Тарасик - Хоткевич Гнат

Голос у нього був гарний, слух теж, а Совгирь любив кмітливих учнів. І спів любив, умів тую любов передати й учням. Співати мусили хлопці побожно, щоб очі були завжди звернені "до Бога", тобто уверх. Голову велів тримати піднято, а коли хто попускав — підбивав долонею підборіддя.

Виділяючи Тараса серед учнів, почав потроху готувати й до читання в церкві. Читати, властиво, Тарас іще не вмів, отже то треба було напам’ять. Совгирь до читання прив’язував велику вагу.

— Читати... Ти думаєш, що то така проста штука? Ого!.. Чтеніє повинно бути голосне, виразне, рівне, як струна. Апостол читається особо, паремії особо — все читається по-разному.

І показував практично, а потім казав і Тарасові так читати, весь час поправляючи:

— Голосніше!.. Не біжи так!.. Кріпче вимовляй... Повтори!..

А то ще візьме за чуба й почне тріпати, а ти читай, не перериваючи. Очі сльозами запливають, а читай. Отже оте "Трисвятоє" хоч і дрібна штучка, а дісталася Тарасові недурно.

^ Виступаючи вперше, Тарас дуже хвилювався. Ще б пак! То ж таки церква! Самого народу тисяч п’ять або сто. Та всі тільки й дивляться що на Тараса. Але нічого, пройшло ніби добре. Питав потім товаришів: ну як? Нічого, кажуть, гарно.

А дорослі... Тарас аж із дива не міг вийти. Дорослі нічого й не помітили. Тільки дід Іван, та й то, мабуть, тільки з гречності, сказав:

— А-а-а!.. Так то ти прочитав? А я чую: що воно тоненьким голосочком вивело. Аж воно наш Тарас!.. Гарно, гарно.

Тарас розцвів.

— Мені ботіпе та§ізІег казав, що скоро дозволить і "отче-наша" прочитати.

— Хто казав?

— Оотіпе т^ІБІег.

— А хто ж це воно такий?

— Та вчитель же!

— Який?

— Та наш же!

— Совгирь?

— Еге!

Дід розсміявся.

— Так як, як?

— Оотіпе та§І8Іег.

— Це ж хто вас так вивчив? Він?

— Та він же.

— Чудило.

А Тарас хвастонув і випалив:

— Оотіпе та§І8Іег! Ба тіЬі Нсепбат ехеипсіі &>га8!

Дід витріщив очі.

— А це ж по-якому?

— Це по-латинському.

— А що ж воно означа?

— Та це, як кому вийти треба.

— Це ніби надвірку? До вітру?

— Еге ж.

— А як уже винудивсь до вітру — тоді як?

— Тоді ніяк.

Дід помовчав трохи.

— Дурень він, той ваш Совгирь. Вивчити вас латинському як слід, він не вивчить, бо й сам, ма’ть, не знає, а отаке дурне — то не треба б ним і голову забивать.

Ці прості слова здивували Тараса. Досі він ніколи не задумувався над доцільністю Совгиревих наук. Все, що виходило з уст учителя, все було однаково цінне й однаково важливе.

Дідові слова вперше наштовхнули дитячий ум на шлях аналізу. Справді, навіщо здалася одна-друга латинські фрази? Тим більше, що їх, окрім Совгиря, ніхто й не розуміє. Он навіть дід і то не зна, а він же, мабуть, у сто разів розумніший дяка. І в захопленні своїм дідом, Тарас аж похвалив його.

-1 звідки ви, дідусю, усе знаєте?

Дідусь усміхнувся доброю усмішкою.

— А що ж — даремне я хіба на світі прожив, щоб не бачити, що на ньому, дивному та широкому, робиться? Вчені люди добирають собі розуму письмом та книжками, а я очима багато бачив і, коли хоч, більше на них, часом, увіряю, ніж на той хисткий письменний розум.

Тарас слухав діда і розумів тепер, чому люди про діда говорять: "Як дід Іван що каже, так праведно каже, йому можна вірити".

А дід наче відповідав на ті думки.

