Останні орли - Старицький Михайло

Гей, хлопці, несіть нам найкращого меду з панського льоху!

Він обняв Гонту за стан і повів майданом.

Через півгодини вони сиділи вже в просторій хаті за накритим чистою скатертиною столом. На столі перед ними було розставлено хліб, сир, сметану, яйця, два олов'яні пугари й дорогий срібний дзбан, повний темного запашного меду.

Коли вони попоїли, Залізняк налив у пугари меду, подав один з них Гонті й, цокнувшись, звернувся до нього з запитанням:

— Ну, пане сотнику, куди ж ти тепер подасися?

— Куди ж? До своєї сотні, в Умань!

— Гм... — Залізняк повів бровою. — Ну, то я проведу тебе, мені теж по дорозі, а то коли б ти часом не попався знову гайдамакам. Налетіли вони хмарами, а вашого брата, надвірних козаків, ненавидять ще дужче, ніж ляхів.

Залізняк замовк на мить і пильно глянув на Гонту, Гонта понуро мовчав.

— Воно, правда, не можна вину класти на них за це, — провадив далі Залізняк. — В той час, коли вони віддають життя за вітчизну, — ви одгулюєтесь під панською ласкою, служите ненависним гнобителям-ляхам!

Останні слова Залізнякові прозвучали особливо в'їдливо й презирливо. Гонта мовчав похнюпившись; на хвилину в хаті запанувало напружене мовчання.

— Тяжкі слова твої, пане полковнику, — заговорив нарешті Гонта, підводячи голову. — Багато в них правди, але багато й гіркоти зайвої, несправедливої... Не тільки гайдамакам дорога вітчизна, не тільки в них болить за неї серце. Та не всі люди однієї кондиції. Добре йти в гайдамаки тому, в кого немає нічого, крім буйної голови, а в кого сім'я?..

— Чим же заважає сім'я? Хіба не було на Україні сімейних козаків?

— Козаків, а не гайдамаків, котрі гасають зграями, як вовки, лише для того, щоб помститися тому чи тому панові! Пане полковнику, вони звитяжці, і кожен з нас вважає їх за найславніших дітей вітчизни, тільки ж усякий чоловік розуміє, що з їхньої помсти не вийде нічого, крім нових жертв.

Залізняк нахмурився.

— Тому й не виходило досі нічого, — промовив він гнівно, — що не знаходилося того, хто об'єднав би їх усіх, а якщо знайдеться, тоді ця страшна сила обрушиться своєю жахливою помстою не на окремих панів, а на всю Польщу, на весь її державний лад.

— Ех, пане полковнику, — відповів, зітхнувши. Гонта, — повір мені, не тільки тобі спадало це на думку, та батогом обуха не переб'єш: хоч би й усі гайдамаки об'єдналися, то нічого б не вийшло, бо не той, пане-брате, тепер час.

— Чим же теперішній час гірший за попередній? Він кращий, — присягаюся, кращий у сто крат! — вигукнув Залізняк і заговорив із запалом, присуваючись до Гонти: — Послухай мене, остання година Польщі вже вдарила на небесах, і справедлива відплата за дику сваволю її панства вже ось-ось має звершитися. Над нею сидять три сусіди, й кожен тільки й думає про те, який би урвати собі шматок. Ждуть тільки нагоди, щоб кинутися.

— Але шляхта теж передбачає це і вже береться за розум: скрізь укладаються конфедерації...

— А, їхні конфедерації!.. Вони викличуть у країні ще більше сум'яття, а сум'яття тільки прискорить нашу справу. Терпіння народу вичерпалося — в нього немає нічого: ні волі, ні хліба, ні сім'ї — нічого, крім душі, а голий дощу не боїться. Вір мені, не сьогодні-завтра зчиниться страшний заколот...

— І кому ми потрапимо під руку, той і забере нас, як бунтівників?! — мовив з легкою іронією в голосі Гонта й пильно глянув на Залізняка.

