Останні орли - Старицький Михайло
— Тебе в Лисянці добре знають, може виникнути підозра, а мій хлопець служить там у палаці, от він і довідається про все, та й корчмар, той, що коло замкової брами держить корчму, теж знайомий мені... Тому ось яка моя рада: в Лисянку поїдемо зараз я й Довгонос, Петро з Лящем зостануться ще тут стерегти, — коли що — впораються і вдвох; ви ж, панове, — звернувся він до селян, що прийшли з ним, — ідіть скоріше додому, сідлайте коней і розсиптеся в різні боки: на Тальну, на Боярин, на Сидорівку... розпитайте в добрих людей, чи не їхали через їхні села наші жиди?
Петро спробував був обстояти свій намір податися разом з Качуром у Лисянку, але змушений був скоритися зрештою загальній ухвалі. Товариші роз'їхалися, і за кілька хвилин Петро й Лящ зосталися знову вдвох на варті.
Тепер уже Петро не горів од нетерпіння: душу його охопила якась похмура, дика злість. А втім, як тільки долинав гуркіт коліс, надія знову спалахувала в його серці, але після кожного нового розчарування ця злість ставала все похмурішою.
Дощ тим часом ряснішав, киреї на Петрові й Лящеві понамокали й настовбурчились, наче дзвони.
Сонце, напевне, вже схилилось за полудень, але Петро не помічав нічого: ні голоду, ні втоми, ні вогкості, що пронизувала його, одна тільки думка про те, що він малодушністю своєю занапастив і Сару, й себе, і все село, впиналася в його мозок розпеченим цвяхом.
Нарешті здалеку почувся гучний кінський тупіт, і Петро з Лящем побачили, що до них чвалом мчать Качур і Довгонос. Обличчя в обох були стурбовані.
— Немає, ніде й не проїжджали, — заговорив Качур ще здаля, — а час би вже й бути, якщо вони туди поїхали; на всякий випадок я доручив своєму хлопцеві й іншим стерегти, і якщо тільки вони з'являться, то зразу ж, не зволікаючи, примусити Гершка замовкнути навіки. Тільки навряд чи він тепер і поїде туди: пан губернатор з панією, панною і всіма панами вибираються кудись із замку, допіру повози проїхали, кажуть, в Умань. На день, на два ми ще врятовані, але що робити?
— В погоню за ним! — нестямно скрикнув Петро. — Розшукати його сліди, в нього ковані коні.
— Сліди?! — перебив його Лящ. — Хоч би й були якісь сліди, то цей дощ уже давно змив їх.
— Ні, ні, панове! Не можна це самим вирішувати: йдеться про все село, а тому треба порадитися з громадою й з панотцем, — заперечив Качур. — Та й оглянути Гершків двір теж не вадить.
— Правда, — одривчасто промовив Петро. — То їдьмо ж туди, у Гершків двір, і скликати всіх...
Товариші поскакали. Тим часом дощ ущух, хмари розірвалися й розпливлися по небу. Косе проміння сонця ринуло на землю, і все кругом заблискотіло.
— Ого-го! — промовив Лящ, оглядаючись на сонце. — Одначе вже не рано, і дуже не рано!
На слова його ніхто не відповів; усі були охоплені тривогою й страшним передчуттям.
Доїхавши до Гершкової корчми, вони побачили вже гурт селян, що юрмився в дворі. Швидко позіскакувавши з коней, вони змішалися з юрбою.
— Що там, що там таке? — закричав Петро, проштовхуючись уперед.
— Та ось що! — відповів йому один із селян, що стояв попереду. — Ми чекаємо його там, на греблі, а він зовсім в інший бік подався!
— Як же так?
— А ось дивися сам, це ж він навмисне й лісу розібрав.
Селянин показав Петрові й товаришам його на розібрану лісу з того боку, куди вночі виїхав Гершко. Не могло бути ніякого сумніву, що лісу розібрали тут саме з цією метою; на землі неподалік валялася частина збруї, батіг, якого Гершко, мабуть, забув, хапаючись, і ще кілька речей.