— Я на почот у людей не набивався, а що воскладало на мене життя, те я й робив. І робив чесно. Тому тепер і можу сказати, що я сам собі пан. Бо то ж є усякі пани на світі. Є пани вельможні, ясновельможні, що ото у великих палатах живуть, а на них люди роблять. Є й такі пани, що до верху не доліз, а униз злізати не хочеться — і держиться воно за своє панство, як воша за кожуха, так він за те своє панство чіпляється. Вже й їсти нічого, а воно все не відчіпляється та набирається ще більшої пихи. Зустрінеться з тобою — ще здалека кричить: "Звертай! Хіба не бачиш, хто перед тобою?" Ну й звернеш йому, жаліючи його чоботят, що може вони в нього останні. А моє панство — шістдесят літ чесно прожитих...

XI

А в школі наука йде своїм чередом. Давно вже пройшли хлопці "буки-аз-ба", "віди-аз-ва". Тарас попереду всіх. Навіть, коли дійшли до найтруднішого —"хверт-ірци-іже-фри", "хер-ірци-іже-хри", навіть тут Тарас вимовляв досить виразно. А для хлопців це був справжній "камінь преткновенія": у них і так виходило "хри" і так "хри". Воно, як сказать правду, то й сам Совгирь на цьому пункті не був бездоганним...

Зате вже хлопці, як повиучували склади, то інакше й не роз-мовляли між собою, як по складах. Ото зустрічаються двоє на вулиці. Одному треба запитати другого, чи можна на льоду сковзатися. То він нізащо не спитає так просто, а почне:

— Чер-єри — чи, мисліте — он-мо, живіте — наш-он —жно, наш-аз — на, люди —єсть — ле, добро —ук —ду, слово-како-он-ско, віди-земля-аз-вза, твердо-іже — ти, слово-я— ся?

Коли нагодиться дядько Свирид, отой чудило кирилівський, конче зупиниться й розпочне:

— Раком-ком-мурмулю — розбери, що я говорю. Чир-чир-єри-чи подай, жінко, онучі, — і так може молоти півгодини, зберігаючи при тім цілком поважний вигляд обличчя.

Скінчилися склади, почався властивий буквар з його молитвами. Тарас уже добирається до кінця, коли інші хлопці тільки на половині. Тарас уже учить: "День пришел, благодарю тя Господи". Учить без спочивку, заткнувши вуха пальцями й повторяючи кожну зворотку по кілька разів, аж дійде до кінечної фрази "іже хощет спастися".

Це вже гордість — дійти до "іже хощет спастися". Далі заповіді — й кінець! Буквар відпадає — і Тарас уже чує себе на вершинах, але тут трапився один випадок.

В один з понеділків, тобто не зовсім у нормальному стані, Совгирь, бажаючи потішити своїх хлопців, виніс із своєї кімнати цілу купу паперів.

— Це я ще в семінарії бувши, понасписував собі всяких премудрих річей.

Перша премудрість, на яку Совгирь натрапив, була польська загадка:

Nos mu ucieto, jezyka nyjeto Pic mu dano і mowic kazano.

— Ну? Що се таке?

Учні, само собою, не знали.

— Ах ви онагрики, онагрики, — добродушно казав Совгирь. —1 так-таки ні один і не знає? Ні один? Ну, я вам ту саму скажу тільки по-нашому.

— "Од плоті і од крови родився, а в собі ні плоті ні крові не імієт. Знявши з него шкуру, одрізать голову, вийняти серце і дать пить. Да тільки його треба водить і воно начне говорить". А це що?

— Перо! — радісно прокричало кілька хлоп’ячих голосів. Не тому, що були вони дуже догадливі, а просто чули вже цю загадку.

— Правильно, онагрики, правильно. Тоді я вам загадаю другу. Совгирь понишпорив у своїх шпаргалах.

— От! Слухайте! "Что єсть ні небо ні земля, но відомя свєтла?"

Ніхто не міг і віддалеки догадатися. Совгирь підпомагав:

— Бу... Ну? Бу...

Ніхто не знав, чого вчитель хоче.

— Бублик! — догадався один.

— Дурень! Бумага! "На ней садяться птиці черния". А це що? Лі... ну?

— Ліщина!.. Ліс!..

— Дурні ви всі! Літери — от! "Над тими птицями два надзирають". О., ну?

