Тарасик - Хоткевич Гнат

Ах ти ж скурвий сину, думаю — ще й ти туда! Ну, свої люди — нехай... рідна рука. А то ще й лях

лізе!

— Гаразд. Придивився я, що він захріп у кутку, я його розбуркав трохи,

вивів із шиньку та давай йому кийком, давай йому кийком!.. Він кричить:

— Маїко г^8уіеі82а!.. паагагфкі!..

— Якби кричав, стерво: "Ой рятуйте, хто в Бога вірує", — може, й вибігли б люди. А то чують: лях кричить, ну так йому й треба.

Регочуть слухачі. А сам Совгирь хоч би тобі вусом моргнув. Усі аж сміються, а він — тільки самі очі сміються.

— А то я ще в другому місці на кондиції був. І зійшлася компанія така, що її й не розбереш: піп отець Йосип, і другий піп отець Павел, пристав господин Шуфермахер і ще всякі народи.

— Пристав, почав хвалитися, що у нього гармата є: "Мені, — каже, — штик-юнкер Одінцов подарував за услуги". Пішли ми гуртом до того Шуфермахера провірять, чи не бреше. Ні, правильно — гармата є. Але чи стріляє?

— Спробували — стріляє. Давай ми з^неї бабахкати — ну жертв, сказать, ніяких не було, а всім понаравилось. Отець Йосип почав просить, щоб підкотити ту гармату йому під вікно та бахнути "хоч разів зо три"...

"В мене, каже, жінка обременна. І сидить вона, бідняжка, сама і не маєть нікакого развлічєнія..."

— Добре. Згодилися. Давай тягти ту гармату до отця Йосипа, Ну, тут дійшла до нас усіх вістка, що великоросіянець Іван Фьодороф побив свою жінку. Усім нам захотілося заступитися за честь женщини. Пішли.

— Запопавши того Фьодорова, одні держали, а другі сікли батогом. Но Іван Фьодороф не понімав своєї пользи, схопив ніж і кинувся на пристава. Якби ми не придержали — могла би вийти штука нехвормальная.

— Ну, вернулися ми до гармати, взяли підкотили її під вікна отця Йосипа, положили заряд порядошний і бабахнули, чим на смерть перелякали матушку, що вона преждевременно обродинилася.

— Потім пристав сам захотів показати, як стріляють по-воєнному і тільки налагодився, як підійшов отець Павел, жестоко п’яний, і почав дражнить пристава, що він зовсім і стріляти не вміє, що він навіть поламанного пістоля боїться, бо він із жидів родом і прозвище його "Шахер-махер". Та ще й вилаяв його з упоминовенієм матері.

— Пристав схопив палицю й давай обкладать отця Павла вздовж і впоперек. Я ж, видячи сіє поношеніє духовної особи, не мог того стерпіти, вирвав палицю з рук пристава й огрів його дев’ять разов.

Корчма лягала зо сміху.

— Совгирю! У тебе, ма’ть, глотка пересохла. Пива хоч?

— Пива? Давай і пива. І пиво трунок підходящий. Як то кажеться:

Хто в голові здоровий — все не перебирай,

І вшелякой напиток заровно випивай —

Бо в жорна добриє що вкинь, мовят, то змеле,

-1 звідки ти, Совгирю, понабирав отих усяких приговорів, віршів?

— Стой, стой! Я ще не скінчив! Там далі дуже хороші слова.

А все — хто, що любить, того і держися.

Хоч штани застав — іди в корчму напийся.

Тільки ж, прошу, і штанів навік не покидай —Славная то одежа — найскоріш викупляй.

— Га-га-га!.. Та вже ж що славная, бо без неї нікуди не покажешся.

— Пий пиво, Совгирю, пий!

І Совгирь пив і балакав, балакав і пив — взагалі дуже подобався дядькам. І другі дяки теж п’ють по корчмах і співають з дядьками, а все чується, що то таки мужик, а то дяк. А Совгирь наче весь свій. Він і заноситься часом, але селяни стрічають то жартами, висміють його добре — і знов, усе йде ладом.

Сьогодні Совгирь скаржиться на труднощі свого ремесла.