— Так і є! Одурив, проклятий! — скрикнув у розпачі Лящ. — Ну от, а тепер шукай вітра в полі!
— Авжеж, — обізвалися голоси, — виїхав у степ, а потім біс його знає, куди повернув!
Не відповідаючи нічого на ці зауваження, Петро кинувся за лісу, сподіваючись знайти хоч які-небудь сліди.
— Ге, слідів шукаєш, хлопче, — заговорив до нього сивий дядько. — Думали й ми про це, теж оглянули все: якби 'не цей дощ, то можна було б по траві розшукати слід, а тепер пропало!
Петро глянув на степ, що стелився за лісою, і одразу ж переконався в правдивості цих слів, — найменшого сліду не видно було в степу, трава, рясно обсипана важкими краплинами дощу, хилилася до землі і вкривала степ рівним оксамитним килимом.
Якусь хвилину стояв він так у німому розпачі, — коли нараз до його слуху долинув гучний крик:
— Пустіть, пропустіть! Є звістка.
Петро зразу ж упізнав голос Семена Гудзя, одного з своїх односельців, яких було послано в розвідку.
Усі розступилися, і задиханий Гудзь з батогом у руці і з збитою на потилицю шапкою вискочив уперед.
— Є звісточка! Бачили, бачили! — закричав він.
— Де? Коли? Як? — почали питати з усіх боків.
— У Кирилівці рано-вранці...
— У Кирилівці? Ого, далеченько! — здивовано вигукнув Качур.
— У Кирилівці... — говорив, затинаючись, Гудзь, насилу переводячи подих. — Кілька душ бачило. У парокінній бричці рудий жид із старою...
— А Сара? — з тривогою перебив його Петро.
— Ні, молодої не бачили з ними.
— Так то не вони! — скрикнув Петро.
— Авжеж, — підхопив і Качур, — не вони; Сара була з ними.
— Вони, побий мене бог, — гаряче запевняв Гудзь. — І бричка їхня, і коні — один буланий, а другий чорний з лисиною на лобі. Люди розказували, та й стара жидівка, кажуть, називала жида Гершком. Вони там коней годували. Дуже, кажуть, змучені коні були.
— Ні, не вони, не вони! Де ж би могла подітися Сара? — скрикнув у відчаї Петро.
— Гм... Де могла подітися? Та це зрозуміло. Якщо тільки Гершко довідався, що вона християнка... — заговорив Качур, але нараз, глянувши на Петра, зупинився.
І всі збентежено замовкли...
Вузькою лісовою стежкою поволі їхали Качур і Петро. Потомлені далекою дорогою і літньою спекою, коні ступали ліниво, понуривши голови. У лісі було прохолодно. Столітні дуби й граби, сплітаючись своїм могутнім гіллям, утворювали над головами подорожніх ажурне смарагдове склепіння; крізь нього пробивалося яскраве проміння сонця й падало м'якими світлими плямами на зелений мох і траву, що встеляли підніжжя дерев. Петро й Качур їхали мовчки; спека й утома давалися взнаки. Ледве отямившись од розпачу, Петро, в супроводі Качура, кинувся, за згодою громади, до сусіднього лісу, де, як сказав Залізняк, стояла велика ватага гайдамаків; але там їх уже не було: гайдамаки, як їм сказали селяни з найближчих сіл, перейшли до Лебединського лісу. Не спочивши й хвилини, Петро й Качур подалися туди: вирішили заїхати спершу в Кирилівку, щоб іще раз розпитати самим, куди звідти повернув Гершко. Петро плекав іще в глибині душі надію, що довідається там щось про Сару; але те, що він узнав, було зовсім невтішне. Усі, хто бачив Гершка, потвердили, що молодої єврейки Сари не було з ними. Втекти од Гершка в дорозі, здавалося б, не було в неї ніякої можливості. Звичайно, під час ночівлі, стоянки це ще можна було б зробити, але навряд чи зупинявся Гершко до Кирилівки, тому Петрові залишалося тільки одне страшне припущення, підказане Качуром... Вистежити Гершка, впіймати його, вирвати в нього жахливу істину — ось чого жадав тепер Петро. Від Кирилівки йшли тільки два шляхи — один на Турову, а другий на Кальниболото й Лисянку; через те що Гершко назад не повернув, то не залишалося сумніву, що він подався на Турову. Цей невизначений напрямок Гершка не загрожував Малій Лисянці ніякою небезпекою, тим більше, що й губернатор з усією своєю командою подався в Умань, а тому перший намір Петра був кинутися зараз же в Турову; та, незважаючи на те, що серце його стискалося від болю, він переборов себе й вирішив з Качуром насамперед поїхати до Лебединського лісу, щоб попередити гайдамаків, які там переховувалися, про небезпеку, що загрожувала селу, й просити в них захисту. Мовчки їхали обидва вершники, поринувши кожен у свої думки. Петро ніяк не міг одірвати думок від образу дорогої Сари. Усе переконувало його в тому, що Гершко вкоротив їй життя.
