Тарасик - Хоткевич Гнат

Пан коморник починає вихваляти, каже, що це найкраща ялівка, що вона варта сто рублів. А люди вигадують що-небудь для сміху. Хлопець, котрий має. щось до тої дівки, купує її за скільки там у нього сила й ідуть обоє до отої "стайні". Там сидять собі, балакають. А торг іде далі.

— Продані коровки сидять із своїми парубками, а яких ніхто не хотів купити — плачуть, бо то ж стидно. Ну, та то рідко буває. Хіба зозла який парубок: "І сам не куплю й другому не дам". Або назло своїй дівці купує яку іншу — та то вже таке парубоцьке діло. Ну, тільки весело це все дуже у них.

Дідусь так гарно оповідає, що Тарасик і за бабів забув. Оглядівся, як вони вже пішли.

Пішов і собі додому. І все чомусь сам собі усміхається. Чомусь йому завжди весело стає, коли чогось нового довідається.

XVI

Настав піст. Батюшка отець Григорій знову вигадав новину: на часах становиться коло врат лицем до народу й читає "Царю небесний", трисвяте й "Отче наш". А на заутрені — "Помилуй мя, Боже" й по дев’ятім часі символ віри.

Дядьки і цю новину сприйняли байдуже.

— Вигадує наш піп ні таке ні сяке.

— Та це нічого, а от суботи, так я того не вхвалив.

Це отець Григорій повів компанію, щоб у суботу, де б ти не був і що б ти не робив, а як бовкне дзвін на церкві до вечерні, так щоб у ту ж мить кидав роботу.

Це вже цілком не прийшлось до смаку мужикам,

" Ну, нехай, як я дома. А як я на полі й зосталося мені доорати може який раз-другий пройти? Так я оце кидай?

— А як далеко їхати? Та я не те що не кину, а й ночі захватю, щоб виорати та не їхати вдруге. Ні, це пустяк діло.

Взагалі якось на всі старання отця Григорія селянство крутило носом. Взять хоч би мисочки. Споконвіку пішло, що у великий піст на обідні по суботах, а хто охочий, то й по п’ятницях, ставлять люди мисочки. Порядок такий: три пісних паляниці, три калачі й три книші. Хто хотів — додавав із своєї щедрості пирогів із капустою або горохляників.

І знов же таки споконвіку зверху на мисчину клалася чехоня або оселедець. Але отець Григорій не любив ні чехоні, ні оселедців і тому запропонував своїм прихожанам замість оселедця класти верху... цукор.

Це вже було трохи занадто. Викликало навіть обурення.

— Отаке ще вигадай!.. Та де ж ми його, в чортового батька, прости мою грішну душу, де ж ми його візьмемо, того сахарю? Він же у нас по городах не росте. І в садках я його не бачив.

— Мабуть, з великих панів наш піп, що йому вже й оселедець смердить.

— А мені так він пахне.

Словом цей номер не пройшов, і населення й далі клало на миски таки оселедці.

Давай тоді отець Григорій просити, щоб коли не цукру, то клали б уже хоч пряники-медівники.

Люди добрі підсміюються.

— Аж плаче бідний піп, так оселедці йому смердять.

— Сказав би спасибі, що хоч таке дають. Бо, як по правилу, так і цього

давать не треба. ___

— Не нами заведено — не нам і перемінять.

— Чого б і не нам? Он Пилипон каже, що всяка дань попу заборонена церковним законом.

Пилипон — це був виходець із якоїсь не то Вологодської, не то Володимирської губернії, розкольник-безпоповець, начотник. Якось приблудився до Кирилівки та тут і застряв. Агітуючи проти попів, він доказував, що всі попівські побори заборонені каноном.

— Третье правило святых: апостол так и говорит, что ежели поп примет что — мед ли, молоко или какой напиток, птицу или мясо зверей — "да будет извержен от священного чину" — во, слышь? А Карфагенский собор это подтвердил в правиле сорок шестом. И шестой вселенский собор подтвердил же — в правилах пятьдесят седьмом и девяносто девятом. А вы, глупые хохлы, носите своим попам чево попало.