— Ні, пане-брате, — впевнено заперечив Залізняк і, нахилившись до Гонти, заговорив півголосом: — Я скрізь вештаюсь уже не один рік. Все бачу, все чую, все винюхую, й ніщо не приховається од мене. Тисячі очей і тисячі вух дивляться й слухають за мене там, де нікому й на думку не спаде зустріти гайдамаків. І ось що я скажу тобі: не сьогодні-завтра Польщу розірвуть і розділять сусіди-друзі, а разом з тим одірвуть і нас і прилучать до котрогось із сусідніх панств. Подумай сам: коли дістанемо ми більше свободи й прав, — чи тоді, коли одірвуть нас з тими правами, з якими ми й зараз живемо в Польщі, тобто з правами під'яремної худоби, чи коли прилучимося ми самі з своєї волі, до кого захочемо, із зброєю в руках?

Гонта мовчав. У хаті густішали сутінки.

Залізняк говорив далі з наростаючим запалом:

— Не думай, що ми будемо тоді зграєю бунтівників. Ні! Тут виросте страшна, грізна сила. І тоді приєднаємося ми самі, до кого захочемо, і кожен прийме нас з радістю під свій протекторат. Скажи, кому корисніше прийняти нас під свій протекторат? Росії!!! Половина нашого краю вже там, ми одної віри, діди наші пішли з одної землі, край наш принесе і берег Чорного моря, найважливішого моря для Росії, і бувалі, обстріляні, безстрашні війська. Все це розуміють і там, — Залізняк показав рукою на північ, — а тому й дадуть нам найбільше прав і привілеїв. А до кого нам найкраще прилучитися? До Росії, і більше ні до кого! Там половина нашої розшарпаної вітчизни, там наші брати, там серце наше, наше славне Запорожжя...

У хаті стало поночі.

Слова Залізняка лилися й лилися, викликаючи перед Гонтою образи давніх гетьманів: здавалося, вони випливали з сивої півтемряви й, грізно блиснувши очима, знову тонули в ній. Якийсь червонуватий відблиск, ще кволий, але дедалі яскравіший, починав пробиватися в хату, та співрозмовники, далеко ширяючи палкою уявою, не помічали нічого...

Гонта мовчав; у темряві важко було роздивитись його обличчя, але, судячи з переривчастого дихання, видно було, що його глибоко схвилювали слова Залізняка.

— Ех, друже, все це було б так, — промовив він нарешті з придушеним зітханням, — коли б можна було довести діло до кінця! А повстання наше, як і раніше бувало, на самому початку придушать ляхи.

— Ніколи! — грізно в гукнув Залізняк, гримнувши кулаком по столу. — То були повстання, що їх підіймали незначні ватажки гайдамацькі, відомі лише сотні-другій козаків, тому й повставали мізерні купки люду і ляхам неважко було їх придушити, а тепер підніметься інше повстання — всієї землі нашої, всього знедоленого панами народу... Повстане, кажу тобі, вся Україна!

Голос Залізняка зазвучав глухо й грізно, а очі його, в червоному відблиску, що наповнив хату, спалахнули лиховісним вогнем.

— І лише ті козаки, котрі продалися панам...

— Зажди, спинися! — перебив його Гонта, здіймаючи руку. — Не квапся кинути в товаришів тяжким докором: згадай тільки, як глумилися запорожці з реєстрових козаків, а яку вони подали допомогу Богданові, і чи був би без них визволений наш нещасний край?

Придушений стогін вирвався з грудей Залізняка.

— Але старшина їхня, старшина?! — прошепотів він, задихаючись од хвилювання й не маючи сили закінчити фразу.

— Старшина їхня тут, — гордо промовив Гонта, вдаривши себе рукою в груди, й додав твердо: — А як прийде слушний час, тоді всі узнають, хто такий Гонта!

— Друже, брате мій! — вигукнув Залізняк і, схопившись з місця, стиснув Гонту в своїх могутніх обіймах.

