільце. Ставник, свічки-саморобки жовтого воску горять, налойчик для книжки.

У хаті люди, випивають, закусюють. І Кіндратові дали скракля, і він випив, закусив. Казав потім, що небагато, але, мабуть, я думаю, й не трохи. Та воно ж і полатається чтецю випивка — цілу ж ніч читати,

Але от люди почали розіходитися. Все менше й менше народу, а потім і усі розійшлися. Зосталися тільки дві баби. Та й тим обридло: дали Кіндратові по копійці й пішли.

Хазяїн із хазяйкою полягали спати. Хазяїн ліг на печі, а хазяйка на полу. А Кіндрат же ото чита. От тут і починається головне.

Совгирь випив, обтер вуса. Хтось підсунув йому по столі півбублика.

— Що одведе Кіндрат очі від псалтирі, а баба розкидалася на полу. В хаті Душно, сорочка задралася — ну, самі понімаєте. Кіндрат "алілуйя, алілуйя", а баба, як нарошне, ще й ногу задрала. Кіндрат "Со святими упокой", а тут і не до святих вже...

А баба — чи вона й не спала, стерво прокляте, та нарошне ото поверталася, бо хлопець, кажу ж, був у всіх статтях підходящий, ну тільки не видержав Кіндрат. Сам бубонить: "Серце моє і плоть моя возрадовастася", а сам — правда, він казав, що ненарошно зачепив свічку, а вона згасла. Казав, що у потемках Ліберії шукав, щоб піти додому, але хто там знає...

Тільки серед тої тьми прокинувся Климов. Чує робиться щось непідходяще. Недовго думавши — з печі. Та за патлі когось, вже не розбирав і кого. А дядько був при здоров’ю. Та як хряпнув одразу Кіндрата об землю! А потім підтяг до печі, вхопив поліно та давай поліном обкладать.

Кіндрат казав потім, що ото, власне, тоді й штани Климов з нього зірвав і чоботи стяг, геть чисто зволік з одежі — ну вп’ять же таки, хто його знає...

Доставав-доставав вирватися Кіндрат і таки вирвався надвір босий, в одній сорочці, а діло було під Різдво. Климов собі надвір, піймав Кіндрата й там, підбив під себе, та й почав топтати ногами, бити коліньми в груди. Був би вгепав його там, та вже на крики вибіг хазяїн двора Воловик із робітниками та кой-як розняли.

Ну що ж... Робітник вивів Кіндрата за ворота, а сам вернув до хати. Пошлапавсь Кіндрат до бурси. Але обезсилів і впав непритомний. Сторожі вже наші його знайшли й занесли до хати.

Бурса, як довідалася, що "магістратські наших б’ють", заюртувалася вся. Та це діло таке: похвилювалися б та й перестали, коли б не трапилося ось чого.

Студент Козачинський, філософ, був іменниник. Зібралася у ньбго компанія: Романович, Ясногорський і ще дехто. Прийшов і сеньйор Кленчинський. Випивали, грали в карт, але все звертали на подію.

— Та невже ж оце ми попустимо? Як?.. Нашого товариша, академіста набито, а ми — мовчки відбудемо?

У головах шуміло трохи й постановили бити обидчика. Спитали Кленчинського: "Як ти думаєш?"

— Та як я думаю? Я того не бороню, нехай ідуть, хто охотиться. Ну тільки як що вийде — відповідайте самі, моє діло сторона.

Ладно. Романович і Яснопольський одразу ж пішли закликати охотників піддержати честь академії. Охочих знайшлося багато. Понесла й мене туди лиха година... Чого я туда поліз? За кого, за що? Той же Подгорський ні сват мені, ні брат. Він поласувався бабою, а я за те життя стратив.

Совгирь низько попустив голову. Усі мовчали. Вже більш-менш догадувалися, що буде.

— Зібралося нас душ двадцять. Романович, Яснопольський, Козачинський та ще до них приєдналися Комаревський, Пушкаревич — ото наша головка була. Окрім них були ще, як пригадую, Михайловський, Білецький, Троцький, Бороховський, Краснопольський, Бугаєвський, Паскевич, Грезетовський, Юхновський — решти не пам’ятаю.

Насамперед ми переодяглися, хто як міг, шапки повивертали, я хусткою пов’язався — й пішли.

Ніч була темна. Підходимо до двору Воловика — ворота замкнені. Стукаємо — ніхто не обзивається. Мабуть, таки береглися студентів.

