Тарасик - Хоткевич Гнат

На ньому був намальований в увесь зріст не хто інший, як сам сіотіпе іг^іззіег сліпий Совгирь. Він стояв розпатланий, в одній руці держав кухоль, з якого спадала піна, а другу втеребив у волосся і немилосердно чухав. Одно око дивилося на схід сонця, а друге на захід.

Загальну подібність було схоплено чудово, аксесуари виписано з дитячою точністю, була навіть певна експресія. А внизу один із виразів самого Совгиря (це вже, видно, рукою одного з старших учнів).

Потрясши кучерями, спаты лягаемь,

А вставши раненько — бражку попиваемь.

Хлопці затаїли дух. Це вже були не жарти. Тарас із Іваном стояли ні живі ні мертві. Але сталося щось, чого ніхто не сподівався.

Совгирь довго дивився на малюнок. Видимо, його вразило уміння хлопця. Як-не-як, а Совгирь багато ходив по світі "для провидєнія людського обхожденія", багато дечого бачив і до деякої міри міг орієнтуватися в тому, що гарно, що погано.

Підкликав до себе Тараса і простяг руку до голови. Хлопець інстинктивно відхитнувся, сподіваючися скубки та ще й доброї. Але, на диво всіх присутніх, Совгирь. замість скубки погладив Тараса по голові.

— Бачу, на тобі, хлопче, перст божий. Єсть у тебе дар, що при ученню і добре що може дати. Але — при ученню! Тільки при ученню і чистому житії, як то сказано:

Которий маляр чисто вік свій провождаєть,

То і чудотворная ікона од него бьіваєть.

— Але для того треба вчитися. Бо без учення будеш нікчемний богомаз, а вже від богомаза не жди чудовного образа. То єсть падлюки. Вклепалися в святе ремесло й тільки паскудять його. І єсть то не малярство, а махлярство, безпутне діло. А істинне малярство — то боговдохновенне ремесло.

Разніє мудрості сам Бог на світі дал Первого віку, когда сей світ і мир создал:

Всяких бо рукодєлій през Дух Свят научил —І малярськую мудрость тогда ж людям одкрил.

— Бачиш звідкіля малярськая мудрость ідеть? Від самого Бога! Але — треба вчитися. Вчитися! Без учення нічого не буде.

Це були перші слова схвалення, які почув Тарас про своє малярство — тож не диво, що вони глибоко запали йому в душу.

Але що це значить "учитися"? Хіба учаться люди їсти, дихати? Це само. От столярству, бондарству треба вчитися, це правда. А тут? Узяв та й намалював.

Та все ж коли Тарас ближче задумався, то сам рішив, що й малювати якось треба вчитися. Хіба б я міг намалювати отаку картину Страшного Суда, як ото у церкві? А Георгія Побідоносця? А Богородицю із Симеоном? Та де! Справді треба вчитися, але як?

VI

Совгирь із розуміння широти своїх обов’язків, а також із бажання доказати громаді, що вона не помилилася, вибираючи його на вчителя, розпочав із хлопцями науку співу церковного. Він знав, що нічим так не вгодить дядькам, як співом і навіть виглядом дисциплінованого хору на крилосі.

І Совгирь взявся за діло гаряче. Він не брав з "ут, ре, мі", а прямо розпочав з "аміня". Вчив, очевидно, з голосу, сам співаючи і за дисканта і за альта і за все, отже попоморочитися довелось добре.

Потім пішли "Господи помилуй", "Святий боже" — це все перші етапи. Далі вже "Отче наш", "Достойно єсть" і т.д. Все це хлопці вчили порівняно легко. Трудніше пішло, коли на чергу стали "возвахи" на вісім їласів. Довелося й Совгиреві вдатися до одвічних "чернечих заспівів", наславників, якими здавна вчили по монастирях тупу братію співати "Господи возвах". Так зробив і Совгирь.

— Ну, кажіть за мною: "Ішов чернець з монастиря"!

