Останні орли - Старицький Михайло

дружина... діти, — повторив глухим голосом диякон і понурив скуйовджену голову. — Про це не питай... не питай!.. Прийняв усіх господь... звільнив мене від усіх і вся! — Диякон одвернувся набік і замовк; мовчав і Петро, побоюючись необережним словом роз'ятрити горе свого супутника, яке знов постало перед ним.

Майже годину отак їхали вони мовчки, нарешті диякон заговорив до Петра:

— Ми вже багато проїхали, скоро кінець лісу, а година ще рання... Полудень нашому братові — час непридатний... Від лісу до Турової ще верстов п'ять переїзду битим шляхом; пани наші, уніати й офіціали, нишпорять кругом, а я не хотів би зустрічатися з ними поки що — бачились уже... То ми теє, звернемо вже вбік... спочинемо, потрапезуємо, а як схилиться сонце до заходу, тоді й виїдемо!

Хоч Петрові й не зовсім до серця припала пропозиція диякона, та діяти було нічого, і він мусив погодитися. Слово по слову між ними зав'язалася щира розмова. Диякон розпитав Петра, чого він, власне, хоче заїхати в Турову, і почув від нього всю історію з Сарою.

Доля нещасливої єврейки глибоко зворушила добре серце диякона, і через годину-другу Петро й диякон були вже найщирішими друзями. Час пролетів непомітно.

Коли, на думку диякона, сонце мало вже повернути до заходу, він сказав, що пора їхати... Нові приятелі посідали на коней і рушили далі. Ліс незабаром почав рідшати, й через кілька хвилин вони виїхали вже на його узлісся й поскакали вузьким польовим путівцем. Проїхавши з півверсти цією дорогою, диякон звернув убік і виїхав з Петром на битий шлях.

— Ну, тепер, парубче, — промовив він півголосом, пильно озираючись кругом, — давай швидше, тут до села недалеко, — пролетіти б тільки цей перегін-Приятелі підібрали повіддя, попригиналися до коней; диякон тихо свиснув, і коні вихором помчали по рівному шляху; курява, що знялася з-під копит, приховала вершників од стороннього, цікавого ока...

За чверть години перед ними вже розкинулось невелике село, потонуле в садках і левадах.

— Ну, слава богу, пролетіли! — мовив диякон, придержуючи коня, зняв шапку, витер спітніле чоло, дихнув разів зо два на повні іруди й додав: — Запахуще повітря!

— Це і є Турова? — спитав Петро.

— Вона сама, хлопче.

— Де ж ми розпитаємо про все?

— А де ж, як не коло церкви; бачиш, люди ще на цвинтарі, — відповів диякон. — Зараз тут залишимо коней у мого приятеля дяка й подамося до церкви.

Петро й диякон звернули в одну з бічних вулиць, залишили коней у привітної дружини дияконового приятеля й попростували до церкви. Завернувши за ріг, вони вийшли на широкий зелений майдан, посеред якого й стояла низенька церква. Вона мала надзвичайно убогий вигляд — маленька, дерев'яна, майже вросла в землю;

стіни її зовсім посіріли од часу й ніби вкрилися якоюсь сивою пліснявою, дерев'яна покрівля поросла мохом і жовтими лишаями, а такий самий дерев'яний хрест, колись позолочений, зовсім похилився, й тільки де-не-де на ньому ще видно було якісь іржаві, червонуваті плями. Зелений цвинтар, зарослий густою, соковитою травою, оточував церкву. Кілька старих розтовчених могил було видно попід оградою, вздовж якої де-не-де схиляли до землі свої зелені віти верби, торкаючись забутих могилок. Щось надзвичайно сумне було у всій цій картині.