Якусь хвилину в кімнаті тривало мовчання, що переривалося тільки козацькими поцілунками.

— Де бачитись можна? — промовив нарешті уривчасто Залізняк.

— У моєму селі, в Розсішках, — відповів Гонта, — люди вірні... тільки перемінити трохи одяг... довгу бороду... абощо...

— Гаразд, побачимось!.. Вір же й надійся. Залізняк потиснув руку Гонти.

Гон а одвернувся до вікна, щоб приховати хвилювання, яке його охопило, й тільки тепер побачив червону заграву, що заливала всю хату.

— Що це? Пожежа? — промовив він, швидко обертаючись до Залізняка.

— Мабуть, церкву запалили! — відповів той.

Обидва приятелі мовчки вийшли з хати й спинилися коло дверей.

Картина, яку вони побачили, тяжко вразила їх своїм глибоким, безмовним драматизмом.

Тиха ніч уже вкрила село.

Посеред майдану рівно й тихо, неначе полум'я величезної свічки, палала церква, освітлюючи все навколо червоним сяйвом. Увесь майдан був забитий людьми:

хто, припавши обличчям до землі, неначе завмер у молитві, хто голосно ридав, здіймаючи руки до неба, а хто стояв мовчки, понуро, не одриваючи погляду від своєї старої церкви, коло якої вони виросли; постарілись, коло якої збиралися вмирати, а тепер мусили спалити своїми руками.

Понуро стояли збоку гайдамаки, далі видно було вози із селянським збіжжям, з жінками й дітьми, що сиділи зверху.

— От до чого дожили ми на нашій землі, — з глибоким хвилюванням промовив Залізняк, простягаючи руки до палаючої церкви. — Свої убогі святині ми змушені палити власними руками, щоб вони не дісталися на глум ляхам! О, нехай же вони горять, нехай горить уся Україна від краю до краю з Запорожжям, з козаками, з старцями й нерозумними дітьми! Нехай згорить уся, нехай розвіється попелом, щоб її й імені не лишилося на світі.

IX

У той час Умань була центром величезних володінь київського воєводи Сілезія Потоцького; ключ цих володінь захоплював південно-західну частину Київської губернії і майже всю Подільську. Умань була тоді невеликим містечком, резиденцією комісара-губернатора, але являла собою, як на тодішні засоби оборони, добре укріплений пункт, що служив оплотом для всієї навколишньої шляхти, і вона поспішала будувати собі в Умані будинки й переїжджала туди з своїх маєтків, під захист міцних стін, башт і губернаторських корогов.

Умань сиділа міцним гніздом на невеликому узвишші, що лежало серед безмежної рівнини. Західний бік цього узвишшя обривався стрімкими скелями, а східний спускався м'якими схилами до болотистого ставу, що огинав узвишшя з півдня. Той став прилягав до Грекового лісу й відокремлював його від міста. Серед лісу з-під каміння й скель пробивалися джерела прозорої, холодної води й наповнювали грайливими струмками водоймище ставу. Ці джерела давали воду й містечку, яке не мало на огородженому частоколом терені ані цистерн, ані колодязів.

Фортеця була обкопана широким і глибоким ровом, а насип увінчувався високим подвійним частоколом. Той частокіл складався з окутих залізом загострених дубових колод і оперізував місто неправильним видовженим овалом, що розтягся по самій вершині узвишшя. З боку степу в цьому частоколі збудовані були дві укріплені рогатками брами, з міцними, кованими залізом ворітьми і з зубчастими вгорі бійницями, звідки дивилися в поле гармати. За першою брамою одразу починався невеликий майдан; в кутку його ховалася за великим будинком ратуші, за крамницями й магазинами для іноземних купців зубожіла, похила православна церква, а в центрі майдану гордовито й бундючно височів кафедральний собор, що прилягав до щойно побудованого колегіуму, відданого під опіку базиліанських ченців.