Останні орли - Старицький Михайло

— Проти короля і за єдність Польщі, за панування католицизму, за винищення з корінням схизми й непокірних схизматів.

— Так, — підтвердив Стемпковський. — Краще впертих винищити всіх до єдиного й заселити пустелю мирними рабами, аніж допустити спокусу.

У той час, коли в залі дебатувалися серйозні політичні питання й обмірковувалися невідкладні в даний момент заходи, дамське товариство, не таке численне, як чоловіче, провадило бесіди в просторих салонах замку про свої інтереси, про нові моди, що приходили на зміну колишнім, старопольським, про майбутні шлюби, про скандальну хроніку магнатських дворів... Та проте злоба дня не давала спокою й прекрасній статі: говіркі цокотухи раз у раз переривали свої улюблені теми й переходили до тривожних питань, які стояли й перед очима безтурботних красунь, жахаючи їх своєю незбагненністю.

— Вам добре, кохана пані, — говорила уманській губернаторші, зітхаючи й відсапуючись, товста, аж одутла, пані Кшемуська. — У вас неприступна фортеця, велика команда, та ось іще й конфедерати прибудуть; вам тут безпечно, а наш замок і порівняти з вашим не можна — адже кругом бунтівні села та гайдамацькі розбійницькі кублища по непролазних пущах, байраках...

— То ви, моя люба, переходьте до нас, — ласкаво запропонувала Женев'єва Младанович, яка своєю худорлявістю і французьким убранням становила цілковиту протилежність Ядвізі Кшемуській.

— Ой пані! Хіба це можна? Мій же малжонок — губернатор усього ключа маєтностей князя Олександра, то хіба йому гонор дозволить покинути княже добро напризволяще в тривожний час?

— Так, так... Я не подумала. Але його мосць пан Андрій може збільшити свою команду, запросити навколишню шляхту... Замок у панства надійний і міцний...

— Мене не так турбує й напад, як серце гризе туга... Вельможна пані оточена такою чудовою родиною... Сестра панська, пані Паулина, завідує всім господарством і завідує досконало. Старша дочка, Доротея, красою й едукацією чарує серця пишного юнацтва... Я чула, що вже й доля її незабаром має звершитися.

— Усе ще в божій волі й ласці, — відповіла мати, але щаслива усмішка виказала її родинну таємницю.

— Ну, а друга ваша дочка, Вероніка, хіба не гордість, не щастя сім'ї? Розумом і розвитком вона з будь-яким офіціалом, навіть із сенатором посперечається!

— Розумна, розумна... правда, — розчулено погоджувалась пані Женев'єва. — І батькові допомагає... Слово гонору. Він часто кличе її на пораду навіть у важливих справах, а ще Казимирик мій — таке славне дєцко.

— От бачите, скільки радості й утіхи! Ах, діти — це таке, таке блаженство, з яким би всі злигодні забулися! — зітхнула тяжко й сумно пані Ядвіга.

— Ї в ясної ж пані дочка Текля чарівна! І скоро...

— Текля — не дочка... — перебила Кшемуська й судорожно вхопилася рукою за груди, немов бажаючи стиснути охоплене тугою серце.

— Хіба в пані не було дітей? — здивувалася Младанович.

— Були, — похмуро відповіла Кшемуська.

— І померли?

— He треба... не треба про це, — з болем вирвалося в пані Ядвіги, й вона, затуливши хусткою очі, поквапно підвелася, щоб приховати від цікавих поглядів своє затаєне горе.

А в саду, коло невеликої штучної сажавки, обкладеної камінням і обсадженої квітками, нудилися в самотині красуні панни: вони чекали пишних лицарів, але їх усе ще затримували в залі.