Петро й диякон поскидали шапки й ввійшли в церковну ограду; обоє церковних дверей були одчинені навстіж; і крізь них було видно, що всередину набилося повно людей. Блакитні клуби кадильного диму стелилися над головами парафіян; де-не-де мерехтіли, розпливаючись, вогники, як маленькі зірочки, й зрідка чувся тихий спів. Не всі люди могли протовпитися в церкву, багато хто стояв на перекошених східцях паперті.

Гурт молодих селян оточив сліпого бандуриста, що сидів на землі, недалечке від східців. На другому кінці юрмились біля когось дядьки, молодиці й хлопці.

— Кінчається служба, — тихо промовив диякон, зупиняючись коло огради. Петро теж спинився біля нього, обидва замовкли, прислухаючись до неголосних звуків, що линули з розчинених дверей. Навколо було тихо, тепло й надзвичайно сумно... Гілля похилих верб немов застигло в нерухомому повітрі. Крізь молочний серпанок, що затяг небо, загорілися на заході червоні смужки й полиски і розлилися тихим сяйвом по верхівках верб, по стінах церкви, по білих сорочках селян.

Кілька хвилин товариші стояли мовчки, поринувши в мовчазну молитву. Нарешті диякон сказав Петрові:

— Ану, парубче, ходімо лишень туди послухаємо, про що люди гомонять. Може, воно й нам згодиться.

Петро кивнув головою, і вони підійшли до гурту людей в протилежному кінці цвинтаря; проштовхавшись поміж чоловіками й жінками, Петро й диякон побачили трьох жебраків, що сиділи на землі. У одного з них нога була на дерев'янці й рука вивернута, інші два не мали ніякого каліцтва; відрослі бороди їхні й чуприни були присипані сивиною, очі поглядали бадьоро й гостро, а зважаючи на здорові, хоч і худі їхні тіла, не можла було не дивуватися, чому ці молодці записалися в число калік і вирішили жити з милостині. Однак гурт, що оточував старців, ставився, видно, до них з цілковитим співчуттям. Побачивши жебраків, диякон ледве стримав здивований вигук, а потім ще ближче підійшов до них.

— Не бійтеся, панове, не піддавайтеся ляхам, — говорив кривий старець, — їхнього панування зосталося тільки сім днів, а вішання буде сім літ! Цариця за нас заступиться.

— Цариця, чуєш, цариця допомогу дає! — рознеслося в гурті.

— Дай боже їй долю! Пошли їй віку довгого! — чути було то тут, то там.

— Та стривайте, хто сказав це? Звідки вісті? Чи правда ж? — почулося з іншого боку.

— Правда така, як і те, що в нас сьогодні свята субота, — провадив далі кривий старець. — Заступник і молільник наш, отець Мельхіседек, повернувся з Росії, бачив сам ясні очі цариці, й вона йому ласкаве слово сказала...

— Тепер би й виступити проти ляхів... Тільки як? Голими руками жару з печі не вигребеш!

— Ще б пак! — заговорив знову старець на дерев'янці. — Тільки дурень голими руками за жар хапається, а розумний чоловік припасає на той випадок кочергу.

— Правда, але де ж її взяти?

— Була б охота... знайдеться, та ще така міцна, що й сам дідько не зігне, — промовив загадково старець на дерев'янці й значуще підморгнув бровою.

— Гм!.. Знову ж таки й голови немає, ми аки череда без пастиря, — подав хтось голос з протилежного боку.

— Є голова, є такий козак, запорожці його на те поставили, — відповів каліка.

— Хто такий?

— Максим Залізняк! — промовили разом жебраки.

— Максим Залізняк! — залунало в гурті.

— Максим Залізняк? — скрикнув з їіодивом і Петро.

— А ти його хіба знаєш? — спитав диякон.

— Аякже, батькові моєму він добрий приятель, тільки я не думав, що його всі знають.

— Ге, батька Максима всі знають од моря до моря, — голосно сказав диякон. — А як свисне він, то з усіх лісів посиплються тисячі добрих козаків, як горіхи з торби!

