Останні орли - Старицький Михайло
це моя гордість і моя радість!
— І наша! — підхопив Кшемуський і поцілував у чоло Вероніку. У залі зчинився неймовірний гамір. Захоплені вигуки й похвали злилися з брязкотом зброї. Вероніку так зворушило й схвилювало це загальне піднесення, що вона розплакалась і втекла.
Коли вгамувалися в залі голосні, радісні вигуки, Младанович заговорив знову:
— І пороху, і ядер, і рушниць ми добудемо, а може, розживемся й на три-чотири гармати. Треба буде надбудувати вежі, поглибити рів; поновити частоколи ми доручаємо й довіряємо панові Шафранському й полковникові Обуху. Все буде зроблено, але мені здається, що в нас, власне, небезпеки ще немає ніякої, скрізь тихо. Раніше з'являлися де-не-де ватаги розбійників, а тепер стало зовсім тихо, спокійно.
— Та й по селах скрізь тихо, як на цвинтарі, — підтвердив пан Хмелевич, наглядач оренд Младановича.
— Оце саме й підозріло, — зауважив Обух.
— Перед грозою завжди буває тиша, — докинув Кребс.
— Ох, Єзус-Марія! — зітхнув плебан.
Це зітхання пронеслося по залу, як стогін безнадійно хворого, й знову збентежило зібрання й одігнало радісний настрій, що був спалахнув перед цим.
— Ти, вельможний мій пане, подумай ось про що, — заговорив генеральний обозний Стемпковський, — головним захистом Умані є графські полки, в котрих налічується понад чотири тисячі козаків, а козаки — хлопи... В разі повстання це бидло, ці пси прилучаться одразу ж до зграї собак...
— Не думаю, вельможний обозний, — відповів не зовсім упевнено губернатор, — козаки ці одержують таке утримання, якого не дасть їм ніхто, сім'ї їхні звільнені від панщини, наділені землею, одно слово — з ласки графа їм так добре живеться, що ніяких кращих вигод не може дати їм повстання.
— Та ці ж хами відплатили вже раз чорною невдячністю! — докинув Кше-муський.
— Цілком справедливо, — підхопив Стемпковський, — а тому я раджу перемінити хоч отаманів — настановити сотниками вірних католиків, лицарів славного меча, а не схизматів, як Гонта... Про нього й до нас дійшли чутки, що то хитра бестія, — в душі зрадник і ненависник.
— Au nom du ciel! Це один з моїх найвірніших слуг, та до того ще й фаворит графський. Він розумний та едукований по-польськи і хоробрий, мов тигр.
— Ласкавий, як кіт, а в голові потаємна думка, — буркнув Кшемуський.
— Пане Обуше! — звернувся Младанович до полковника. — Чого ж ви мовчите? Ви більше, аніж хто інший, мусите знати про поведінку й настрій мого сотника, вашого найближчого підлеглого.
— Чесно кажучи, я можу ствердити тільки те, — відповів Обух, — що Гонта на службі старанний, у боях хоробрий, в ділах звитяжний, та, проте, він запеклий схизмат, а тому прихильності до католиків мати не може. До таємних же його помислів докопатися важко... але в очах його, помічаю я, бігають іноді зелені вогники.
— Ні, як собі хочете, а поки в мене немає фактів, які б навели на нього підозру, я Гонті вірю й ним дорожу, — заявив Младанович.
У цю мить на губернаторському подвір'ї пролунав тупіт кінських копит, знялася метушня.
Усі замовкли й насторожилися.
Через хвилину в залі з'явився хорунжий Младановича Фелікс Голембиць-кий; весь його одяг був забризканий багнюкою, на блідому обличчі застиг жах. За Голембицьким увійшло до залу кілька дам, стурбованих метушнею; серед них була й вихованка Кшемуських Текля, наречена пана Фелікса.
Голембицький, хитаючись, наблизився до свого принципала й, ухопившись за високу спинку крісла, щоб утриматися на ногах, промовив, задихаючись:
— Ясновельможний пане... Нещастя... На моє село Турову напали гайдамаки.
— Гайдамаки? — скрикнули вражені слухачі.
— Так, гайдамаки, — говорив Голембицький, — все пограбували, двір спалили, ксьондза, офіціалів і їх команду... перебили.
— О боже! — простогнав плебан.
— Pereat! —люто прошипів ксьондз.
— Атож, винищимо всіх! — вигукнув Стемпковський.
Але молодь, заціпенівши від несподіванки, не обізвалася на цей заклик.
— Коли б не Гонта, — провадив Голембицький, — я б загинув: він кинувся, затримав оту бунтівливу наволоч, допоміг мені втекти, а сам потрапив на палю.
— Нещасний! Це засмутить графа... От бачите, панове, — моя правда: Гонта був вірний слуга... він своєю жахливою смертю довів тепер, що на нього зводили наклеп.
— Так, Гонта... — почав був Голембицький, але від утоми й пережитого страху мало не зомлів. Його підтримали під руки Кребс і Шафранський, що стояли поруч.
— Чи не поранений пан хорунжий? — стурбувався Младанович. У дверях вітальні почувся істеричний жіночий крик.
— Ні, бог уберіг, — з зусиллям відповів хорунжий, — просто я втомлений... усе бився. — При останніх словах він раптом почервонів, але за мить його щоки знов поблідли.
— То посадіть його, — засміявся Младанович, — та дайте йому добрий келих старого литовського меду: той одразу воскресить його, поверне йому силу... Пане Шафранський, de grace!
Шафранський кинувся виконувати наказ губернатора, а Кшемуський поспішив до збентеженої Теклі й почав її заспокоювати. До них підійшла Вероніка й забрала Теклю у внутрішні покої замку.