— Кажуть — легка жисть, легка жисть. А ну попробував би хто! Тобі здається, що взяв заспівав та й годі, а воно, брат... Часом усіма жилами треба надимать, щоб гортань міг співати голосно і гладко.

— Тому, ма’ть, ти й п’єш, Совгирю, щоб гортань прочищать...

Тому й п’ю! Правильно! Для голосу і для веселості!.. Для голосу, бо горло прохарастрюється, а для веселості, бо, як вип’єш, так тобі до всього тоді охота. І ти до людей ласкавий, і люди до тебе, а це велике діло! Аякже!.. І аз єсмь теж півець перед Господом, отже повинен випивать для прочищенія горлянки. Бо як горлянку промочиш:

До людей виразніше буде глаголати,

І в церкві на крилесі гладшей заспівати.

— При такім случаю, Совгирю, тобі б уже винником краще бути. Там би пив, кільки схотів.

— А що ж, винник і винництво теж благородне ремесло. Винник виробляє трунок для всіх потрібний, єго же і монасі і монарсі вживають.

— А он дід Явтух каже, що горілка тільки на зло приводжає.

— Ні! Вино не винне — винен злий обичай. Коли хто в міру п’є — нічого. А коли чрез міру — о!.. От я ніколи не беру проти сили. Я знаю мою силу і проти моєї сили п’ю! — з азартом каже Совгирь і підкреслює свою думку ударом кулака по пивній калюжі на столі, від чого бризками заляпує всім пики.

— От чортів Совгирь! Іще й не п’яний, а всім очі позапльовував.

І закінчувалося все солідною випивкою, після якої хоч-не-хоч треба понеділкувати, отже в понеділок учення не було.

IX

Наспівало Різдво. Совгирь скаржився, що нема з ким "виправити діалог з інтермедією)).

— Ех, добро було в школі! Оце як наспіває Різдво — кипить робота. Одні звізду клеять, другі вертеп готовлять, треті партеси співають!

Читав при цій нагоді хлопцям кондак, глас п’ятий: "Од посланія бахусового к пиворізам — чтеніє)). Хлопці не все розуміли, але подобалося.

— "Радуйтеся, пиворізи, і паки реку — радуйтеся! Се радості день приспіваєт, день празника рождественського ся зближаєт! Возстаніте убо от ложес своїх і восприімите всяк по своєму художеству орудія, содєлайте вертепи, склейте звізду, составте партеси. Єгда же почнете по вулицях со звуком шататися, іщуще сивухи, приймуть вас козаки во крови своя))...

— Бо то ж у семінарії голодно. Ох і го-олодно! Нас же годувала не семінарія, а церкви. То яка пришле, а яка й не пришле. Та й прокураторові ж їсти хочеться й до його рук щось прилипне. А нас голодом морить.

Ох, ох!.. Semper горох,

Quolidie каша —Miseria наша!..

— В бурсі топиться двічі на тиждень, а в класах зовсім не топиться. В голові — піхота, в одежі — кавалерія, в ліжку — важка артилерія, а над усім —голод, голод, голод!.. С^ло згадується, як рай едемський.

О любезне село!

Когда ж узрю свої сладчайшії страви

Капусту, горох, ріпу, біб у салі варені!

О вечори щасливі!.. О ночі блаженні!..

— То ж і дожидаємо Різдва, як не знати чого. Бо як поставиш інтермедію або "Царя Максиміліяна" у козацькій хаті, то тут тобі господиня і борщику, й кашки, і сальця, і вареничків, і чого твоя душа хоче. А господар — по звичаю: риторам non licet (не можна), філософам libet (можна), а богословам debet (должно).

Інтермедії виставити в Кирилівці було ні з ким, отже Совгирь виготував "орацію". На великому аркуші паперу намалював сцени з діяльності Плутона, як ото він украв "дєву Діяну" і що з того вийшло. А всередині виписав саму орацію.

Слава Богу — того ми тепера дождались,

Що за шість неділь із ковбасою оп’ять повидались.

А я дивуюся, що воно позавчора свині галасали?

Аж то люди до святок все ковбаси дбали.