Жебраки почули дияконів голос, і Петро побачив, як вони непомітно кивнули йому головами.

Тим часом по східцях паперті почали сходити, один за одним, селяни, які бу в церкві; кожен з них поспішав приєднатися до гурту, що оточував калік. Запитання и відповіді змішувалися в загальному гомоні.

— О, Максим Залізняк — щирий козак, з ним не те що на ляха, а й на турка страшно! — говорив голосно диякон, звертаючись до селян.

— Правда, правда! Ми всі за нього! — погоджувалися його слухачі. У цей час на дверях церкви з'явився високий козак у дорогому вбранні надвірні козаків пана Потоцького; його на диво енергійне й виразисте обличчя з різко оі ресленими бровами й орлиним носом одразу привернуло до себе Петрову уваг Значний козак поволі зійшов східцями і, побачивши схвильований натовп, підійшс до нього й почав прислухатися до того, про що гомоніли збуджені звісткою люді

— Ви тільки слухайте мене, панове, а я вже вам усю правду скажу, — провади далі жебрак на дерев'янці. — Не лише батько Максим стає за нас. Як тільки повста не Україна, тоді за нас піде й преславний лицар Богун, прийме з рук Залізняка бу лаву, бунчук, корогву й поведе всіх нас на ворога!

— Богун? Полковник Богун? Та він же вмер уже давно! Вже, либонь, і кістки йоге потліли! — почулося кругом.

— Умер! Я вам кажу, що не вмер, а живе й досі в Печорському монастирі. Нам про це святий чернець з Афонської гори сказав, а вичитав це він в одній святій книзі, що зберігається в їхньому пречистому монастирі, а сказано там таке: "Господь не захотів одібрати в України її останнього лицаря-славуту, а сховав його від усіх у Печерському монастирі, спинив йому літа й не дозволив смерті торкатися до славного козака, а йому звелів лишатися доти схимником у келії, поки не настане для України останній скрут, а тоді велів устати і врятувати ще раз рідний наш край... І поселився Богун у Печерському монастирі, а через те, що ніхто не знав його й не відав, звідки прийшов він, то й прозвали всі того схимника Найдою. Ми самі ось ходили навмисне в Печери довідатися, чи є там такий козак, і довідалися, що є там схимник на прізвище Найда. А хто він такий, звідки й коли з'явився в монастирі — не відають і найстаріші монастирські діди. Знають тільки, що звуть його Найда і що замурувався він аж у глибині дальніх печер.

— Диво, диво господнє, — загомоніли слухачі, побожно скидаючи шапки й хрестячись, жінки заходилися витирати очі.

Зацікавившись розповіддю калік, незнайомий значний козак проштовхався ближче.

— А хто це такий, пане-брате? — спитав пошепки диякона Петро, показуючи на козака.

— Це? Та хіба ти не знаєш його? Сотник уманської надвірної міліції Гонта.

— Ім'я чув, а самого ще не бачив.

— Що ж робити нам у світі? — почулися з усіх боків запитання.

— А те робити, що роблять усі добрі люди по всій Україні, — кидати хати й перековувати рала на списи, та й сходитися докупи.

— Куди? Як?

— Цс! — перебив диякон голоси, що лунали з усіх боків, і показав жебракам очима в той бік, де стояв Гонта.

Усі одразу якось збентежилися й перезирнулись.

— Чого ти? — здивовано прошепотів Петро. — Він же наш, східного благочестя!

— Східного благочестя, та не наш, а сотник пана Потоцького, а тому, хто може проклятим ляхам служити, не можна йняти віри й на гріш!

Петро замовк; жебраки перемінили розмову, й Гонта, помітивши, що його присутність бентежить селян, одійшов до бандуриста, який тихо співав думу.

— Ходім послухаємо, про що співає там старець божий, — звернувся Петро до диякона.

— Ти піди, хлопче, послухай, а мені ще треба перемовитися словом із своїми, — відповів диякон.