Бурлачка - Нечуй-Левицький

«Це вона! Моє серце впізнало її, хоч би я й помилився»,- подумав Михалчевський і пішов слідком за музиками в оранду. «Але чого це коло неї в’ється така сила бурлак? Невже їх притягують ті дивні очі так, як і мене?»

В оранду зібралось дуже багато людей: почалися музики й танці. З п’ять пар дівчат та бурлачок-молодиць пішли в танець, і між ними танцювала Василина.

- А яка це чорнява молодиця у синьому жупані? - спитав Михалчевський у одного парубка.

- А хіба ж ти не знаєш? Та це ж Василина,- одказав парубок.

- Здається, вона не стеблівська: я бачу її вперше,- сказав Михалчевський, не зводячи очей з Василини.

- Якби ти ходив на музики, то давно б її побачив. Вона щонеділі отут гуляє та п’є з парубками та з своєю подругою Янівною,- сказав парубок.

«Щонеділі гуляє та п’є з бурлаками.. Невже така краса, таке золото гуляє та п’є...» - подумав Михалчевський, важко зітхнувши.

- Чого це ти, Йване, так важко зітхаєш? Може, й тобі Василина спала на ум? - спитав парубок.- Постав їй четвертину горілки, то й перестанеш зітхати,- сказав парубок насмішкувато.

«Боже мій, як же я скажу матері за Василину...» - подумав Михалчевський, не спускаючи очей з Василини.

А Василина танцювала, як метіль. Михалчевський стояв, немов кам’яний. Василина чарувала його і бровами, і очима, й тонкою білою шиєю, й тонким станом, повитим у синій жупан з вусиками з золотих стрічок. Він бачив, як її очі розгорювались, блищали іскрами та закривались білими віками з важкими чорними віями. На чистому лиці не видно було ні кровинки, а все лице неначе сяло якимсь тихим світом, як од першого снігу. Михалчевський не зводив з Василини очей, як вона сіла коло столу, сперлась на стіл ліктем, як бурлаки поставили на стіл пляшку горілки, й Василина почала хилити чарку за чаркою. В оранді стояв шум та клекіт. Михалчевський не чув, що говорила Василина до бурлак, він тільки бачив, як бліді, трохи рожеві губи ворушились і через губи блищали дрібні білі зуби. Василина ще вкинула в рот чарку, і її очі туманом вкрились. Бурлаки обсіли її навкруги, брали за руки, торкали за плечі та все частували. Михалчевського здавило у грудях. Йому хотілось кинутись на тих бурлак, розігнати їх ломакою, взяти Василину за руки й вивести надвір, у садок, на скелі над Россю, побалакати з нею.

Стало вечоріти. Дівчата й хлопці почали розходитись. П’яні бурлаки затягли хрипкими голосами пісні. Василина сиділа кінець стола й неначе дрімала, а Михалчевський стояв все на одному місці, неначе кам’яний, і не зводив з Василини очей. П’яні бурлаки вже завили, як вовки в лісі... Декотрі сиділи за столом, а декотрі вже звалились на лаву. Мина обняв Василину й ліз до неї цілуватись.

«Красо моя, роже моя! Що з тобою діється?» - подумав Михалчевський, тихо ламаючи руки. В його виступили на очах сльози.

Тим часом Марія Япівпа потягла Василину за руку. Василина встала, й вони обидві, побравшись за руки, вийшли з оранди. Михалчевський мовчки вийшов слідком за ними. Марія й Василина, коливаючись, перейшли місто й повернули до суконної фабрики. Михалчевський догнав їх і пішов поруч з ними.

- Ой козаче чорнобровий! Упилася на меду та й додому не дійду! Доведи нас, Іване, додому, бо, їй-богу, самі не дійдемо,- обізвалась Марія до Михалчевського.

- Добре, доведу,- сказав Михалчевський.

- А як ми попадаємо, чи донесеш нас? - спитала Марія.

- Коли б пак подужав тебе підняти та ще й донести,- сказав Михалчевський.

Марія й справді заточилась і впала. Михалчевський підвів її за руку. Синій жупан замазався у пил.

- Ой Василинко, серце! Обтруси мене, бо я й руки не підведу,- насилу говорила Марія.- Іване! Обтруси-бо мене.

- Дома обтрусишся сама. Оце почну серед шляху тебе трусити,- сказав Михалчевський.

- Бодай же тебе трясця трясла! Якби Василина впала, то ви б усі її обтрусили ще й додому одвели б, а як Марія впаде, то ви ще й глузуєте з неї,- сказала Марія.

- Бо Василина краща й молодша од тебе.

- Куди ж пак! Моргну бровами, то ще й не один такий, як ти, мені музики найме,- сказала Марія.

- Де ви, Василино, живете? - вперше промовив Михалчевський до Василини.

- В Марії,- сказала Василина, липнувши на Михалчевського важкими віками.

Тим часом вони дійшли до Маріїної хати. Марія одімкнула двері. Вони увійшли в хату.

- От я у вас і гостем буду,- сказав Михалчевський.

- Про мене будь і гостем, тільки не ми тебе будемо вітати, а ти нас почастуй горілкою,- сказала Марія.

- Обтруси передніше жупана, Маріє,- сказав Михалчевський,- годі вже тобі пити. Сідаймо лучче та побалакаємо.

Василина й Марія дорогою трохи протверезились, поскидали жупани й повішали на жердці.

- То й посідаймо,- сказала Марія, сідаючи коло Михалчевського.

Василина сіла по другий бік стола і сперлась ліктем об стіл. Її втомлені очі дивились на Михалчевського тихо і з дитячою байдужістю. Вони втрьох сиділи й мовчали. Михалчевський роздивлявся на Василину, освічену тихим західним світом.

- Шкода, Іване! Без чарки й розмова не розмова,- сказала Марія.- Бач, як ми понадимались, як сичі на стрісі.

- Чи й ви будете пити? - спитав несміливо у Василини Михалчевський.

- А чом же. Як почастуєте, то й вип’ю,- обізвалась Василина.

Михалчевський побіг до шинку і приніс кварту горілки. Випили по чарці й розговорились.

- Ви, здається, не з наших, не з стеблівських? - спитав Михалчевський у Василини.

- Я, козаче, з Непитайлівки: бурлачка собі, та й годі,- з неохотою обізвалась Василина.

Михалчевський догадався, що у самої Василини він нічого не допитається, й замовк.

Михалчевський знов почастував молодиць. Василина пила горілку як воду. Михалчевський почутив, що в його душа збентежилась. Перед ним майнув вид його матері, богомільної, поважної, доброї. «Як мені сказати за Василину? Що скаже моя мати?» - вилась думка в його голові.

- Чи давно ви, Василино, живете