Останні орли - Старицький Михайло

— Адже ото всі нашого гурту люди... Бачиш, розкинули ми невода по всій Україні.

Петро одійшов до бандуриста, а диякон наблизився до жебрака на дерев'янці й почав з ним про щось пошепки радитися. Петро став недалеко від значного козака, прислухаючись до того, що співав сліпий бандурист. А той співав думу про Богдана Хмельницького, і спів його справляв глибоке враження на слухачів, а особливо на Гонту, який стояв оддалік, похиливши голову.

Якась незбагненна сила притягала серце Петрове до цього значного козака, в обличчі котрого, в кожному порусі, в самій ході відчувалися надзвичайна сила й енергія.

Довго співав бандурист, воскрешаючи перед слухачами героїчні часи козацької сили й слави; усі стояли мов скам'янілі, не підводячи голів. Тим часом із церкви вийшли останні парафіяни. Рожеві відблиски вечірньої зірниці згасли, тихі сутінки поволі почали спускатися з поблідлого неба. До Гонти підійшов титар і сказав, що батюшка просить його завітати до нього на вечерю й спочити після дороги.

Гонта стрепенувся; обличчя його одразу ж набрало люб'язного, світського виразу;

він рушив за титарем, і через кілька хвилин Петро побачив, як він вийшов з церковної огради в супроводі батюшки, ще молодого, повного сили, високого чоловіка, з загорілим, смаглявим обличчям.

Люди теж почали розходитись; до Петра підійшов диякон і запросив його на ночівлю до свого приятеля.

— Там ти розпитаєш про все — і про дівчину, і про Гершка, та й дорогу він добре знає, — додав диякон.

Петро пішов за ним; господар хати, куди привів його диякон, виявивсь вельми гостинною й балакучою людиною. Розпитавши Петра, він пригадав, що через їхнє село справді проїжджав рудий єврей із старою єврейкою, але молодої гарної єврейки з ними не було. А про дорогу він сказав йому, що одна веде просто з Турової до Великої Лисянки, друга ж іде на південь, і цією дорогою можна проїхати й на Бар, і на Вінницю, й на Умань. Од цих відомостей Петро впав у глибокий розпач; було ясно, як божий день, що коли Гершко не повернувся найкоротшою дорогою в Лисянку, то далі знайти його сліди вже немає ніякої надії. Дорога розгалужувалася по таких віддалених напрямках, а з часу Гершкової втечі минуло так багато часу, що тепер тільки якесь чудо могло відкрити те місце, куди сховався орендар. Петро зрозумів, що йому лишається тепер здатися на волю божу. Він зайшов дізнатися про своє наболіле ще в кілька хат і до корчми, і скрізь була одна й та сама відповідь. Повернувшись до хати, Петро не сказав нікому й слова, а мовчки ліг, повернувшись обличчям до стіни. До самого ранку пролежав він отак і тільки тоді поринув у важкий сон.

Прокинулися приятелі досить пізно, вже люди були всі у церкві, коли вони сіли за ранній сніданок. Підкріпившись і подякувавши господареві за гостинність, Петро й диякон подалися далі прямим шляхом на Лисянку.

Не встигли вони од'їхати й півтори версти од села, як до них долинув тривожний дзвін.

— Що це, до служби божої? Ні, не схоже, — здивовано промовив диякон і, осадивши коня, уважно прислухався до звуків, що долітали здалека. А вони ставали дедалі настійливіші й тривожніші. Вони ніби кричали, волали й благали про допомогу.

— Ні, брате, це не до служби, — рішуче сказав Петро. — Якесь нещастя трапилось... Це ж дзвін на сполох!

— На сполох, так і є! Гей, хлопче, завертай коня! Через десять хвилин Петро й диякон знову були в Туровій. Незвичайне сум'яття панувало в селі. Жінки й діти з голосним лементом бігли до церкви; здалека чути було гомін численного натовпу, тупіт коней, іржання, стукіт і тривожні, волаючі звуки надтріснутого дзвона, що сповіщав про якесь нещастя...

