Останні орли - Старицький Михайло

— Я дам їй знак — і гайда через степ!

Петро гукнув тричі пугачем і прислухався.

— Що це? — прошепотів він. — Крикнув хтось?

— Ні, то причулося тобі, — відповів йому Лящ. — Кругом тихо. Не гаймо ж часу, а то як випустимо Гершка з рук, тоді вже не піймаємо.

Усі четверо кинулися бігом назад до схованих серед кущів коней, і за хвилину вже мчали щодуху степом до призначеного місця — до греблі на Росі.

Обмотані ганчірками копита коней м'яко тупотіли по високій траві, що вкривала безлюдний степ. Мовчки мчали чотири вершники, тільки киреї їхні, що маяли, немов чорні крила, із свистом розтинали повітря. Ніхто не вимовив і слова; здавалося, якісь чорні духи безшумно летіли крізь безпросвітну темряву, навислу над степом.

Хвилин через двадцять товариші звернули вбік і виїхали на дорогу.

Минуло не більше чверті години такого шаленого чвалу, коли Петро різко осадив свого коня.

— Тут, — прошепотів він, важко переводячи подих. Усі зупинилися й злізли з коней.

— Ну, Качуре, одведи коней подалі та поприв'язуй їх, а ми тут улаштуємось, — пошепки промовив Лящ.

Качур узяв за повіддя коней і одвів їх набік, а Петро з товаришами засіли в яру, що тягся ліворуч від дороги, саме там, де росла стара верба. Через кілька хвилин до них прилучився й Качур. Усі обдивилися ще раз свої довгі ножі, засунуті за халяви чобіт, і знову причаїлися.

Кругом було тихо й темно. Петро виразно чув, як дзвеніла й переливалася кров у нього в вухах, наповнюючи мертву тишу ночі таємничим шумом. Нараз серед чорної тиші пролунав якийсь протяжливий, тужливий звук.

— Їдуть! — шепнув Петро, схоплюючись з місця, і судорожно затиснув у руці мотузку, яку захопив з собою, щоб зв'язати Гершка.

— Ні, то бугай крикнув на річці, — сказав Лящ.

— Ідуть... Стукотить... Я чую... — знову прошепотів Петро й навіть подався вперед.

— Причулося, кажу тобі.

Але Петро не слухав Ляща; витягши вперед голову, він завмер, насторожившись. Кілька хвилин минуло в напруженому чеканні. Слух Петра загострився до такої міри, що, здавалось, і шелесту трави не пропустив би. Затаївши подих, парубок застиг на місці. Він виразно чув якийсь тихий, розмірений шум, але, на його подив, шум той не посилювався, а чути його було ніби на тій самій відстані. Так минуло кілька хвилин.

— Та сядь же, ще настоїшся! — сказав Петрові Лящ і потяг його за полу чумар-ки. — То в вухах кров дзвенить.

Петро сів на землю й стиснув голову руками.

Сидячи в засідці, він ні про що не думав, тільки прислухався, намагаючись уловити найменший звук, що завмирав у нічній тиші. Проте іноді думка його зупинялася на зовсім незначних подіях, на тому, як він позавчора поламав косу, як Ничипір лаявся з своїм кумом, а потім парубок знову весь насторожувався, завмираючи в болісному, напруженому чеканні. Хвилини повзли повільно, немов якісь страховища, важкі, неповороткі, німі...

Петро не міг би сказати, скільки часу минуло відтоді, як вони засіли в яру: година чи ціла вічність?

Коли раптом тишу ночі знову прорізав якийсь протяжливий звук, що вже виразно нагадував рипіння колеса.

— Їдуть! — шепнув, задихаючись, Петро і вмить схопився на ноги.

— Мабуть, що й так, — погодилися його товариші.

— За мною, панове! Заляжемо край дороги: двоє з цього боку, а двоє з того.

Петрова команда була негайно виконана.

Скрип почувся знову, вдруге і втретє, і за хвилину товариші не мали вже сумніву, що до них наближається якийсь віз чи бричка, запряжена парою коней.

