Останні орли - Старицький Михайло

— Ти чув?

— Чув: то пугач.

— Пугач? — здивовано перепитав Качур.

— Авжеж, пугач, я вже його крик знаю, не помилюсь.

— Гм... — Качур повів бровою й замовк.

Кілька хвилин обоє їхали в глибокому мовчанні.

— А що будемо робити, коли й до нас уніати прийдуть? — заговорив знову Качур.

— Те ж саме, що й інші, — похмуро відповів Петро, звівши докупи чорні брови. — Не залякають командамиї До унії не пристанемо, хоч би вони й перевішали нас усіх до одного.

У цей час протяглий крик пугача почувся знову, але вже набагато ближче.

— Чув? — злякано прошепотів Качур.

— Чув, — знову відповів Петро голосно, здивовано глянувши на Качура. — Пугач.

— В тім-то й річ, що пугач.

— Ну, то чого ж ти злякався?

— А того, що скільки на світі живу, то ще не чув, щоб пугач удень пугав. Коли б нам не вскочити в халепу.

— Обережність не завадить, — промовив Петро, обдивляючись свою зброю.

Качур зробив те ж саме. Обидва приятелі туго натягли повіддя і, підштовхнувши коней разів зо два попід боки, поїхали швидкою риссю вперед.

Стежка, що все вела прямо, нараз круто повернула.

Не встигли Петро й Качур зробити й кроку, як перед ними, наче з-під землі, виросли три озброєні з ніг до голови козаки й заступили їм дорогу.

— Стій! — почувся грізний покрик, і ту ж мить коні Петра й Качура були схоплені за вуздечки.

— Хто такі? Куди їдете? Чого? — суворо запитав старший козак.

— Лисянські селяни, ясновельможний пане, — відповів Качур.

— Який я пан! — гнівно перебив його козак. — Не пан я, а чесний козак. Ач, звикля перед панами гнутися, панські підніжки! Куди їдете?

— Не прогнівись, брате, — промовив Петро, — шукаємо гайдамаків.

— Гайдамаків шукаєте? А на якого біса вони вам? Самі записатися до коша хочете?

— Ні, куди нам, — відповів Качур. — Хочемо просити допомоги та оборони від панів і ксьондзів.

— Оборони від панів? — протяг козак, допитливо дивлячись на Петра й Качура, і раптом закричав гнівно: — А брешете ж ви, собачі сини, перевертні, недолюдки, зрадники! Це вас навмисне послали ляхи, щоб ви вистежили наше гніздо, а потім нас і виказали ляхам! Гадали, що натрапили на дурнів! Та чи знаєте ви, що я з вами за це зроблю? На ваших же поясах повішу вас отут серед шляху!

— Коли хочеш, то спробуй, — похмуро промовив Петро, — тільки ж ми так не дамося, дарма що ми мужики, а несправедливої кривди не потерпимо. Петрова відповідь, видно, сподобалася козакові.

— Ге, та ти, парубче, вмієш, як я бачу, й зуби вишкіряти, — відповів він уже лагіднішим тоном.

— Можу і вкусити, коли треба...

— Кусай свою хлібину, а за залізо не берись, щоб зубів часом не поламати. Одначе хто направив тебе до гайдамаків? Звідки ви довідалися, що ми стоїмо табором у Лебединському лісі?

— Полковник Залізняк був у нас і радив, на випадок небезпеки, кинутись по допомогу до гайдамаків. Він і вказав нам на ваш табір.

— А хто над тим табором отаман?

— Харко Неживий.

— А чим доведеш ти, що полковник Залізняк посилав тебе до нас?

— Ось чим: він дав мені на знак свій полковничий пернач. Сказавши це, Петро витяг з пазухи невелику залізну річ, що являла собою цілковиту копію полковничого пернача.

Старший козак узяв її з рук Петра, роздивився з усіх боків і потім сказав уже зовсім спокійним тоном:

— Здається, слова ваші правдиві; в такому разі злазьте з коней і знімайте всю вашу зброю.

