Тарасик - Хоткевич Гнат
Братва признає ці заслуги й зносить кару терпеливо.
А іншого разу нападе на аудиторію зовсім протилежний настрій. Мов тихий ангел якийсь пролетить. Сидять, наче голуб’ята, й то не тільки під час учення, а й на перерві. І розмови такі все тихі, сказав би сентиментальні.
Дивиться який-небудь лобур на березу й нараз прорече:
— От біла! Як би в мене руки такі білі були.
Навіщо йому вони здалися — хтойзна. Хтось підтримує.
— У, дурню! Такі руки бувають тільки у цариці.
* — Чому? А он як приїздив архирей, так я бачив: ох і білі ж!
— Нічого не робить, от і білі. А попоробився б, так і не були б білі.
— Іване! Хочеш, щоб у тебе руки були ще біліші від берези?
-Ну?
— Піди вистав на мороз та так і держи.
— А знаєте, хлопці? Наш пан боїться по льоду їхати кіньми. Хоч який льод товстий, а він боїться.
— Чого?
— А щоб не провалився.
— А як край треба на той бік переїхати?
— Тоді сідає в лодку, а в ту лодку впрягають коней і так у лодці тягнуть пана. Їй-Богу, не брешу!
VII
Нападало на учнів та нападало й на вчителя. То нападе таке, що докопується до дрібниць, сердиться, лютує, б’є всіх і заслужено й незаслужено. А то нараз розманіжиться, зробиться над міру ласкавий, починає тоді згадувати своє семінарське життя, а хлопцям того тільки й дай.
Совгирь був учнем Переяславської семінарії. Вона славилася постановкою вивчення латинської мови. От навіть Совгирь, що розгубив уже на життєвих бездоріжжях багажі семінарської премудрості, все ж і досі міг, під случай, блисконути латиною.
— Латина у нас була — ого-го! Перве діло! Грека... ну,., це вже не так, а латина — перве діло. Вже з першого року починали говорити по-латині. Сміха! Прибіжить який-небудь карапуз:
— Domine praefecte! Ego йшов, ille мене пхнув, ego покотився, nasus розбився,
a sanguis дзюр-дзюр!
Совгирь реготав. Учні й собі, хоч не знали чому.
— Як хто ужив нелатинського слова, дається йому calculus. Табличка така вішалася на шию. І ходи з нею, поки не передаси кому. Часом і цілий день проносиш, бо всі від тебе тікають, ніхто з тобою говорить не хоче.
— А в старших класах то ми вже екзерциції писали по-латині. Перший учень сидить завжди на передній лавці. То я, чи там ще хто, пишу роботу de loco (на місце), щоб сісти на перше місце. І той пише. А професор потім рівняє роботи. Чия лучче, той і сідає на перше місце.
-1 не тільки de loco писалося, а й de соепа — (на обід), навіть de candella (на свічку) — на що угодно. Передається професорові, а він кладе рецензію. Як дуже добре, то напише landatissime (в великій мірі достойне похвали), або praestantissime accuratissimeque (прекрасно й старанно). А як погано, то напише pessime або tupissime (гидко) чи там dementissime negligentissimeque (безсмисленно й не уважно) — хіба мало як?
— Мені раз узяв та й написав taliter, qualiter — nihil fundamentaliter (всього потроху, а нічого основного). А потім і питається.
— Як ти це перекладаєш по-нашому?-
Я подумав-подумав і кажу: "Не терши, не м’явши — не буде калач".
— Професор розсміявся: "Оце, каже, добре ти переклав!"
Совгирь сміявся, а учні йому вторували, хоч не знали пощо.
— Ні, таки здорово нас учили, здорово. На все життя зостанеться. Який би не був старий піп, а коли він із Переяславської семінарії, то латину знає, не бійсь! Раз ми утрьох заблукалися до одної плебанії на селі й просимо напитись. Це наш спосіб такий студентський. Як його їсти просити зразу? От і просиш пити, а потім вже...