Серце завмерло в Петрових грудях.

"Вони, вони!" — стукало йому в голові.

Через хвилину він держатиме в руках цього зрадника. Іуду, він вирве в нього навіки Сару і врятує все село.

Віз наближався; у темряві ще не можна було його роздивитись, але до яру виразно долинало тюпання конячок і гуркіт розхитаних коліс. Мабуть, він був уже зовсім близько. Нарешті в темряві показалися понурі голови шкап, і віз порівнявся з тими, хто сидів у засідці.

— Стій! — закричав Петро й, кинувшись поперед коней, повис на дишлі. Коні ту ж мить зупинились, а Петрові товариші оточили воза.

— Ой матінко! Ой царице небесна! — жалісно заволала якась жінка. — Порятуйте, голубчики, не занапастіть душі християнської!

Почувши ці слова, Петро мимохіть випустив дишель з рук і кинувся до воза. На возі сиділи старий дід і молодиця з дитиною на руках. У діда, мабуть, од страху відібрало мову, а молодиця тремтіла й, заливаючись слізьми, тулила до грудей дитину.

— Тьху ти, хай йому дідько! — плюнув спересердя Качур. — Тільки перелякали на смерть добрих людей. Ну, їдьте з богом! Гей! — сказав він тихо й махнув рукою. Коні смикнули й помалу потюпали далі. Якусь хвилину товариші стояли мовчки серед дороги.

— От прикро, — мовив Лящ. — Я вже гадав добренько пом'яти Гершка в своїх руках, а тут маєш! Однак, парубче, — звернувся він до Петра, — не можна так кидатися на кожного проїжджого. Зчинимо тільки гвалт і налякаємо, чого доброго, Гершка, — він, гляди, з півдороги назад і поверне. Треба раніше придивитися, хто їде.

— Авжеж, це правда, тільки хіба що сам дідько розгледить щось такої темної ночі, — відповів на це Качур.

— А от я й не дідько, а бачу твоє сліпе око.

— Ай справді, наче світліше стало, — погодився Качур, — одначе це погано, виходить, скоро й світати почне.

Петро оглянувся: дійсно, густий морок ночі починав ніби рідшати, і можна було хоч і не зовсім добре, уже розгледіти обличчя товаришів, неначе присипані густим сірим попелом.

— Так чи так, панове, а базікати серед шляху нема чого, — похмуро зауважив Довгонос.

Усі мовчки погодилися з його зауваженням і розійшлися по своїх місцях.

Петро знову сів і втупив очі в землю. Тепер уже не нетерплячка, а страшний сумнів пік його душу нестерпним вогнем.

"Чого це Гершко не їде? Що трапилось? Що могло з ним статися? — щохвилини запитував він себе тривожно. — Невже ж він проїхав раніше за них чи злякався його крику й звернув кудись убік?"

У безсилій злості й одчаї Петро мовчки стискував до болю свої руки.

"А що, коли Гершко вислизнув з їхніх рук і забрав із собою Сару? Це ж він, Петро, з жалю до Сари придумав таке ризиковане діло, а тепер, завдяки його малодушності, може загинути не тільки нещасна дівчина, але й усе село. Налетять ляхи, пограбують, спалять усе... людей поб'ють... А Сара? О, коли Гершко довідається, що вона хоче бути з нами... тоді її жде смерть, так, смерть і ніщо інше..."

Хутко наближався світанок; на сході, край чорної бані небосхилу, вирізнилася каламутна, сіра смуга. Пітьма підіймалася все вище й вище, густіючи посеред неба. Починався похмурий, сірий день, а Гершко все не їхав.

Знову здалека почувся гуркіт коліс і кінський тупіт. Петро здригнувся і, забуваючи про будь-яку обережність, мерщій підвівся з землі.

Але й цього разу він помилився: повз них швидко проїхало на великих возах-драбиняках кілька селян, мабуть, на послушенство в замок.

— Ні, панове, як хочете, а далі чекати тут не можна! Кожної хвилини може статись нещастя! — промовив Петро схвильовано, виходячи з засідки, коли вози зникли з очей.