Перед очима Петра невідступне стояла картина страшного насильства. Темна ніч, німа, глуха, безпросвітна. Рудий Гершко із спотвореним від люті обличчям... Ривка... Чіпкі пазури їхні впиваються в тонку шию Сари... Вона судорожно б'ється, виривається з їхніх рук, та все даремно: важким каменем навалилися на груди убивці! Востаннє розплющує вона очі, сподіваючись побачити його, свого коханого, свого рятівника Петра, але кругом нема нікого, ні душі... вона намагається впіймати за руки своїх убивць, вона напружує всі сили, щоб вирватися... крикнути... дихнути... немає порятунку! Чіпкі руки душать їй шию залізним кільцем... нема чим дихати! Кров заливає вуха, голову, серце... кривава піна виступає на губах нещасної жертви, передсмертне хрипіння завмирає в неї на устах...
Німа, глуха ніч накриває чорним саваном убивць. А він, Петро, єдиний її захисник, єдина близька їй людина в усьому світі, сидить за десятки верст у засідці, в яру, і навіть на думці не має того, що його щастя, його кохана, люба Сара вмирає від рук страшних душогубів!
Серце Петрові нестерпно, боляче щеміло, немов стиснуте обценьками; він робив над собою нелюдське зусилля, намагаючись одігнати цю жахливу картину, а вона знову випливала перед ним з усіма страшними подробицями. Йому здавалося, що він чує тут, коло самого свого вуха, передсмертне хрипіння Сари... І разом з тим якийсь таємничий голос нашіптував йому маленьку надію на те, що Сара врятувалась, утекла, сховалася десь у заростях і зрештою все-таки повернеться до нього! О, коли б скоріше в Турову — довідатись, куди поїхав Гершко.
У лісі було тихо й урочисто, наче в забутому храмі. Лунко стукотіли кінські копита об коріння дерев, що перепліталося через стежку.
— І що воно далі буде? — перервав нарешті мовчанку Качур. — Чув, що казали проїжджі люди в Кирилівці?
— А що? — хутко спитав Петро, відірвавшись од своїх дум.
— Та там, у Кирилівці, коли ти розпитував про Гершка, стояли проїжджі люди й розказували, що в них уже таке коїться, що боронь боже! Пан офіціал уніатський з командою їздить і силоміць одбирає в православних церкви. А селянам тим, котрі відмовляються присягати на унію, завдають всяку муку. Ox-ox! — Качур глибоко зітхнув. — Чи знає про те король?
— Знає, — відповів із злою усмішкою Петро. — Самочинно митрополит уніатський не розпочинав би справи, та й звідки б він узяв команду? Усе це робиться за згодою короля й сейму.
— А чув ти, подейкують люди, що ігумен мотронинський поїхав до цариці скаржитися на ляхів?
Петро хотів щось відповісти, але його несподівано перервав якийсь протяглий, мов стогін, звук.
— Що це? — спитав Качур, швидко повертаючись у сідлі.