— От і тут так. Виходить до нас піп і служниця з ним, дівчина років чотирнадцять. От піп нас і питає:
— А як буде по-латині "пити"?
— Ну, ми це вве всі знаємо. Кажемо: bibo.
— А як од bibo минулий доконаний час?
— Тут уже ми замнялися. Один каже babi, другий babsi.
А я подумав-подумав і кажу bibi. А піп тоді до тої дівчинки:
— Da bibere bibi — babi, babsique ne da (дай пити тому, хто сказав bibi). А тим, що сказали babi чи babsi, не давай).
Учні кирилівської школи не могли знати, що Совгирь тут прибрехнув трошки. Це був відомий семінарський анекдот, але кожний семінарист, розповідаючи його в кругу несемінаристів, доконче додавав, що це трапилося з ним і його товаришами, і що з трьох це був іменно він, що сказав bibi.
Так само кожний із семінаристів міг оповісти, як він зайшов колись до священника, колишнього переяслівця, а той тужив по вмерлій жінці латиною.
— О, mors! О, malum! О, malum omnium malorum і т.д.
А що семінаристи співали українських пісень по-латині, так тому правда. От і Совгирь часом затягав на голос "Ой у полі могила":
En tumulus in campo Stat, colloquio capto:
Ne fie nihi valde, vente Quin flos meus nigret...
А учні підтягають — тільки вже по-своєму. Очевидно, таке співання відбувалося не насухо, а тоді, як Совгирь бував трохи мокренький. Це траплялося, не сказать, часто, ну а все ж траплялося. Совгирь не шукав спеціально нагоди напитися, але в житті бувають же всякі випадки. От, наприклад, хоч би такий.
VIII
Найшла лиха полоса на Совгиря. Часто бив учнів, отже часто лікторам доводилося навідуватись до найближчого садка Григорія П’яного по вишневе пруття. Коли зайшов раз Грицько до свого саду, прямо не пізнав. Де був густий вишняк, там зосталися самі стовбурці.
Само собою, що ніякому господареві це не могло подобатись — не подобалося й Грицькові. А що він добре знав, якої породи шкідники обчистили йому сад, то й засів у суботу, рахуючи, що, коли вже коли, а в суботу прийдуть.
Так і сталось — прийшли. Звикнув господарювати самостійно, не дуже то й стереглися, Грицько вискочив, намЛяв одному-другому чуба. Шапок не забирав, бо причому тут хлопці? Не в хлопцях же діло.
— Щоб я вас і близько коло садка не бачив! А то й ноги вам із... повикручую! І дякові своєму скажіть, що лучче хай і не посилає, бо й йому погано буде. Я не подивлюсь, що він здоровий.
* Коли посланці вернули, зарюмані, до школи, і Совгирь побачив їх з порожніми
руками, він вельми розсердився. Насамперед тому, що це загрожувало зривом учбового плану. Це субота!.. Ну, та різок Совгирь так чи інак дістав, і наука на сей раз ущербку не понесла. А що протест Грицька П’яного обурив Совгиря, то він рішив помститися.
Сказав старшим учням прийти увечері й зробити наскок на Грицьків сад взагалі. Набрати там дров, бо в школі було холодно.
— Не красти, ні! Боже спаси!.. Красти нехарашо. Треба здобути, о!.. А цього й Бог у гріх не ставить. Козак ніколи не скаже "вкрав", а "здобув".
Хлопці пішли "здобувати". Постаралися вже, як могли, й дров натирили багато. Совгирь запалив собі у грубі, отже мав приємність хоч виспатися у теплій хаті, бо на завтра по службі Божій сподівався не конче веселу розмову із Грицьком П’яним.
Так і вийшло. По службі Божій з’явився Грицько з дубиною в руках і одразу взяв високий тон.
— Ти що ж це, чортів дяче, на денний розбій уже передався? Що це ти свою галастру на чужі садки напускаєш? Ти думаєш, як здоровий, так я тебе боюся? Громада тебе підобрала з-під плоту, так ти шануйся, мат-тері твоїй чорт!.. А не будеш шануватись, так за чубчик і на мороз. Ми таких уже бачили! І вчили!.І ще не зарікаємося вчити!..