— Отож-то й воно, — сказав Лящ, і собі підводячись з землі. — А чи не краще було послухати моєї ради. Все обійшлося б тишком-нишком, а от тепер...

— Що казати про те, що вже минуло, — нетерпляче перебив його Петро. — Треба поспішати в замок і за всяку ціну впіймати Гершка й навіки заткнути йому горлянку!

— Отакої! Уже зараз і в замок, — заговорив Качур, підходячи разом з Довгоносом до Петра й Ляща. — Треба довідатися раніше, чи виїхали жиди з корчми, може, вони й досі сидять там та ждуть ясного дня, щоб вирушити в дорогу. Певно, Сара виставила свічку на той знак, що Гершко вирішив виїхати не через три дні, як гадалося раніше, а сьогодні, але ж вона не сказала, о котрій годині надумав вирушати Гершко, а може, й сама не знала. Не віриться мені, щоб Гершко зважився виїхати глухої ночі, мабуть, він дожидався світанку. От тому я й раджу, панове, передусім податися назад до корчми й довідатися, чи там ще Гершко?

Від Качурових слів у Петра якось одразу полегшало на серці. І справді, як йому раніше не спала така проста думка?

— Правда твоя! — погодився він. — То гайда ж, панове, до корчми.

— Е, ні, парубче, стривай, — спинив Качур Петра, — всім не можна рушати з місця: може бути й таке, що Гершко виїхав з корчми й ховався до ранку десь у кущах або в очеретах, а через те, що в Лисянку немає іншої переправи, як ця, то тут треба стерегти, бо раніше'чи пізніше, а цього місця він не мине.

— Гаразд, — погодився Петро, — ну, то їдьте ви з Довгоносом, а ми з Лящем зостанемося тут.

Качур і Довгонос поскакали до села, а Петро й Лящ знову пішли в засідку. Минуло ще томливих півгодини, година... Тим часом зовсім розвиднілося; почав накрапати дрібний дощик і незабаром затяг туманом усю околицю. Петро й Лящ загорнулися в свої киреї й перебралися під гілля верби.

Минуло ще півгодини: проїхало ще кілька возів... Нарешті на шляху показалися Качур і Довгонос вкупі з трьома селянами.

— Ну, що? — кинувся до них Петро.

— Нікого, ні душі... Корчма порожня, і коней немає на стайні, — відповів Качур.

Петро немов скам'янів.

— Що ж це означає, панове? Де вони поділися? — заговорив він через якусь мить з великим хвилюванням, переводячи розгублений погляд з одного товариша на другого. — Не могли ж вони проїхати раніше за нас? Ми ж верхи помчали навпростець, а вони їхали на бричці з поклажею.

— І пропустити ми їх не могли, — зауважив Довгонос.

— Авжеж! — докинув Лящ. — І пропустити ми їх не могли, і проїхати тут раніше за нас вони не могли, і ніяк їм було проминути це місце; тут же гребля, а іншої переправи немає.

— Є, — зауважив один із селян, — правда, гак треба зробити верст із десять, а все-таки можна перебратися на той берег і доправитись до замку.

— Де ж це? Як? — спитали разом присутні.

— А на Боярин і на Сидорівку!

— Правда, правда, — погодились Качур і Довгонос, — могло бути й так.

— Так воно і є! — скрикнув у розпачі Петро. — Виходить, вони вже там, у замку, в губернатора!

— Ну, мабуть, ще ні, — заперечив Качур. — Якщо він поїхав на Боярин і на Си-дорівку, то туди ще не доїхав, отже, маємо час придумати, що робити...

— "Придумати", — пробурчав з досадою Лящ, — багато ми тепер придумаємо! Треба було послухати одразу моєї ради, а тепер піймай його...

— Одначе хоч би що там трапилося, пане-брате, треба виправляти становище, а не гаяти час на марні розмови, — сказав Качур.

— Правда, правда! — підтримали його всі присутні.

— Я їду в Лисянку! — рішуче сказав Петро.

— Ні, стривай! — спинив його Качур.