Так ото цього Пилипона й згадав дядько Серьога. Вони були сусіди й деяка пилипонська логіка впливала на Серьогу. Але баби одразу йшли в атаку.

— Ти там наслухався свого Пилипона, то й сам скоро пилипоном станеш.

— Його вигнато з села, мабуть, же не за гарні діла. Бач аж сюди, до глупих хахлов придибався.

Вмішувалися дядьки.

— Ми не знаємо, заборонено чи не заборонено, а що носимо попові чортову гибіль, так се правильно. Хоч би оці мисочки сахарні — ну до чого вони?

— А кухлики з медом? Моя ще на першім тижні посту поставила нехай, ка’, стоїть до страшного четверга.

— А на проводи скільки він збере? І паски, і книші скоромні, курка від двора, сало, ковбаси, вареники, крашанки.

— А парастас у церкві?

— А на могилках? На кожній же могилці мисочки з калачами, з курками, крашанками.

— А панахидки?

— Та й так: сидиш на могилці, їси, а піп іде — ну, як його не дати чого-небудь.

Але побалакають-побалакають дядьки, а мисочки як носилися, так і

носяться.

Прийшов красний день Благовіщення. Мати кажуть, що це такий само великий празник, як і Великдень. Каже, що можна навіть скоромне їсти.

— Тільки що не варт на один день паскудитись.

Катря додає:

— Птиця гнізда у цей день не в’є — не то що. А яка й зів’є, то однаково дітей у ньому не виведе.

Катрині думки коло гнізда все. А Микита, вдаючи дорослого, навчає баском:

— Ось ти примічай: яка погода буде на Благовіщення, така буде й на Великдень. Я вже здавна примічаю.

Так ніби він яких півсотні літ живе на світі. Згодом додає глибокодумно:

— От якби дощ пішов, отоді було б добре.

— А чому?

— Бо як на Благовіщення дощ — на жита врожай буде.

Тарасик виходить на вулицю. Зустрічає товариша шкільного Дмитра Смалька. Цей іде дивитися, як дід буде вулики з омшаника витягать.

— Ходім і ти, — закликає Тараса. — Тільки з-за плоту будемо дивитись, бо дід не любить, як йому хтось під рукою стирчить.

Дід виносить вулики, обчищає. Потім щось почав товкти у мисчині.

— Що то він товче? — пошептом питає Тарас.

Благовіщенську проскурку торішню. Розтовче, розбовтає з ситою й підгодовуватиме бджіл.

— Навіщо?

— Щоб добре роїлися й велися.

Тараса дивує таке всезнайство товариша.

-1 як то ти все знаєш?

— Ов! Дід пасічник, а я щоб не знав.

Тарас задумується — скільки ж то є всякого знання на світі!

XVII

А Совгиреві таки не везе з новим батюшкою. Як не старається, а ніяк не може угодити. А тут ще випадок один трапився. Та такий, що хто його знає, як про нього й розповідати.

Як відомо, три останні дні Страсного тижня, а потім і увесь великодній тиждень псалтир зовсім не читається у церкві. Отже, старі дяки використовували це в той спосіб, що закладали псалтир в шинку, аби дістати яку чарчину-другу в найтяжчі часи безпереривного галалакання.

Совгирь із захопленням оповідав, як цей прекрасний звичай старанно зберігся у совгиревому рідному селі.

— Дякував у нас тоді отець Панкратій. Любитель був, покойник, муху роздавить. То оце в середу на преждеосвященній обідні як прочита, було, кахтизму, так уже й не кладе псалтирі на клірос: так і держить під пахвою, щоб титар не одібрав. І як тільки обідня скінчилася — до Сруля (у нас Сруль був) і заставить за кварту горілки.

Совгирь реготав. Очевидно, це йому страшенно подобалося.