Лиш почули, що Різдво вже не за горами —Не хотіли болш сидіти та над огірками.

Це був, так би сказати, ліричний вступ, а суть наступала далі:

Коли б же і ваша мосць справді ненароком Зглянулися на мене щедрим тепер оком.

Та хоч шелягом мене на перший час поманили,

А після б і ковбасу в пазуху втеребили.

Та й тим по губах, що перед ковбасою п’ять люди,

А я б сказав: "Вам Рожденний наградою буде".

Будьте ж ви здорові, Рождества дождавши,

А я піду далі, своє в карман взявши.

Тарас, коли побачив Совгирів куншт — прямо онімів від захоплення. Він і не сподівався, що його вчитель уміє так прекрасно малювати.

Совгирь з задоволенням дивився на це дитяче захоплення і, погладжуючи чуприну, казав:

Не только ж ми умієм кліром управляти,

Но можем іще і куншти разнії писати.

Але в глибині душі Совгиреві було ніяково перед учнем, бо тайна прекрасного малярства Совгиревого розкривалася дуже просто: у нього були узори, наколені голкою, й він крізь рідке полотенце дерев’яним вугіллям набивав той рисунок на папір, обводив по тих чорних мітках і нарешті примітивно розтушовував.

Коли прийшло Різдво, вирядився Совгирь у синій жупан, підперезався каламайковим поясом і пішов з тою орацією по хатах.

Насамперед, очевидно, до батюшок. їм страшенно подобалося, особливо о.Йвану. Той аж розцілував Совгиря.

— Ну й молодець! Ну й молодець! От уже прямо... — і слів не знаходив.

Від батюшок пішов по видніших селянах — всюда читав орацію та показував

куншти, викликаючи загальне здивування. І гостили і дарували Совгиря обфіто,

тож під кінець начастувався Совгирь до того, що почав підспівувати колядникам, але по-своєму. Ті співають: "Ой рано-рано кури запіли, а ще раніше Іванко устав, лучком забряжчав і т.д." А у Совгиря по-інакшому виходить:

Ой, рано, рано Кури запіли,

А ще раніше Іванко (й) устав.

Іванко (й) устав —Сорочку вдристав,

Повісив на кілочку

Та й дивиться на сорочку.

Молодиці, криючи сміх, лають Совгиря, якась баба навіть костуром на нього замірилася, а він, нічтоже сумняшеся, замість "щедрик-ведрик, дайте вареник":

Щедрий перднув, а скупий понюхав.

А далі вже почав таке верзти, що мужики помирали зо сміху, а баби плювалися. Попригадував усякі бурсацькі фацеції, перемішалися там і Бог, і святі, і релігія, і жарти народні — все пішло вкупу.

А потім почав читати "апостола". Та як ревоне, ревоне : Премудро-ость!.. Ніякого апостола чтеніє-е-е!.. Братія-а-а. Не деріте платія-а-а!.. Бо як оце подереш — чорта пухлого нового набереш! — і далі в тім же дусі.

Баби грозили, що про таке святогудство донесуть батюшці, а він на те закрутив такої приказки святої небилиці на саму священну особу попа, що рачки всі лазили від сміху.

Був собі піп,

Як бобовий сніп.

Голова диняна,

Ніс огірковий,

Очі цибулькові,

Зуби часникові.

Звався отець Василій,

Мав кобилу сиву.

Поїхав на страсти —Боже тебе, кобило прости!

Як кобила хвиснула,

Вуздечка сприснула,

Упав піп на правий бік Та й лежав цілий рік.

Дочилися синиці,

Принесли йому водиці.

Полетіла синиця до попадиці по мучицю,

А попадя взяла полінце —Пек синицю під колінця.

Синиця вмерла,

Копитами двері підперла...

І домелювався до того, що вже сам не знав, що говорить. Регіт стояв у кожній хаті, куди тільки заходив. Наприкінець і куншти свої десь погубив, і сам ледве до школи потрапив.

Для Тараса теж це Різдво було відмітним: Совгирь дозволив замість себе прочитати "Трисвятоє".

Коли ото розпочав Совгирь працю з хором, Тарас був одним з перших хористів.