Петро й Качур ту ж мить виконали наказ козака.

— А тепер, хлопці, — казав далі старший, — зав'яжіть їм очі та зв'яжіть за спиною руки.

Хлопці зараз же скрутили гостям руки й прив'язали до їхніх поясів іще по поясу.

— Ну, тепер за мною, — скомандував старший.

Один із козаків одвів убік коней, а двоє інших узяли в руки пояси, прив'язані до очкурів Петра й Качура, і рушили вперед, один за одним.

Мовчки просувалася дивна процесія. Іноді тільки мовчанку порушували вигуки старшого: "Обережніш! Нахились!" — та тихі крики пугача, що лунали то ліворуч, то праворуч.

Через те, що очі були зав'язані, Петро не міг собі скласти й найменшого уявлення про напрям і місцевість, по якій вони йшли.

Але, у всякому разі, він виразно відчував, що місцевість ця була дуже нерівна:

то йому здавалося, що вони підіймаються на кручу, то відчував, що спускаються схилом; ноги його весь час спотикалися об коріння дерев, попадали у вибоїни і ями. Один раз йому навіть здалося, що вони йдуть через якесь болото, бо коли ступив ненароком убік, нога його так сильно загрузла, що він ледве не впав, і ту ж мить передовий козак гукнув йому:

— Обережно, іди просто вперед.

Ішли вони довго, мабуть, не менше години. Незважаючи на лісову тінь, ставало вже душно, а важка й нерівна дорога так стомила Петра, що йому робилось млосно. Тим часом ніщо не віщувало скорого кінця цих мандрів.

"Куди це вони ведуть нас? Чи це часом не ляхи, переодягнуті гайдамаками?" — починав уже думати Петро, коли раптом старший козак, який ішов попереду, скомандував:

— Стій!

Усі зупинилися.

— Стійте ж тут і не рухайтесь, чуєте — жодного кроку ні праворуч, ні ліворуч, — сказав він суворо. — Ти, Чоботарю, пантруй їх, а коли що... сам знаєш...

І Петро почув, як старший кудись пішов.

За хвилину його кроків уже не було чути.

Петро стояв нерухомо, не зважуючись заговорити ні з Качуром, ні з козаком, який їх стеріг. Йому хотілося визначити якось, де вони знаходяться. Пересунувши разів зо два ногами, він відчув під чоботями невеличкі гілки, сучечки, сухе листя: не було сумніву в тому, що вони ще в лісі, але де, в якій його частині, — цього вже Петро ніяк не міг збагнути. Сонце пекло йому спину, а тому він зрозумів, що час уже наближається до вечора, отже, якщо їх не водили на одному місці, вони зайшли в саму гущавину лісу; однак Лебедине ький ліс розкинувся на широчезному т єре ні, тому цього визначення було ще занадто мало. Упевнившись у тому, що йому ніяк не вдасться навіть приблизно визначити місце, в яке їх завів старший козак, Петро вирішив терпляче чекати його повернення. Проте козак, очевидьки, не думав поспішати. Минуло не менше півгодини, а його все ще не було. Думки про обман і пастку почали знову ворушитися в Петровій голові. Та ось нарешті пролунали поблизу кроки, і Петро почув знайомий уже голос:

— За мною! Усі рушили вперед. Не пройшли й десяти хвилин, як знову старший гукнув:

— Нахились!

Петро виконав наказ і раптом відчув, як на нього одразу війнуло якоюсь незвичайною прохолодною вогкістю, кроки ж їхні разом з тим звучали лунко й дзвінко.