Хлопці легко повторяють: "Ішов чернець з монастиря".

— Оце ж вам і буде шас перший. Кажіть далі: "Стрітив його другий чернець"... Оце вам глас вторий. "Откуду, откуду, ченче-брате, грядеш?" — це глас третій. "З Константина града, брате, гряду" — глас четвертий. "Сядьмо, брате, та побесідуймо" — глас п’ятий. "А чи живе там, брате, мати моя?" — глас шостий. "А вже твоя, брате-ченче, мати давно вмерла" — глас сьомий. "Уви мні, мати моя" —глас осьмий і останній.

Це справді помогло, і згодом жителі села Кирилівки могли насолоджуватись звуками наславників, коли який-небудь пузан, сівши верхи на плота, вигалайкував на весь дух: "А чи жива ще там, брате, мати моя? Уви мні, мати моя"!

А Свирид, отой чудило, підкликав яких більших хлопців.

— Чи чуєте — я вас іще кращих возвахів навчу. Ось ідіть, лишень, сюди. Знаєш глас третій? Отак він співається:

Буде тобі, дяче, буде —Приїхали од владики люде,

Хотять твою рябу кобилицю взяти,

Що ти не вмієш на третій глас співати.

Хлопці прискали зо сміху і вмент виучували.

— А от, чи чуєте, глас шестий.

Начаток миє і состав —

Єгда новий жид на аренду настав —

Тут п’яниці собираються.

Шинкареві добридень оддають.

♦ І в поставці заглядають.

"Ох, вейз мір! Що маю робити?

Не дають мені рано довго спати —Треба із аренди втікати".

Хлопці реготали — дуже вже ловко виходило на церковний мотив. І так перебрав Свирид усі гласи. Сьомий подобався тим, що був узятий живцем із пісні та ще й усім знайомої.

Чи я в тебе не жона Та не господиня —Три дні хати не мела,

Сміття не носила.

Вставай, дяче!

Доки будеш лежати?

Запрягай рябу кобилу —Вези сміття з хати,

То будеш уміти.

На семи глас співати.

Вся Кирилівка огласилася новими возвахами. Старі баби аж плювалися, чуючи такі слова на мотиви божественних співів. Та й з мужиків дехто кривився.

— Оце такого вас у школі учать? Гарно, гарно, нічого сказать.

І серед богомільних людей репутація Совгиря на деякий час захиталася, аж поки не розібрали в чім діло.

А Совгирь працював не за страх, а за совість. Повиучував хлопців приспівам до окафистів — і тепер усі акафисти, чи Ісусові Сладчайшему, чи Миколі, чи там іще кому, всі йшли з приспівами, а по кожнім приспіві хористи перехрестяться й поклоняться. Це вже всім подобалося.

А вже любиму свою "О, всепітая Мати", а також самогласен "Совіт превічний одкривая тебі, отроковице, Гавриїл предста", то Совгирь учив прямо із захопленням.

— Це ж наше все, наше! — говорив він. — Ці голоси складали запорожці, що кінчали своє життя по келіях Києво-Печерської Лаври — от звідки воно пішло! Нові голоси, хіба вони годяться проти того? Це так, чортзнащо.

І Тарас у тому всьому. Він і у співі мало не перший, а про школу й говорити нічого: от-от, чого доброго, і в псалтирники вискочить.

Бо то ж було таке розділення: граматники чи букварники й псалтирники. Тих, хто вже вивчив букваря й перейшов на псалтиру, Совгирь учив окремо, хоч і в тій же самій хаті. Доводилося розриватися на частини, щоб задоволити й букварників і псалтирників. Там читають "Блажен муж", там твердять "бра, вра, гра", там когось ласкавенько закликає Совгирь: "Іди, лишень, голубчику, я тебе вичубую", а там уже хниче якийсь, що дістав свою пайку.