Совгирь робить широко-здивоване лице.
— Що таке? В чім річ? Чого ти, Грицю, кричиш?
— А того я кричу, сукин ти син, що як ти будеш іще своїх псюків підсилати, так я й їм ноги поперебиваю й тобі! Чув?
— Що?.. Де?.. Яких?.. Коли?..
— Та ти не придурюйся, бо я з тебе ті дурощі виб’ю оцією-о ломакою! Дрова красти не посилай, от що!
— А-а-а, — немов аж розчаровано протягає Совгирь. — Так ти про дро-ва... А я думаю... А воно дро-ва... Ну так би й сказав, а то... Дрова... Дрова, брат ти мой, це така штука, що... де ж їх узять? Ну, ти сам скажи — де нам їх узять? Ось подивись — бачиш, що тут написано?
І показував повимальовувані Тарасом таблиці на стінах.
— Ось дивись сюди — бачиш? Ось читай: "Школа — церковний угол". О! Усе одно, як церква! "Так ся називаєт, кгдьі-ж церковних набоженств дітей научаєт" — 0! Чуєш? "1 що в церкві правлят — то і в школі оя знайдувт"! Бачиш? Що в церкві, те й в школі. "А безчиній в ней жадних нігди не знайдуєт". О! А ти приходив нас ганьбити. Нас, школярів!.. А школяр — це ж усе одно, що причетнік, бо й він теж прислугує в церкві. А хор наш хіба нічого не значить! Хто це співає вам у церкві, благолєпія додає, хто? Школярі!.. Та й аз многогрішний, півець о господі, що ж нам пропадать усім, чи як? Ви ж не хочете купувать нам дрова на школу? А я думаю, що не согрішив би оден-другий із вас перед Господом, якби який там візочок дровець затяг до школи. Вже годилося б теє нам, церковним слугам, від вас дістати або хоч не боронити нам готових яких з двора узять. І було б це — вроді милостині, а Бог би у книгу записав. А ви про те все й не думаєте. А як який школяр раз на рік потягне там яку поліняку, так і-і-і!.. Вже вішати за те хотів би хлопця! А як ми тут холодом примерзаємо, дітки маненькі, янголятка можна сказать, так то нічого! Отакі ви батьки до своїх дітей! Отакі ви громадяни!
І з обвинуваченого Совгирь перекидався в ролю прокурора. Громив дядька Грицька скільки хотів, а тому дійсно ніяково, бо правду ж говорить Совгирь
— Я не про те... а я... що ну прийди, скажи... ну не так же... Це діло не годиться...
— "Не годиться, не годиться"! Це от мені з тобою балакати не годиться, бо я тверезий, а ти П’яний. От ти мене почастуй, тоді я буду з тобою говорити.
Ну що ти з таким поробиш? Розрегочеться Грицько й запросить веселого дяка до корчми.
Корчма зустрічає Совгиря радісними скриками, бо це ж в кумпанії прямо незамінима людина. Він тобі й приказку, він тобі й байку розкаже, й вірш приплете, пісню проспіває.
Горілочко оковита,
Медком перелита!
Не раз, не два моя спина Через тебе бита!
— Га-га-га! Ма’ть таки частенько траплялося — правда, Совгирю?
— А що? Я й не криюся — бувало. І не раз бувало! Був я на кондиції у одного пана. Та отак у шиньку як напали на мене оканянниї діоклетіани, так вони ж мені вже й дали-и-и... А тоді ще, в насмішку — "Співай!" — кажуть. А куди мені вже й співати, як я весь побитий. Я й покушався співнуть, але що ж, коли за обліянієм сліз і гласу не могл одвести.
Компанія сміється.
— Це ти, Совгирю, ма’ть п’яний дуже був, що аж плакав.
— Я й не кажу, що тверезий, ну вже й не зовсім і п’яний, бо добре примітив, що й ляшок один, органистий, теж ручок прикладав до мене.