— Отче наш! — хлопці вже дуріли.

— Паки реку дурні. Се очі. "Два назирають, а три созідають". Па-а-а... ну?

— Палюгою по лобові! — і клас реготав.

Совгирь поник головою й зітхав: "коліко єсть трудная вещь ученіє!"

Згадував обов’язки вчителя й пробував просвіщати далі. Розкрив один із своїх зошитів і почав голосно читати. То був якийсь філософський трактат.

Читає-читає — аж у піт його вдарило. Латинські фрази, цитати з якихось невідомих отців церкви, сторінки попереплуталися, нічого Совгирь не розбере.

— Понімаєте? — питає хлопців.

А хлопці бояться сказати, що ні, й кричать.

— Понімаємо! Аякже — усе понімаємо!

Совгирь знову читає, а в серці йому шкребе: як же це так, що й хлопці мої все понімають, а я ні чорта не розберу? Невже я дурніший від своїх учнів?

Повів очима по гурті й нараз йому здалося, що учні дивляться на нього насмішливо. У Совгиря пробудилося баколярське достоїнство.

— А-а-а! Так ви з мене сміятися? Так, по-вашому, я дурень?

Очі йому почали наливатися кров’ю, хлопці притихли, в повітрі запахло грозою. Ситуацію врятував Тарас.

— Ні, ви не дурень, сіотіпе та§із1ег, а тільки ми хотіли вас просити, щоб ви прочитали нам вірша про горобця, що скликав до себе гостей.

Совгирь витріщив очі.

— А звідки ти знаєш, що у мене є такий вірш?

— Знаємо! Знаємо! — підхопили хором хлопці, чуючи в тім своє спасіння.

Совгирь прийняв це за знак упокорення й помирився. Довго перегортав

сторінки, але нарешті знайшов. Став у позу серед хати й почав:

Ючинив оробей на припічку жнива,

Смолотивши, наварив пшенишного пива.

Три тичині меду дав,

Потом бардзо жаловав,

Столи накриває,

Гостей частуває.

Совгирь деклямував "із тестами". Коли говорив "смолотивши", лівою рукою бив наче ціпом, "три тичині" підіймав три пальці вгору, "столи накриває" — поводив рукою, мовби накривав стіл.

Це страшенно подобалося хлопцям, і вони гелготіли, мов стадо гусей. Таке очевидне схвалення підбадьорювало Совгиря й він ще більше старався.

Ой прилетів снігирець, сирітничок непростий.

— Ах мой милий оробей! Ідуть к тобі гості.

Іде пан журавель,

І твой дядюшка хрустель,

І пані синиця,

Родная сестриця.

Слово "синиця" вимовлялося тонесеньким голосочком. Учням смішно чути такий вузенький голос із такого дебелого тіла, тож хлопці реготалися з усіх сил. Давно не бувало так весело у школі.

Тарас зацікавився книжкою в зеленій оправі, що лежала серед Совгиревих паперів. Розгорнув, і прямо онімів від захвату.

Книжка була з віршами, але майже на кожній сторінці був рисунок. Тарас зроду нічого кращого не бачив. Очі розгорілися, листав сторінку за сторінкою й знаходив все нові й нові красоти. Уже не чув ні чудесної декламації Совгиря, ні веселого реготу товаришів.

Ой весело оробей у дому гуляє,

А запрошених гостей та й не принимав.

А гості веселі уже ідуть в сени,

Замки одбивають, двері одчиняють,

А оробей не бачить —В своєму домі скачеть.

...Щось шпигнуло Тараса у серце... Він іще нічого не подумав, але вже знав, що зараз подумає... Як би то гарно було... мати цю книжку дома... щоб дивитися в неї день і ніч.

Кругом усе реготало, дивлючися на кривляння учителя, а Тарас то білів, то червонів. Думки роєм проносилися в голові. Одна настирливо товкла: "Украдь... украдь... украдь..." А друга, мов ангел хранитель, одводила від лиха. "А що скаже батько? А як ти після того підеш до церкви й будеш дивитися на образ Спасителя? Пам’ятаєш, які в-нього очі? Що, куди б ти не ступив, вони все дивляться за тобою.