Бурлачка - Нечуй-Левицький

- Недавно: ще й року нема,- одказала Василина.

- Чи привикли вже до Стеблева, чи думаєте вертатись додому?

- Мусиш привикати, хоч і не хочеш, а додому моя дорога вже терном заросла,- сказала Василина й рукою махнула.

- Чи є в вас батько і мати? - знов спитав Михалчевський.

- Є батько й мати, убогі люди,- сказала Василина.

- Чого це ти неначе сповідаєш нас? Наші бурлаки ніколи не сповідають нас,- сказала Марія, присовуючись ближче до Михалчевського.- Коли ти, Йване, думаєш ходити до нас, то добре стережись! Ми бурлацькі молодиці.

- Чого, мені стерегтись... Я ж не красти ходжу, а поговорити з добрими людьми. Мені дивно, що ви, Василино, живете у Стеблеві рік, а я вас впершй сьогодні побачив.

- Та й я вас вперше побачила сьогодні в церкві, на криласі, тоді як ви на мене дивились,- сказала Василина, пильно придивляючись до Михалчевського.

В Михалчевського загорілись очі. Він осміхнувся, примітивши, що Василинин голос став якось м’якіший й ласкавіший. Вона до цього часу знала тільки незвичайні бурлацькі жарти. Навіть господарські сини говорили з нею без поваги й, зневажаючи, зачіпали її, як захожу бурлачку. Ласкавий голос Михалчевського, повага, яку не можна було не примітить в його розмові, все повіяло на Василину як тихий весняний вітер. Вона сама стала до його ласкавіша.

- А ви стеблівські? - спитала вона у Михалчевського.

- Я з діда й прадіда стеблівський шляхтич і живу з матір’ю над самою Россю. Марія мене добре знає,- сказав Михалчевський.

- Де ж ви на роботі? - спитала Василина,

- В рафінаді. Я там служу за столяра, а мати господарює дома,- сказав Михалчевський.

Василина хотіла спитати його, чи він жонатий, чи парубок, та не посміла.

- Іване, чом ти й досі не женишся? - спитала його Марія.

- Бо й досі не назнав собі дівчини або… молодиці,- сказав Михалчевський.

- Чи вже ж ти взяв би за себе молодицю? - радісно спитала його Марія.

- А чом же? Не всі ж женяться з дівчатами. Часом молодиці бувають кращі за дівчат,- сказав Михалчевський. Марія зареготалась і присунулась до Михалчевського ще ближче, заглядаючи йому в очі. Михалчевський думав одсунутись од неї, та вдержався; од Марії так і тхнуло горілкою.

Марія думала, що вона багацько краща за Василину, хоч і старша за неї. В неї з’явилась думка, що Михалчевський прийшов до неї, а не до Василини. Вона почала вертіти головою й пишати губи.

- Чом тебе, Йване, ніколи не видно на музиках? - сказала Марія, моргнувши на його однією бровою.

- Коли нема часу ходити. В будень робота, а в неділю треба одпочити.

- Ти приходь до нас, та найми нам музики, то ми потанцюємо, а ти подивишся,- сказала Марія, нахиливши голову й поглядаючи на Михалчевського якось спідлоба, з-під брів.- Чого тобі сидіти з старою матір’ю? Коло старих й сам постарієшся, а коло молодих й сам помолодшаєш.

- Та я ще не дуже старий,- сказав Михалчевський, скоса поглядаючи на Василину,

- Так-то, Йване! Не засиджуйся коло матері та липни більш до нас, то, може, до кого й прилипнеш. Приходь у неділю на музики та й погуляємо,- сказала Марія й неначебто потерла рукою лоба. Вона пригладила пальцями брови.

- Коли будеш твереза, то й музики найму,- сказав Михалчевський.- А ви, Василино, будете танцювати в неділю?

- А чом же й не потанцювати? Тільки й нашого, що натанцюємось та нап’ємось,- сказала Василина.

- Чого ж «нап’ємось»? Хіба не можна гуляти, не пивши?- спитав Михалчевський,

- Чому не пити, коли поять, не знаю вже, чи добрі, чи лихі люди,- сказала Василина.

- Мабуть, лихі,- смутно обізвався Михалчевський.

- Тільки от що, Йване: як будеш йти до нас, то бери в руки доброго кия, бо кругом нас хлопці, як густа хмара,- сказала Марія, одкинувши голову назад і запишавшись.

- Я й без кия зумію обійтись. Мені б хотілось побалакати з вами без тих густих хмар,- сказав Михалчевський.

- А коли хочеш обійти ті густі хмари, то виходь в ту неділю в панський сад. Ми там будемо гуляти у неділю по обіді, доки зберуться музики. Там гуляють фабрицькі пани й паничі, й ті залицяються до нас, от що! - сказала Марія, крутнувши головою і зовсім присунувшись до Михалчевського.

Михалчевський ледве видержав. Марія дихала на його якимсь чадом, як старе горілчане барило. Він встав, узяв шапку й попрощався.

- Виходь же до нас у садок, а коли хоч, то приходь до нас і на вечорниці. Та не забудься принести медяників та волоських горіхів,- гукнула з порога Марія,

- А ти таки любиш медяники, га? - гукнув з-за воріт Михалчевський.

Надворі почало темніти. Михалчевський пішов городами понад самою Россю. Стежечка вилася високо над скелями по зеленому косогору, то вибігала на вершок скелі, слалася по камінні, то знов спускалась в маленькі западини. Внизу глибоко мріла вода. Надворі було тихо й тепло, а на серці в хлопця було ще тепліше. Кохання обливало його душу теплом літнього тихого вечора. Він прийшов додому й сів на призьбі. Стара Михалчевська вийшла з хати й винесла на призьбу вечерю. На Михалчевській було убрання, як на простих сільських молодицях. Тільки широкий викладчастий комір перкальової сорочки, хустка на шиї, хустка на голові, зав’язана просто без очіпка одрізняли її од сільських молодиць. Вона простелила на призьбі рушник і поставила вечерю. Михалчевський скинув жупан і бриль, взяв кілька ложок страви й поклав ложку на рушник.

- Чому ти, сину, не їси? - спитала його мати.

- Чогось мені не хочеться їсти,- сказав тихо син.

- Де це ти, сину, так довго барився? - спитала мати.

- Гуляв. Надворі так гарно та тепло. Я забалакався з людьми на місті,- сказав син.

Мати пішла в хату й лягла спати, а син ще довго сидів на призьбі та все думав, похиливши голову. Над чорним високим берегом Росі чорніло дерево в садках, неначе темні визубні були вирізані на гарячому червонуватому небі. Біла церква на скелі була легко