Бурлачка - Нечуй-Левицький

Всі парубки обступили молодиць. Музики встали з призьби й пішли за ворота. За музиками пішли Марія й Василина, а за ними рушили всі хлопці цілою юрбою. За хлопцями бігли діти. Вся ватага посунулась потихеньку на місто до оранди. Музики грали, молодиці реготались до хлопців, хлопці жартували. Веселе осіннє сонце світило на веселу юрбу. Чорні парубоцькі шапки та свитки чорніли, як пооране поле, а між ними, неначе на чорному полі, цвіли дві розкішні квітки, дві молодиці.

Куди йшла весела ватага, скрізь одчинялись двері у хатах, скрізь вибігали надвір хлопці, дівчата, навіть чоловіки і жінки. Парубки перескакували через перелази й приставали до музик. Молодиці та баби тільки хитали головами, поглядаючи на Марію та Василину.

- Ну та й Янівна! Манить за собою цілу низку бурлак. Бий тебе сила божа! Ще й приманила до себе Василину,- говорили молодиці, спльовуючи набік.

- Невідомо, хто кого перетягне, чи Марія Василину, чи Василина Марію,- говорили чоловіки,- бач, як убралась! А станом крутить, як чорт перед заутренею. Треба держати дочок далі од цих писанок.

Музики перейшли місто й пішли в оранду. Як не держали матері дочок, а дочки все-таки повтікали з дому в оранду на музики. В оранді, в здоровій просторній хаті, челядь посідала на лавках, по бочках з горілкою, а музики сіли на столі. Хлопців та дівчат натовпилось повнісінькі хати. Марія й Василина перші пішли в танець.

- Хлопці! Наймайте-бо нам музики, бо їй-богу, не видержимо,- гуконули дівчата на хлопців,- і доки ці молодиці гацатимуть! Проженім їх та ходім у танець.

Одначе Марія й Василина не так швидко потомились, як того хотілось дівчатам. Василина розчервонілась, як мак, і літала по оранді, неначе на крилах.

- Та й пальона ж оця бурлачка Василина! - гомоніли хлопці так тихо, що було чути на всю оранду.

- Їй-богу, дівчата, вона буде вибивати тропака до вечора й нам не дасть і ногою тупнути,- гомоніли дівчата, лузаючи насіння.

Тим часом в оранду поприходили хлопці з далеких кутків. У хаті стало так тісно, що трудно було протовпитись.

- Що це за молодиця танцює? - питали хлопці один у другого.- Вона не стеблівська?

- Певно, якась бурлачка - гомоніли парубки.

- А хіба ж ви не знаєте? Це бурлачка Василина, недавно прийшла звідкільсь на заводи,- одказували дівчата.

- Чи вона удова, чи покритка? - питали хлопці.

- А хто її зна. Підіть та спитайте в неї,- говорили дівчата.

- Та й гарна ж оця Василина! Дивись, бра, які в неї брови! Їй-богу, неначе хто намалював! А очі як блищать! - говорив один парубок, прицмокуючи.

Всі хлопці тільки й говорили, що про Василину, неначе більше молодиць та дівчат не було в оранді.

Василина й Марія потомились, стали в гурті між дівчатами й втирались хусточками. Мина крикнув на шинкаря. Шинкар виніс пляшку горілки. Мина почастував своїх приятелів музик, а потім Василину й Марію. Дівчата торкали одна одну ліктем і сміялись у рукава. Слава про Василину пішла скрізь по фабриках, по всьому містечку.

Ще довго грали музики, ще довго танцювали дівчата й хлопці. Вже надвечір Василина й Марія вийшли з оранди й пішли додому.

- Ну, нагулялась же я сьогодні, Маріє,- говорила Василина, скидаючи празникову одежу.- Так натанцювалась, так напилась горілки, що забула все своє горе. Нехай піде за вітром моє лихо! Добре жити у вас в Стеблеві! Їй-богу, весело.

- Чи набачила ж, Василинко, хоч одні чорні брови до вподоби? - спитала Марія.

- Ат, дай покій! - сказала Василина, зітхаючи.- Мені здавалось, що я до цього часу неначе лежала в домовині... І тільки тепер знов неначе розцвітається моє серденько. Як я давно весело гуляла! Як давно я тішилась та танцювала.

Василина сіла на лаві, підперла щоку долонею й задумалась. Вона пригадувала, коли вона в останній раз була щаслива, й ніяк не могла пригадати.

- А моє серце завжди неначе цвіте. Бодай же воно швидко не зів’яло. Я все шукаю тих чудових очей, тих чудових брів і ніяк не знайду. Мені все неначе хочеться пити; п’ю й ніяк не нап’юся, неначе я в гарячий час жито жну на полі,- сказала Марія.- Ой, очі чорні! Де мені знайти вас?

Вже сонце зайшло. Веселі молодиці повечеряли й довго не могли спати: музики, танці, чорні брови - все снувалось перед ними й дражнило, й манило. Василина почувала, що вся давнина одійшла од неї далеко й неначе потонула у якомусь тумані. Вона сама незчулась, як заспівала пісні про кохання козака, й дівчини, про кохання до смерті, до чорної домовини; про таке гаряче кохання, якого не можна ні заспати, ні забути, ні вигнати зіллям-отрутою. Марія заспівала разом з Василиною, складаючи у скриню хустки та керсети. Світло ледве мріло в хаті, дві молодиці довго співали:

- Ой у мене та на мислі твоєю не бути,

Ой дай мені таке зілля, щоб тебе забути!

Буду пити труту-зілля, краплі не пропущу.

Хіба тебе я забуду, як очі заплющу.

Настала зима. Замерзла Рось. Лід залиснів між двома стінами скель, наче дзеркало у темних рамах. Василина оговталась з людьми, привикла до Стеблева. Щонеділі за нею роєм вились бурлаки, наймали музики, поїли її наливкою та горілкою. Василина гуляла, та не знайшла чорних брів до вподоби...

VI

Проти острова Замка берег Росі дуже скелистий. Над самою водою стоять скелі рівною стіною, неначе виходять просто з води. В одному місці скелі розступились. Гора запала крутою невеличкою балкою. В тій балці, на крутому косогорі, неначе притулилось зелене гніздо з високих верб. То був грунт одного шляхтича-чиншовика Івана Михалчевського.

Од високої скелі, що стояла коло самого берега, починався рів, обсаджений густою дерезою, закручувався дугою вище балки на самому версі гори і спускався по другий бік косогору до другої скелі. На самій середині косогір був рівно скопаний настільки, щоб на йому вмістилась хата з