Вероніка Младанович стояла на місточку, перекинутому через ставок, поряд з Теклею Кшемуською. Обидві панни мовчки вдивлялися в прозорі води, де по золотистому дну пропливали силуети лящів і коропів, які то поволі збиралися цілими зграйками, то прожогом кидалися один поперед одного на поживу... А поживу — шматочки хліба, кидала старша Младанович, Доротея, що сиділа з двома паннами на мармуровій лаві коло самого берега. Недалеко від них плавали два чорні лебеді, зграбно вигинаючи свої довгі шиї; вони ловили шматочки хліба, крихти від яких перепадали рибам.

Погода стояла чудова; кучеряві верби, що обступили ставок, звішували над дзеркальним плесом своє поникле гілля, вже побризкане золотом першої осені, й надавали всій картині елегійно-сумовитої чарівності. Цей настрій передавався й паннам, які поринули в невеселі думи.

— А чому не всі сюди з'їхались? — перервала нарешті мовчанку Текля, одвернувши зашаріле личко од Вероніки.

— Як — не всі? — здригнулась Вероніка, відірвана цим запитанням од своїх

дум.

— А так, декого немає, — зовсім зніяковіла Текля, стримуючи непрохане зітхання.

— A! Parbleu! Ти говориш, певно, про пана Фелікса? А я й не збагнула відразу... Ми його ждали ще вчора... Не розумію, що його могло затримати? Батько не давав йому ніяких доручень, а відпустив минулого тижня в його посесію, але пан Голем-бицький ще вчора мав повернутися, — він же хорунжий тутешньої команди.

— То з ним, мабуть, трапилось нещастя! — Текля поблідла й зупинила переляканий погляд на Вероніці.

— Боронь боже! Просто затримався в своїх справах, покладаючись на батькову добрість.

— То йому, виходить, не цікаво було... побачитися... ну... з тими, що з'їха-лися... послухати раду, — промовила ображеним тоном Текля й закопилила губки.

— Моя кохана! — обняла її Вероніка. — Прилетить ще ясний сокіл, не на один же день з'їхалося пишне лицарство, дорогі гості!

Панни, що сиділи на лаві, вряди-годи перекидалися словом: усіх гнітило грізне передчуття неминучого лиха.

— У нас на Поділлі ще гірше, — говорила худа, безбарвна панна, часто зітхаючи й зводячи до неба блідо-сірі очі. — Тут не відчувається небезпеки, а тому й дихати вільніше, а в нас щодня страх.

— Та в вас же конфедерація, сила славного лицарства, — промовила життєрадісна, червонощока Доротея. — Хіба під охороною їхнього меча може бути страшно? А де з'їжджається лицарство, там стільки забав, бенкетів і веселощів!

— Не кажи так, панно! Золота молодь гасає по навколишніх селах, грабує та палить їх... а то бавиться полюванням, а коли й збереться на бенкет, то не знає міри буйному пияцтву.

— Ох, ці бойові бенкети! — простогнала третя панна, повна, молдаванського типу брюнетка. — Хіба там може зародитися ніжне почуття? Саме тільки звірство.

У цей час до панни підійшов хорунжий уланської корогви молодий і гарний брюнет Кребс.

— Панно Вероніко! — окинув він поглядом панянок. — Його ясна мосць, пан губернатор, просить до себе свою дочку.

Дівчата здригнулися від несподіванки й прибрали поетичні пози, а обличчя їхні осяяли чарівні усмішки.

— Батько кличе? — зашарілася Вероніка.

— Так, ясна панно.

— Я зараз.

Вероніка збігла з місточка й квапливо пішла на гору, до замку; Кребс ледве встигав за нею.

— Панна неначе гірська сарна, — говорив він, — кручі їй — не кручі.

— Ну які ж це кручі? — засміялася Вероніка. — Пагорки, та й годі! То в вас на Поділлі гори із скелями та урвищами.

— Я певен, що панна злетіла б і на скелі, й на бескиди, мов легка пташка.

— Ого! Це пан грабя' привчив свого хорунжого до таких компліментів?