Повертаючись на своє місце, Кшемуський помітив якогось літнього сивого шляхтича, що сидів коло самих дверей. Він був одягнений у старовинний польський костюм, чуприна його за старопольським звичаєм була підголена, а довгі вуса спускалися на гаптований золотом жупан: темне, засмагле й огрубіле од вітру обличчя його здавалося майже чорним, контрастуючи з білими вусами й бровами. Різкі риси його й чорні, мов вуглини, очі, що поблискували з-під навислих брів, та два-три шрами, які перерізали в різних напрямах його обличчя, надавали йому якогось лихого й понурого виразу. Судячи з розкішного одягу й зброї, це був значний пан, але енергійне й похмуре обличчя його так відрізнялося від випещених, гладких пик вельможних панів, які тут зібралися, що Кшемуський мимохіть звернув на нього увагу. Якусь хвилину стояв він нерухомо перед старим, не одриваючи від нього очей і намагаючись пригадати, де й коли бачив він його.
Шляхтич помітив це й спинив на Кшемуському в свою чергу неприязний погляд. Гадаючи, що шляхтич незадоволений його безцеремонним оглядом, Кшемуський уклонився й промовив гречно:
— Здається, я не помиляюся: правда ж, я мав честь бачити шановного пана на бенкеті у себе в Лисянці?
Запитання Кшемуського чомусь збентежило шляхтича. А втім, це тривало лише одну мить.
— Авжеж, пан губернатор не помиляється, — відповів він сухим, хрипким голосом, підвівшись з місця і кивнувши Кшемуському головою. — Я мав утіху бути в гостях у пана і був свідком розкішних видовищ, які пан приготував для своїх гостей.
Усе це старий промовив так сухо, що Кшемуському важко було вести розмову далі, а тому він уклонився ще раз шляхтичеві й відійшов.
"Що за дивна постать? — думав Кшемуський, пробираючись серед гостей. — Так, він справді був у мене минулого разу на бенкеті, але цей голос... очі... Де я їх іще бачив?.."
У цей час Младанович попросив Голембицького докладно розповісти про наскок гайдамаків.
Кшемуський поспішив зайняти своє місце й, зацікавлений розповіддю хорунжого, відразу ж забув про понурого, непривітного шляхтича.
Голембицький тим часом устиг випити два келихи литовського меду, й тепер уже щоки його пашіли, а очі горіли одвагою.
— Даруйте, ясновельможний, — заговорив він з низьким уклоном, торкаючись рукою коліна губернатора. — Падам до нуг, за мою слабкість... але я так утомився... руки ось правої не чую, — і він потер її лівою рукою. — Розбійників налетіла добра сотня! Ні, більше!.. Куди там! А було так. Серед моїх хлопів-схизматів знайшлося чоловік п'ять, котрі, переконані моїми доказами, погодились пристати до унії... Згідно практики, яку ми виробили, коли половина або хоч і менша частина парафіян навертається до істинної віри, то церква негайно переходить у їхнє володіння. Через те що й п'ять хлопів відносно становлять частину, то я й повідомив його превелебну мосць пана офіціала Мокрицького, щоб він прислав ксьондза й сам прибув з командою перебрати церкву і її майно в свої руки. Звичайно, я міг би обійтися й без цієї безглуздої формальності, — промовив з презирливою усмішкою Голембицький, — патрон і колятор церкви — я, отже, від мене й залежить, кому передати її — попові чи панові ксьондзу, та й ті хами належать мені цілком, і з головами, і з душами своїми. А втім, вони цього разу добре це затямили, — додав він, хвальковито усміхаючись і підкручуючи свої вусики. — Отже, слухайте далі: пана офіціала я повідомив, а сам поїхав оглядати інші свої маєтки. Повертаюся й бачу таку сцену: все село з кілками стоїть стіною навколо церкви й захищає її, а малочисельна команда рубає й коле це оскаженіле бидло. Ті лайдаки падають, мов снопи, але на місце цього падла встають нові, і стіна стоїть знову стіною... Я одразу ж наказав вирвати з натовпу, який стояв на майдані, з півсотні хлопів, переважно дівок і жінок... звелів позривати з них одяг і наказав шмагати їм канчуками спини од п'ят і до лопат...
— Го-го! — зауважив хтось із молоді. — Видовище, мабуть, було пікантне.
— І зворушливе, — хіхікнув Голембицький. — Ця екзекуція одвернула увагу лайдаків, які захищали церкву. Вони хоч і бидло, а все-таки почувають до дружин, сестер і дочок своїх жаль. А я, скориставшись їхнім збентеженням, шепнув панові офіціалу, щоб він звелів призначеному туди ксьондзові підкопатися з причтом під церкву, пробити підлогу й одслужити мшу. Так і зробили.
— Геніально! — скрикнув од захвату плебан.
— Але в цей час, — вів далі, запалюючись усе більше й більше, хорунжий, — коли все було вже зроблено, лунає на майдані крик: "Гайдамаки!" Усі хами одразу підбадьорились, погрозливо загаласували. А я ту ж мить ударив острогами коня й крикнув: "До зброї! На погибель!" І врізався в банду... Махну кривулею — і голова з плечей, ударю навідліг — дві летять, рвонусь уперед — за мною вулиця. Команда теж рубає, але не встигає догнати мене, а тут і Гонта пробивається до мене й кричить, щоб я не наражав на небезпеку своє життя... Але я кричу: "Гонто! До мене!" І кришу направо й наліво, як снопи, цих лайдаків. А сам і не помічаю, що їх прибуло ще дві банди. Пробився я крізь них і озирнувся, та й побачив, що розбійницька банда, мов рій бджіл, укрила жменьку моїх сміливців з Гонтою на чолі...
