Великий Гетсбі - Фіцджеральд Френсіс Скотт

- Ну й що з того? - чемно сказав Гетсбі.- Ваш приятель Уолтер Чейз, наприклад, не погребував пристати до нашого діла.

- А ви його за це продали, так? Самі вийшли сухими з води, а він відсидів за вас місяць у в’язниці в Нью-Джерсі. Боже! Почули б ви, що він про вас каже!

- Друже, він прийшов до нас без цента в кишені. І ладен був на все, аби хоч трохи заробити.

- Не смійте казати мені «друже»! - вигукнув Том. Гетсбі промовчав.- Уолтер міг би запроторити вас куди слід і за незаконне букмекерство, якби Вольфсгайм не залякав його.

На обличчі Гетсбі знову з’явився той незвичний, а проте чимось знайомий вираз.

- А втім, афера з аптеками - це тільки так, дрібниця,- повагом сказав Том.- Головне джерело прибутку у вас інше, але Уолтер побоявся розповісти мені, яке саме.

Я оглянувся. Дейзі нажаханими очима дивилася кудись у простір між Гетсбі й чоловіком, а Джордан уже почала зосереджено балансувати якоюсь невидимою річчю, що стояла в неї на підборідді. Потім я знов перевів погляд на Гетсбі і аж здригнувся, побачивши вираз його обличчя. В цю мить він і справді мав такий вигляд (кажу це з цілковитою зневагою до злостивих теревенів його гостей), наче «вбив людину». Хоч як химерно звучить це визначення, воно найбільше відповідало тому, що я прочитав у його очах.

Та за хвилину вираз цей зник, і Гетсбі знову схвильовано заговорив, звертаючись до Дейзі, заперечуючи геть усе, захищаючи своє ім’я від звинувачень, навіть не висловлених. Але з кожним його словом вона дедалі більше замикалася в собі, і врешті він замовк, і тільки вмираюча мрія ще билася в надвечір’ї, силкуючись досягти того, що стало вже недосяжним, волаючи безгучно, відчайдушно, безнадійно до голосу, що розтанув у іншому кінці кімнати.

А потім голос той благально озвався:

- Прошу, тебе, Томе, їдьмо! - Я не можу більше!

Нажахані очі Дейзі говорили, що вона зреклася всіх своїх намірів, що мужність покинула її.

- Ти їдь з містером Гетсбі, Дейзі,- сказав Том.- У його машині.

Вона скинула на Тома стривожений погляд, але він наполягав з великодушною зневагою:

- Їдь з ним. Він більше не докучатиме тобі. Гадаю, він зрозумів, що хотів стрибнути вище голови й що ці фіглі-міглі скінчилися.

І вони вдвох зникли без слова: були - і вже нема, й наче не було їх тут зовсім, відринуті, мов привиди, від усього, навіть від нашої жалості.

За хвилину Том підвівся і почав загортати в рушник невідкорковану пляшку віскі.

- Може, все ж таки вип’ємо? Джордан?.. Ніку?..

Я мовчав.

- Ніку? - окликнув він знову.

- Що?

- Може, вип’єш?

- Ні... Я, власне, оце щойно згадав, що в мене сьогодні день народження.

Мені сповнилося тридцять. Попереду лежала захмарена, зловісна дорога наступного десятиліття.

Була вже сьома, коли ми сіли в машину Тома й поїхали на Лонг-Айленд. Том, веселий, радісно збуджений, балакав без упину, але для нас із Джордан голос його звучав так само далеко, як нерозбірливий вуличний гамір, як гуркіт надземної залізниці. Співчуття ближньому має свої межі, і ми з полегкістю залишали позаду, разом з тьмяніючою загравою міських вогнів, усю ту трагічну боротьбу пристрастей. У тридцять - що обіцяє тобі доля? Десять років самотності, дедалі менше неодружених приятелів, дедалі менше сил і снаги, дедалі менше волосся на голові. Але поряд була Джордан, якій, на відміну від Дейзі, вистачало мудрості на те, щоб не тягати за собою з року в рік багаж давно зів’ялих мрій. Коли ми виїхали на темний міст, її бліде личко ліниво схилилося на моє плече і заспокійливим потиском руки вона зупинила грізне бамкання курантів, що вибивали моє тридцятиріччя.

Так мчали ми назустріч смерті в сутінках, що вихолоджували день.

На слідстві головним свідком був молодий грек Міхаліс, власник кав’ярні біля кучугур жужелиці. Розпал спеки він переспав, а десь після п’ятої вийшов прогулятись і зазирнув до гаража. Джордж Вільсон сидів у своїй конторці хворий, зовсім хворий - його трусило, й обличчя в нього було сіре, аж попелясте, одного кольору з волоссям. Міхаліс порадив йому піти лягти, але Вільсон відмовився - а що як, мовляв, підвернеться заробіток. Поки сусід умовляв його, над головою в них знявся страхітливий грюкіт.

- Це моя дружина, я замкнув її нагорі,- спокійно пояснив Вільсон.- Нехай посидить там до післязавтра, а післязавтра ми поїдемо звідси.

Міхаліс здивувався: вони прожили в сусідстві чотири роки, й він ніколи не думав, що може почути від Вільсона щось подібне. Вільсон завжди здавався йому людиною тихою, затурканою - коли він не працював, то сидів собі на стільці перед дверима й дивився на перехожих та на машини, що проїздили дорогою. Хтось озветься до нього - він неодмінно всміхнеться у відповідь лагідною, блідою усмішкою. Він не був, як то кажуть, сам собі голова; головою в них була дружина.

Міхаліс, ясна річ, спробував вивідати, що сталось, але Вільсон відповідей уникав, а натомість почав скоса, підозріливо поглядати на сусіда й випитувати, де він був і що робив тоді-то й тоді-то, такого-то й такого-то дня. Врешті Міхалісу зробилося не по собі, тож побачивши, що до його кав’ярні простують кілька робітників, він скористався з нагоди й пішов, пообіцявши собі повернутися пізніше. Але він так і не повернувся. Певно, просто забув. А коли він знову вийшов надвір, уже на початку восьмої, то пригадав недавню розмову, бо почув з гаража розлючений голос місіс Вільсон.

- Ну, бий мене, бий! - кричала вона.- Бий, топчи ногами, нікчемний боягузе!

За мить по тому вона вибігла на вже майже темну дорогу, галасуючи й розмахуючи руками,- і перше ніж він устиг зрушити з місця, було вже по всьому.

«Машина смерті», як назвали її потім газети, навіть не зупинилася; вона виринула з густого присмерку, пригальмувала на секунду в трагічному ваганні і зникла за поворотом. Міхаліс навіть кольору її не розгледів як слід - полісменові, що прибув першим, сказав, що вона була світло-зелена. Друга машина, що їхала до Нью-Йорка, зупинилася, проскочивши ярдів сто, і її водій побіг назад, до того місця, де, скоцюрбившись, лежала Міртл