"Що це? — подумав сам собі Петро. — Куди ж ми зайшли тепер?" Він кілька разів човгнув ногою й не відчув ні листя, ні сухих гілок, що вкривали землю в густому лісі, — під ногами в нього була гладенька й тверда, мов камінь, земля. Петро одхи-лився вбік і відчув, що плече його вдарилося також об щось тверде, холодне й вогке. Він спробував відхилитися в другий бік — вийшло те ж саме. Не залишалося ніякого сумніву, — вони йшли якимсь підземним ходом, і, судячи з того, що йти було легко, Петро догадався: коридор поволі кудись заглиблювався. З чверть години йшли вони так; нарешті Петро відчув, що знову війнуло на нього сухим, нагрітим повітрям, напоєним лісовими пахощами. З цього він зробив висновок, що вони вийшли з підземного ходу. Тепер провідник прискорив ходу. Хвилин десять вони ще кружляли ніби по якомусь лабіринту, звертаючи то праворуч, то ліворуч, то назад. Нарешті козак зупинився. Хтось підійшов до Петра й Качура, розв'язав їм руки й познімав пов'язки з очей. Петро випростався, труснув головою і оглянувся навколо. Перед його очима постало несподіване видовище. Вони опинилися на дні глибокого яру, чи швидше ущелини. З усіх боків його стискували порослі лісом і дикими кущами круті урвища, що спускалися майже сторч. Напівповислі сосни з вивернутим корінням, яке нагадувало якихось гігантських змій, майже перепліталися над урвищем.

У долині лежала вже глибока тінь, і тільки по верхів'ях дерев, які росли на кручі, видно було, що сонце ще стояло над обрієм. Трохи заспокоївшись після тривалої й небезпечної дороги, Петро почав уважно розглядати дивне місце, в яке вони потрапили.

Уздовж долини, праворуч і ліворуч, горіло кілька вогнищ, над якими висіли великі казани. Навколо цих вогнищ лежали й сиділи групи озброєних людей;

збоку стояли нав'ючені коні і зовсім розсідлані, тут же спокійно жували сіно кілька ситих волів, прив'язаних за роги до дерев. У центрі ущелини височіла ціла купа всіляких речей, певно, недавно складена. Тут був позолочений і срібний посуд, дорогий одяг, забризканий кров'ю, пояси, всіляка зброя й торбинки, мабуть, наповнені червінцями, і навіть прикраси з католицького костьолу.

Збоку од усіх, на розстеленому килимі, сидів літній козак з довгим сухим обличчям, з очима якогось мертвотно-олов'яного кольору й сивими вусами, що спускалися на груди. Він похмуро курив люльку. Судячи з усього його вигляду, з багатого одягу й зброї, це був отаман загону. Глянувши на страшенні кручі, які стискали ущелину, Петро зрозумів, що добутися сюди можна тільки підземним ходом. Та хоч як озирався він кругом, ніде не було й найменшого натяку на якусь печеру або вихід з підземного коридора.

VIII

Тим часом старший козак, котрий супроводив Петра й Качура, підійшов до отамана й почав йому щось тихо говорити, показуючи на приведених, що стояли оддалік; отаман слухав його мовчки, не міняючи похмурого виразу свого обличчя.

— Підведи їх! — промовив він холодним, уривчастим тоном. Старший подав знак, і другий козак, який усе-таки стояв коло Петра й Качура, зараз же сказав їм іти за ним.

Петро й Качур поскидали шапки й, підійшовши до отамана, низько йому вклонилися. Якусь хвилину отаман мовчки, але пильно дивився на них. Петро мимоволі відчув, як холодний дрож пробіг по його тілу під поглядом мертвих, олов'яних очей отамана.

— А чого, хлопці, ви прийшли? — промовив отаман тим самим суворим, холодним тоном.

— Просити допомоги, пане отамане, — відповів Качур.

— Допомоги? Ех ви, гречкосії, а самі ж що, оборонятися не вмієте?

— Куди нам! На вашу ласку тільки й надія.

— На нашу ласку? Тепер і ласкаві ми стали! Ми за вас підставляємо свої голови ляхам, а що ви для нас, для нашої оборони, робите?

— Пане отамане, — гаряче мовив Качур, — та невже ж ми?..Та хіба ми вам не допомагаємо всім, чим можемо...