Двоє використовують відсутність уваги вчителя й грають "у ластівки", двоє заходилися вже битись; а що того невільно одверто, то совають один одного під боки кулаками, зберігаючи назверх невинний вигляд і суворо перестерігаючи черги: то той того суне в бік і жде, потім той того — й теж чекає.

Часом ота роздвоєна увага вчителя слабшає — і аудиторія відчуває то якимсь шостим органом. Тоді можна стати свідком незрозумілих речей. От один починає особливо голосно твердити свій урок. Але це не вияв пильності, а демонстрація. До першого голосу приєднуються другий, третій, учні захоплюються, очі їх світяться, голос іде все crescendo, crescendo і зчиняється нарешті такий гомін, що не один дядько, йдучи вулицею мимо школи, стане здивований. Потім похитає головою й скаже співчутливо:

— Тяжка річ, ота навука.

В такі хвилини Совгирь прикликає до себе весь свій педагогічний такт. Спочатку старається спинити ту навалу звуків, бо хоч він і спартанець і запорожець, але бувають і в запорожців нерви. Здебільшого зусилля Совгиреві бувають даремні. Спинити тепер учнів, це все одно, що спинити воду весною, а це ж іще тільки прелюдія. Далі починається вже бешкетування.

От одного ляснуто по спині. Він віддячується кулаком по голові. От летить угору, мов птиця, розчепіривши крила, засмальцьований псалтир, а вслід розрізає повітря свист у два пальці, що від нього аж у вухах лящить. Це вже прямий виклик і школі, і Совгиреві, і всьому.

Совгирь знав, що коли б він зараз почав реконструкцію свого авторитету, то ні авторитету б не підняв, ні спокою не встановив. Таємні бісики, що заволоділи тепер дітворою, не вщухнуть і не вгамуються зпроста. Можна розпочати бити всіх поголовно різками, а ученича маса прийме то як спорт, будуть виробляти всякі фіглі під різками, будуть кричати перебільшено голосно, кривлятися — і весь застрашаючий смисл биття пропаде.

Совгирь об’яснив це явище по-своєму яскраво.

— То як глисти засверблять часом, що не знає пес куди й дітися, отак і тут. А потім пройде.

Совгирь має на такий випадок певний педагогічний прийом. Нараз він спокійним тоном, мов би все було в порядку, об’являє перерву. Ясно, що авдиторія сприймає це голосним гамором радості. Моментально псалтирі й букварі одсовуються на середину стола — це вже так привчив Совгирь своїх учнів: щоб як перерва — книга на середину.

— А то ви й штихи свої поїсте, — говорив він, умисне вживаючи слово "штихи" по-простонародному.

Отже й тепер: одразу книги насередину, хоч се й даремна пересторога: краї псалтирів і букварів до того зашкарубли, що стали твердими.

Перерва родить кризу. Частина збісноватілих дістає змогу побігти додому, решта розряджає свій запас енергії як доведеться — або генеральною потасовкою, або піснею, або цікавим яким закладом, вроді того, що хто-небудь з хронічно голодних об’являє до загального відому, що з’їсть усе, що тільки йому дадуть.

Братва рішає відмовитися від сніданку, аби тільки переконатися — чи дійсно "Савечка" (хлопця зовуть Сава, але мачуха делікатно називає "Савечка", а їсти не дає), так от чи дійсно Савечка зможе з’їсти "все". Скоро перед Савечкою виростає гора шматків хліба, паляниць, пирогів, кислої капусти і всякого іншого селянського їжва. Коли який-небудь індивідуаліст-шкурник не хоче віддавати ради досліду свого сніданку, колектив його змушує, хоч тут, властиво, ролю колективу грають кілька здорових верховодів.

Після перерви не пізнати класу. Совгирь входить у своє царство героєм, і от аж тепер починається реставрація авторитету. Совгирь же бачив, Совгирь же добре бачив, хто вів перед, хто проявляв творчість, і от тепер іде воздаяніє "коємуждо по заслугам его".