Бурлачка - Нечуй-Левицький

Все лихо, що притаїлось і заснуло в її серці, все разом схопилось у думці, як страшна снігова буря, при одному ласкавому щирому слові любові. Була хвилина, коли Василина була ладна розказати Михалчевському всю свою душу, все своє горе, не виявлене ні одній рідній добрій душі, але сльози так лилися з очей, що вона не могла й слова промовити. Вона перемогла себе й задушила в собі всі важкі страшні згадки.

Михалчевський стривожився. Biн не знав, яка причина тих сліз, й тільки дивився розтривоженими очима на її заплакані очі.

А у садку тихо шуміла Боровиця, співали соловейки, аж садок розлягався; пишно блищав проти сонця зелений свіжий лист; тихо слалися тіні під кам’яними стінами на стежку.

- Не плачте, Василино, бо й мене жаль бере. Багато дівчат бачив я на своєму віку, та тільки без ваших брів та очей мені не жити на світі.

- Ат... що мені з тих брів, коли я гультяйка, бурлачка, та й годі,- сказала Василина, махнувши рукою.

Тим часом Марія, побалакавши з хлопцями, оглянулась назад: Івана й Василини не було, неначе вони провалились крізь землю. Марія вибігла на один камінь, глянула у долину на Боровицю й угляділа через дерево червону хустку, що манячіла далеченько над Боровицею. Вона побігла з пригорка, сміливо перескочила через Боровицю, вже і не пищала, й не ойкала, і пустилась стежечкою наздогінці. Михалчевський оглянувся й углядів Маріїну спідницю, що летіла за нею, неначе доганяла її.

- Марія доганяє нас,- тихо сказав Михалчевський і пішов хутчій вперед. Василина й собі похопилась, неначе хотіла втекти од Марії, а Марія не йшла, а бігла. Василина втерла сльози рукавом.

- Потривайте! Йване! Василино! Чого це ви так швидко йдете, неначе тікаєте або ховаєтесь од мене? - кричала Марія, наздоганяючи їх.

- Василино! Коли ви звете себе гультяйкою, то й покиньте гуляти й пити з бурлаками. П’ють же люди, а прийде час, то й перестають,- говорив Михалчевський, поспішаючи вперед.

- Хто його зна, коли той мій час прийде,- сказала Василина, втираючи сльози.

- Чи ви подуріли, чи вас гедзь напав?! Потривайте! - репетувала Марія й пустилась бігти.

- А бач, таки й догнала нас, хоч трохи й пробігалась,- сказав Михалчевський.

- А що, Йване, чи приніс нам хоч одного медяника? - крикнула Марія, торкнувши Михалчевського долонею по плечі.

Михалчевському було зовсім не до медяників. Він мовчав.

- Еге, Василино! Чи не од медяників ти оце плакала? - спитала Марія.- Гляди, лишень, Іване, не зводь з ума наших бурлачок, щоб часом бурлаки не поламали тобі ребер. Втікають од мене, неначе од чуми. Це диво, та й годі.

- На, Маріє, медяника та не плач,- сказав Михалчевський, осміхаючись, й з тими словами й справді витяг з кишені коника і подав Марії.

- Тільки одного коника й приніс? Та ще, може, на нас двох? - спитала Марія.

- А ти хотіла б бігати на парі? Побігай тим часом на одному верхи, може, в інший час швидше доженеш нас у садку,- сказав Михалчевський і з тими словами витяг кілька жмень горіхів й подав Марії й Василииі. Василина взяла горіхи й почала їх навіщось кусати. Вона навіть не вибирала й не їла зерен і викидала з рота зерна з лушпайками.

- Василино! Чого це в тебе такі червоні очі? Чого ти плакала? - спитала Марія у Василини,

Василина нічого не сказала, тільки рукою махнула. Марія задумалась; вона догадувалась, що між Іваном та Василиною щось було.

- Василино! Чого-бо ти плакала? Але яка ж ти потайна! В тебе нічого не випитаєш, А я ж розказала тобі за себе все дочиста: й кого кохала, й кому кохати присягалась,- лепетала Марія, трохи надувши губи,

- Та то, бач, Іван нарікає на те, що я п’ю та гуляю з бурлаками,- обізвалась Василина.

- А тобі, Іване, навіщо здалось знати, з ким ми п’ємо та гуляємо? Ти думаєш, я дуже сприяю бурлакам? Нехай мене поять та гостинці носять! Мені гостинці носить і той гарний панич-постригач, що ото зачіпав мене на стежці,- лепетала Марія.

Молодий Монтаг і справді носив гостинці, тільки не Марії, а Василині. Бідна Марія думала, що тільки для неї сонце гріє й місяць світить.

- Чого ми будемо тут плутатись по цьому садку. Ходім лучче на місто та погуляємо на музиках,- сказала Марія,- Як тільки я не між людьми, не в гурті, то мене зараз нудьга бере.

- Про мене, й ходім,- сказав Михалчевський.

Марія пішла вперед. Михалчевський з Василиною мовчки пішли слідком за нею. Михалчевському хотілось поговорити з Василиною, розпитати в неї за все, заглянути в її душу, та Марія стриміла перед ним, як той становий.

Вони вийшли з садка по кам’яних сходах й пішли на гору до церкви. Марія перша скочила через перелаз і од-бігла. Перелаз був високий. Поки Василина перелазила, Михалчевський встиг шеннути їй на вухо: «Як тільки надворі смеркне, я підійду під Маріїн двір. Чи вийдете до мене хоч на часину?»

- Добре, вийду,- тихесенько сказала Василина й скочила через перелаз.

Тільки що вони вийшли на місто, з однієї вулиці почулись музики. В Марії затанцювали очі. Навіть у Василини висохли сльози й у очах засвітилась веселість. З-за жидівської хати вийшла ніби весільна перезва. Серед ватаги бурлак йшли музики та душ з шість молодих бурлачок. Ватага простувала до оранди й на місті стрілась з Марією та Василиною.

- От бач, де вони! - гукнув з ватаги Мина до Марії та Василини.- А ми зумисне йшли проз ваш двір, щоб вас потягти на музики.

- Дурно заходив! Нас дома не було: задля тебе тепер нас нема дома,- залепетала Марія, поглядаючи на Михалчевського.

- А задля кого ж ви тепер дома? Може, задля того синього жупана,- гукнув нахабно Мина, поглядаючи на Михалчевського.

- Може, й для синього жупана,- дражнила Марія Мину.

- А тобі навіщо здався синій жупан? - спитав у Мини Михалчевський.

-