— Гей, жінко, молодице! Та постривайте ж, скажіть, що трапилося? — силоміць зупинив диякон за рукав сорочки жінку, що кудись бігла.

— Ой нещастя, дядечку, остатняя година! — скрикнула жінка, заливаючись слізьми. — Пан офіціал приїхав з жовнірами одбирати церкву нашу! — І, вирвавшись, вона побігла далі.

— Он воно що! — пробурмотів диякон, і обличчя його почервоніло від гніву. — І сюди вже з'явилися!

Він рвонув коня за повід, кінь став дибки й вихором помчав вулицею. Петро не відставав від диякона; серце його так колотилося, що, здавалось, ось-ось вирветься з грудей. Випереджаючи юрби людей, що бігли з плачем і зойками, мчали вони вулицею і за кілька хвилин вискочили на майдан, де стояла церква. Перед ними постала страшна картина. Весь цвинтар,.вчора ще такий тихий і сумний, був затоплений тепер гамірливою юрбою схвильованого люду. Перед входом до церковної огради стояла запряжена четвериком коней колимага, в якій сиділи два ксьондзи.

Біля колимаги стовбичив ще третій ксьондз, молодий і сухорлявий, з блідим, безкровним обличчям. Біля воріт двоє дужих жовнірів держали за руки священика, якого вчора мигцем бачив Петро. За колимагою вишикувалась лава кінних жовнірів.

— У, і цей собака, протопоп Гдишицький, тут! — пробурчав диякон, показуючи на чорного ксьондза. — Стривай, поквитаємося, дасть господь!

— А то хто ж з ним поруч? — спитав пошепки Петро.

— То теж не кращий собака! То офіціал уніатського митрополита, Мокрицький — лютий гонитель благочестя.

— Хто ж їм дав жовнірів?

Але Петрове запитання було заглушене різким голосом Мокрицького.

— Так що? Ти пристаєш на унію?

— Ні, — твердо відповів священик, дивлячись йому в вічі. — Присягався на благочестя!

— На благочестя? — перебив його Гдишицький. — На схизму, а не на благочестя!

— А чи знаєш ти, що чекає всіх схизматів? — кричав ще верескливішим голосом Мокрицький. — Та коли ви ще бунтуватимете й опиратиметесь, то не лишиться в вас на спинах і клаптя вашої бидлячої шкіри! Чуєте ви, тварюки, каналії, прокляті хлопи! Якщо не присягнете мені зараз же на унію, то не зостанеться в вас ні хат ваших, ні збіжжя, ні свитки на спині! Та я вам придумаю таку кару, — він люто застукотів палицею з дорогим набалдашником, — якої ще і в пеклі не запасли для вас! Чуєш ти, — знов закричав він до священика, — кажу тобі, присягай зараз же на унію і приводь до присяги свою хлопську паству, а ні, то...

— Не зраджу віри своєї і не введу в спокусу ні єдиного від малих сих! — відповів тим же твердим голосом священик. Мокрицький позеленів увесь.

— Востаннє наказую тобі: служи мшу! — верескнув він і аж підскочив на місці.

— Убий, але служити за твоєю римською вигадкою не буду! При цих словах очі Гдишицького лиховісне блиснули.

— Собака! — люто закричав він і кинувся на священика.

— Давай ключі від церкви! Ти тут більше не піп!

— Зв'яжіть його, з ним ми розправимося по-свойому! — крикнув Мокрицький жовнірам.

Ті миттю виконали його наказ.

— Ось ваш ксьондз, — сказав він, звертаючись до селян. — Пан Вишницький; я благословив його й видав йому абсолюцію, а пан колятор і патрон вашої церкви хорунжий Голембицький видав йому презент; слухайтеся ж вашого ксьондза і коріться йому. Він одслужить вам зараз мшу, і від сьогодні церква ваша переходить в унію. Де ключі? — обернувся Мокрицький до священика.