Перескочив один із нас через паркан, відсунув ворота, увійшли ми у двір. Хата замкнена. Ми висадили двері, увійшли до хати — тут голубчик!

Насамперед почали питати Ліберію Кіндратову й обчеську псалтиру, бо то ж така вещ, що без неї не обійдешся.

— Ліберія, — каже, — ондечки на печі, а псалтиру пропив.

— Ну що ж... Дали ми пару ляпасів бабі, бо всякий вред на землі через бабу проісточається. Заткнули Климову рота, щоб не кричав, і поволокли у бурсу.

Там розіклали серед двору й почали. Спочатку били різками, потім канчуками. Може хто й іншим чим іще бив, я того не знаю. Сам я, сказать, пошти й не бив. От приложив руку, щоб недурно стояти, а щоб як слід бити, то й не бив.

На гомін вискочив Кленчинський, почав кричати, виривати у нас Климова. Але хлопці вже розігрілися і де вже було їх стримати. Кричать: "Ісіг бо фаЫа! Сам дозволив, а тепер лізеш?" А Романович так штурхнув Кленчинського, що той мало не гепнув.

Попобили ще трохи Климова, потім узяли під руки й повели з двору. Але Климов і ногами не йде. Пустили його — так він і впав...

— Еге-е!..

Втягли назад у двір. Що робити? Ще здохне... Козачинський каже:

— Давайте втягнемо до себе — він у теплі одійде. Переночує й вичухається.

А Кленчинський — нізащо. "Ведіть, відкіля взяли. Вам нічого, а на мені все

окошиться".

Повели. А він уже й на ногах не держиться, падає. Тут уже перелякалися хлопці. Які тхорячі душі, вже й задкувати почали.

Вивели ми його на вулицю, пустили. Впав. Ну що з ним робить? Підняли ми його, направили — кой-як поправувавсь, хитаючись по вулиці. Ми вернули у двір. Козачинський ізліз на ворота подивитись, що буде.

Климов іде, хитається. Найближчі ворота — усадьба Сафоновича. Климов добрався до них, давай стукати. Козачинський заспокоївся й пішов спати.

А воно вийшло не так. У Сафоновича ніхто не обізвався. Постукав-постукав Климов і пішов до своєї хати. Але дійти не міг і впав.

Лежав, аж поки не наткнувся на нього Гребінка, сторож гамаліївських крамниць. Бачить — лежить чоловік. Попробував підняти — несила. Пішов кликати товаришів.

Поки ж то ті товариші розколихалися, перекоряючися, а Климов усе лежить. А надворі мороз, вітер, а він же без одежі. Заколів, поки сторожі прийшли.

Однесли його до магістрату. Там він ледве-ледве сказав, хто це його так —і віддав Богові душу.

На ранок увесь Подол заворушився: студенти чоловіка вбили. Тут уже ми затіпалися всі.

Магістрат затребував депутата відгакадемії для обслідування тіла. Вся спина від шиї до самих ніг, і живіт, і груди — все було посічене, так що й тіла цілого нічого не видно. Мало не весь Київ перебував коло трупа.

Пішло слідство. Потягли нашу братію. Одних зараз же замкнули, других зоставили на поруках. Ну, а хто не мав ніякої руки, тому одна дорога — тікати. Втік і я — і ото була моя погибель. Якби не тікав — перетерпів би там яку кару та й зостався б чоловіком, а так... от

Совгирь надовго замовк. Хтось потиху спитав:

— Куди ж ти втік?

— А куди мені тікати, як я безрідний?.. Товкся по Київу. Там же пустирів, ярів, лісів скільки хоч, ховатися є де. Ну, ми й ховалися утрьох: я, Козачинський та Бороховський. Я вже подумував і вернутися, бо моєї вини мало було, але трапилося так, що пішли ми з Козачинським на звіди й наскочили на сторожу. Я був молодий, порський та й утік, а Козачинський попався. Так я тоді перелякався та й майнув із Києва, та оце й досі мандрую... Туляюся весь свій вік, називаюся богопротивним іменем Совгирь, коли у мене своє єсть законне. Тільки десь притулишся, місце нагрієш трах, присилають стихарного дячка, а ти, рабе Божий, забирай монатки й мандруй далі.

В монастир іти не хочеться, бо який же, справді, з мене чернець? От і живеш, акі вран на нирищі.