Великий Гетсбі - Фіцджеральд Френсіс Скотт

До повороту дороги Том їхав повільно, але за ним щосили натиснув на газ, і ми помчали крізь темряву ночі. Трохи згодом я почув тихий, здушений схлип і побачив обличчя Тома, залите слізьми.

- Клятий боягуз! - проридав він.- Навіть не зупинився!

Особняк Б’юкененів раптом виплив нам назустріч з-посеред темних шелестких дерев. Том зупинив машину навпроти ганку й подивився вгору. Там в оповитій виноградом стіні світилося два вікна.

- Дейзі вдома,- сказав він. Коли ми вилізли з машини, він глянув на мене й злегка насупився.- Я мав би підкинути тебе до Вест-Егга, Ніку. Сьогодні вже однаково не до розваг.

Якась зміна сталася в ньому - він говорив тепер розважливо й твердо. Поки ми йшли до ганку по залитій місячним світлом жорстві, він коротко, категорично кидав:

- Я викличу для тебе таксі. Поки я дзвонитиму, ви з Джордан ідіть на кухню. Скажіть, щоб вас нагодували,- якщо ви голодні.- Він відчинив двері.- Заходьте.

- Дякую. Не хочеться. Таксі ти для мене, будь ласка, виклич, але я почекаю тут, надворі.

Джордан поклала долоню мені на плече.

- Чом би тобі не зайти, Ніку?

- Ні, не хочеться.

Мене трошки нудило, і я хотів побути на самоті, Джордан постояла ще хвилинку.

- Ще ж тільки пів на десяту,- сказала вона.

Ні, до дідька - мені остогидло їхнє товариство, і не тільки Б’юкенени,- відчув я раптом - а й Джордан також. Певно, вона вгадала це з виразу мого обличчя, бо крутнулася на підборах, вибігла сходами на ганок і зникла в дверях. Я просидів кілька хвилин, обхопивши голову руками, аж доки почув з холу голос лакея, що викликав по телефону таксі. Тоді я повільно рушив алеєю, вирішивши чекати біля воріт.

Я не пройшов і двадцяти кроків, коли хтось гукнув мене на ім’я і з кущів на алею вийшов Гетсбі. Видно, я почував себе на той час зовсім кепсько, бо спромігся подумати лише про те, як світиться його рожевий костюм у місячному сяйві.

- Що ви тут робите? - спитав я.

- Нічого, друже. Просто стою.

Не знаю чому, але мені таке заняття видалося злочинним. Я навіть ладен був припустити, що він збирається пограбувати будинок; мене не здивувало б, якби з темних кущів за його спиною вигулькнули бандитські пики «знайомих Вольфсгайма».

- Ви що-небудь бачили на шосе? - спитав він по хвилі.

- Так.

Він повагався.

- Вона вбита?

- Так.

- Я так і думав, і Дейзі так сказав. Такий струс краще відбути зразу. Вона перенесла його добре.

Він говорив так, наче оце єдине й важило: як Дейзі перенесла те, що сталося.

- Я повернувся до Вест-Егга кружною дорогою,- вів він далі,- й залишив машину у своєму гаражі. По-моєму, нас ніхто не бачив, але я, звісно, не певен.

В своїй дедалі більшій неприязні до нього я навіть не сказав йому, що він помиляється.

- Хто була ця жінка? - спитав він.

- Її прізвище Вільсон. Дружина власника гаража. Як це в біса сталося?

- Розумієте, я не встиг перехопити...- Він затнувся, і я раптом усе зрозумів.

- За кермом була Дейзі?

- Так,- не зразу відповів він.- Але я, звісно, казатиму, що я. Розумієте, Дейзі дуже нервувала, коли ми виїхали з Нью-Йорка, і думала, що за кермом їй легше буде заспокоїтись, а ця жінка зненацька кинулася до нас, якраз коли ми розминалися з машиною, що йшла назустріч. Все сталося за одну мить, але мені здалося, що та жінка хотіла нам щось сказати, може, прийняла нас за своїх знайомих. Дейзі спочатку крутнула вбік од неї, а тут зустрічна машина, тож вона розгубилась і крутнула назад. Я тільки встиг схопитися за кермо - й відчув удар. Певно, її вбило на місці.

- Її розпанахало...

- Не треба, друже...- болісно покривився він.- Ну, а потім Дейзі натисла на газ. Я просив її зупинитись, але вона не могла, тож я смикнув за ручне гальмо. Тоді вона осунулася мені на коліна, й далі вже повів я.

- Нічого, до завтра їй полегшає,- сказав він, помовчавши.- Але я побуду тут, на випадок, якщо він почне дорікати їй за те, що відбулося в готелі. Вона замкнулась у своїй спальні, і, якщо він почне ломитися до неї, вона посигналить мені світлом - вимкне й знов увімкне.

- Він не чіпатиме її,- сказав я.- В нього зараз інше на думці.

- Я не довіряю йому, друже.

- І скільки ж ви збираєтесь тут стояти?

- Хоч би й цілу ніч. В усякому разі, доки вони всі не полягають спати.

Тут я подумав про іншу можливість. Що, як Том довідається, що машину вела Дейзі? Йому може спасти на думку, що тут є якийсь зв’язок, може спасти на думку бозна-що... Я подивився на будинок. Два чи три вікна першого поверху яскраво світились, і на другому поверсі тепле рожеве світло лилося з вікон кімнати Дейзі.

- Почекайте тут, сказав я.- Я піду гляну, що там робиться.

Пройшовши краєм газону, я повернувся назад, обережно перейшов посипану жорствою алею і навшпиньки піднявся на веранду. У вітальні штори були розсунуті, і я зразу побачив, що там нікого немає. Я пройшов у кінець тераси, туди, де ми обідали червневого вечора три місяці тому, і де тепер сяяв невеличкий прямокутник світла - очевидно, віконце буфетної. Воно було запнуте завіскою, але я знайшов шпаринку між нею й підвіконням.

Дейзі й Том сиділи одне проти одного за кухонним столом, на якому стояло блюдо з холодною куркою й дві пляшки пива. Він наполегливо доводив їй щось і задля більшої переконливості накрив долонею її руку, що лежала на столі. Вона раз у раз зводила на нього очі й кивала головою на знак згоди.

Їм було невесело, і обоє не доторкалися до курки й пива. Але й сумно їм не було. Від