— Не дам ключів і не пущу в храм уніата. Найясніший круль дозволив нам держати в себе благочестя, й ти не смієш ламати його привілей, — твердо промовив священик.

Та слово "круль" викликало вибух дикої люті в ксьондзів і жовнірів.

— Що? Круль видав тобі привілей? — закричав Мокрицький, вискакуючи з екіпажа. — Та якщо круль видав вам такі привілеї, то йому за це...

— Де ж ключі? Кажи! — знову крикнув він.

— Не скажу! — спокійно відповів священик, і обличчя його спалахнуло такою непохитною рішучістю, що Мокрицький посинів од шаленства.

— Не скажеш, не скажеш? — заверещав він, тупаючи ногами й бризкаючи слиною. — Постривай же, не так ти в мене заговориш! Гей, панове, всипте йому сто бар-бар!

При цих словах натовп сколихнувся, над ним сплеснув крик жаху.

— На бога! Зглянься, пане! — почувся один загальний вигук. Жовніри підхопили священика під руки й поволокли його по землі; але в цей час пролунав розпачливий зойк, натовп розступився і на майдан вибігла гарна молода жінка.

— Матушка! Матушка! — почулося звідусіль. Побачивши, що жовніри тягнуть її чоловіка, матушка кинулась їм навперейми і, вчепившись одному з них у руку, почала з зусиллям виривати його.

— Пустіть, на бога! Рятуйте! Пане офіціале, згляньтеся! Порятуйте! — кричала вона, задихаючись.

— Одтягніть геть відьму! — крикнув Гдишицький, звертаючись до жовнірів.

— Хе-хе! Ось я тебе порятую й помилую, красуне! — вигукнув один із жовнірів і, зіскочивши з коня, підбіг до дружини священика, обхопив її за стан рукою, перекинув собі через плече й потяг набік.

Він зробив це так швидко, що жінка не встигла опам'ятатися, як опинилася в його міцних руках.

— Пусти, собако, жінку! — заревів, як дикий звір, диякон, розпихаючи юрбу, і кинувся на жовніра.

Петро хотів був кинутись за ним, та натовп, розступившись, одштовхнув його у другий бік. Коли ж він виїхав з нього, то між дияконом і жовніром кипіла справжня боротьба, але жінки вже не було: скориставшись несподіваним нападом, вона вислизнула й зникла в натовпі. Жовніри, які тягли священика, зупинилися, чекаючи кінця цього єдиноборства.

У вулицях, за майданом, почулися знову жіночі крики й зойки...

— Чого ж ви стали? — закричали Мокрицький і Гдишицький. — Тягніть його!

— Прощай, жінко! Прощайте, діти! Стійте міцно! — крикнув батюшка. Ми пропускаємо подальшу сцену дикої розправи над священиком, старим титарем і над двома десятками парафіян. Жертви мовчали... Ні крику, ні стогону не вирвалося з їхніх уст. У натовпі, що юрмився навколо церкви і досі стояв мовчки, понуро, починало закипати глухе хвилювання. Учорашній жебрак на дерев'янці стояв тепер перед юрбою на двох здорових ногах і про щось палко кричав, вимахуючи милицею і показуючи нею на жовнірів та ксьондзів; недалеко від нього Петро помітив вогненну чуприну диякона і його волохатий закривавлений кулак, що високо підіймався над юрбою. Єдиноборця вже з ним не було: він лежав під ногами юрби, весь обліплений темно-червоною багнюкою...

Петро вдарив коня під боки ногами й хотів був кинутися до диякона, але натовп відтіснив його так, що йому треба було проскакати через майдан, оточений жовнірами.

— Гайдамаки! — блискавкою майнула думка в Петра. Він повернув коня й помчав стрілою по безлюдних вулицях села.

За загальним галасом не можна було розібрати, що кричали диякон і жебрак на дерев'янці, але глухе ремство, що знялося в натовпі, почало швидко зростати й перетворюватись на грізний рев.