— Ні, патрон мій суворий, але сама панна мимохіть викликає захоплені похвали... може, й недоречні... але, падам до ніг, — від них утриматись неможливо... Я вперше у житті зустрічаю дівчину з такою освітою, з таким знанням не тільки мов та історії, але й усіх інтересів нашої вітчизни.

— Пан перебільшує. Історичні й державні мої студії обмежуються лише життєписом королів польських і розправами про Люблінську унію та Брестський собор. Та ще газетою Лускіни. Правда, я плакала, коли читала, як короля Попеля їли миші, й жадібно вивчала напам'ять цілі сторінки не тільки з життя королів, але навіть із житій святих, але хіба ж це знання?

— От якби й наші мудреці так думали, то не наробили б помилок, за які розплачуються цілі покоління кров'ю, а рідна країна, знесилена боротьбою, на наших очах гине.

— О? Так і я скажу, — здивовано блиснула очима Вероніка. — Якби більшість нашого славного шляхетства так благородно думала, як пан хорунжий, то ще й тепер можна було б урятувати нашу отчизну.

Кребс шанобливо вклонився, і вони зайшли до парадного залу. Серед гостей тепер з'явилися француз інженер Шафранський, якого Младанович запросив обміряти й спланувати церковні землі, одведені півтораста костьолам, переробленим із православних церков, та полковник Обух, начальник надвірної козачої міліції.

— Вероніко, — звернувся до дочки Младанович, — чи багато в нас на складі, що в покої команди, заготовлено військових припасів?

— Сідел, чапраків, бердишів і кривуль досить... — відповіла Вероніка, — вистачило б на кількасот лицарів, а рушниць і пищалей майже немає зовсім, та й свинцю і пороху дуже мало.

— C'est juste! Я так і казав, — ніби зрадів Шафранський, почувши слова дівчини. —Багато зброї для кінноти, а для піхоти й гарнізону — нічого... Rien! Оборонятиме ж місто не кавалерія... а піхота... Я тому й прошу, щоб заздалегідь запасти якнайбільше пороху, свинцю, ядер, картечі, рушниць і хоч три-чотири гармати... У нас їх зовсім мало; крім того, я просив би вашу мосць надбудувати замкові башти, щоб з них можна було обстрілювати через частокіл і через брами околиці.

— Ой, ой, cher monsieur, ви мене хочете зруйнувати! Та на це ж потрібна сила фошей!.. Я напишу спершу своєму принципалові. Француз уклонився.

— Ні, хай вельможний пан мені дарує, — втрутився Пулавський, — але в таких серйозних питаннях і в такий тривожний час треба діяти, а не листуватися.

— Звичайно, — підтримав його Кшемуський.

— Тим більше, тату, — додала Вероніка, — що мова йде про захист і врятування графського добра й маєтностей, берегти які нас і поставлено.

— Ну, коли дочка каже, — розвів руками з радісною усмішкою пан Млада-нович, — мені її декрети важливіші за всякі накази.

— Браво, браво! — загомоніла весело молодь. — Нєх жиє панна Вероніка, наша цариця!

— Батько мій жартує... — зніяковіла Вероніка, почервонівши.

— Яскулечка, — усміхнувся Стемпковський.

Шафранський витяг свою шпагу й опустив її перед Веронікою, немов салютуючи, Кребс поспішив зробити те ж саме, а потім повиймало свої шаблі та палаші й молоде пишне лицарство.

Вероніка спалахнула ще дужче, але не розгубилася.

— Нехай схиляться ваші мечі, славні лицарі, не переді мною, а перед нашою нещасною ойчизною, на захист її від справжніх, а не уявних ворогів, для полегшення її довгих страждань, а не для заподіяння їй нових ран! — схвильовано промовила дівчина, обводячи сміливим, блискучим поглядом зібрання.

— Віват! Пишно! Досконало! — гукнув захоплено Кребс; його вигук підхопила молодь, а за нею й сивоусе вельможне панство.

Младанович підійшов до Вероніки й притулив її голову до своїх грудей.

— Даруйте, панове, не можу стримати себе...