Проходить Великдень, наступає Хомина субота. А то ж читається на вечірні перша кахтизма — треба книжки. То вже титар і зачіпа.

— Отче Панкратіє! А де ж книжка?

— Яка книжка?

— От тобі й раз! Та псалтира ж.

— А де ж вона? Там те їй і треба буть.

— У тім то й штука, що її там нема, де їй треба буть. Мабуть, вона там, де їй зовсім не треба буть.

— А де ж їй не треба буть, Семене Даниловичу?

— Та у Сруля в шинку. Це вже неподобна річ: священний, можна сказать, предмет — і поневіряється у нечестивих руках.

— Хм... диво. А як же ж цей священний предмет та у нечестиві руки попав?

— Та годі вже вам, отче Панкратіє! Ви скажіть краще — чи будете викуплять чи ні?

— Я знаю кахтизму напам’ять, то мені книжки не треба. А вам якщо вона потрібна, то й викупляйте.

Совгирь аж прямо закочується з реготу, так йому то подобається.

Так от надумав він поновити той стародавній прекрасний звичай і тут у Кирилівській церкві. Не так ради горілки, як для жарту.

Але, по простоті своїй, занадто багатьом людям розказав про свій намір: от дивіться, громадяни, як я потирю Совгирю у середу...

На біду, це дійшло до вух отця Григорія. Батюшка намотав собі це на вуса й по-ієзуїтському почав вижидати.

Прийшла й середа. Тільки що Совгирь, підморгуючи посвященним, лапнув псалтирю під пахву, а отець Григорій виглядає з-за завіси. Але ще нічого не говорить, йому хочеться більше понизити несимпатичного дяка.

Скінчилася служба. Прихиляючися, мов крадучись (теж для сміху), почав виходити Совгирь разом із людьми. Але небагато й пройшов, як іззаду почувся голос:

— Отче Сахроне!..

Совгирь оглянувся і омлів. На амвоні в повнім облачению стояв отець Григорій і лице його дихало гнівом.

Мов переляканий хлопчик, вернув Совгирь назад і став перед грізними очима пастиря, ховаючи руку з псалтирем за спину. Люди, що почали були виходити з церкви, зупинилися й прислухалися з цікавістю.

— Що ти там держиш?

— Та це я той... я книгу...

— Яку книгу? Покажи.

Совгирь дав попові книгу. Той детально її оглянув, мов букашку невідому.

— Та це ж псалтир? Се церковна книга? Куди ж ти її ніс?

— Я той... я хотів... я...

— Ага, розумію. Це ти хотів віднести священну.книгу до шинку ради тої нещасної чарки горілки? Це ти, як Іуда Христа за тридцять серебряників, хотів продати честь храму Божого і свою честь, яко причетніка? Священну книгу, в якій написані божі словеса, ти хотів віднести до корчми, де її кинули б під шинквас, разом із старими чобітьми й іншими закладами? Це ти надумав знущатися із святої релігії православної, це ти... — та як пішов, як пішов!

Совгирь то блід, то червонів, а то вже став, понуривши голову, та тільки дивився в землю. А піп іще дужче, а піп іще лучче — і закінчив велегласно:

— Становись на коліна і бий тридцять поклонів!

Збитий, принижений Совгирь мусив становитися й бити поклони.

А люди усміхаються: попавсь Совгирь?..

Увечері Совгирь, хоч і без псалтирі, потяг до корчми. Воно б не годилося, бо страсна седмиця, але чорт її бери, коли така образа.

— Завіщо? Що я йому зробив? Оганьбив, осміяв...

Компаньйони потішали.

— Та плюнь, Совгирю! Велико діло — тридцять поклонів.

— Не в поклонах річ. Поклонів я можу й двісті, а навіщо він мене зганьбив привселюдно? А я... ех!.. Якби не ця доля проклята, я б йому тепер начальником був! Він би до мене з поклоном ходив!

— Це вже ти, Совгирю, по п’яному ділу задаєшся...

— Я не п’яний, а душа в мене болить.