Великий Гетсбі - Фіцджеральд Френсіс Скотт

Міхаліс і той водій підбігли до неї першими, та коли вони роздерли ще вологу від поту блузку й побачили, що її ліва грудь звисає, мов відірваний клапоть, то не стали навіть слухати, чи б’ється її серце. Рот її був широко розтулений і в кутиках розірваний, неначе з останнім віддихом вихопився назовні весь той величезний запас життєвих сил, що так довго в ній накопичувалися.

Ми ще здалеку побачили натовп і кілька автомашин, що стояли посеред дороги.

- Аварія! - сказав Том.- Чудово. Вільсон, нарешті, матиме заробіток.

Він стишив швидкість, не збираючись, однак, зупинятися, та коли ми під’їхали ближче, похмурі, закам’янілі обличчя людей перед гаражем змусили його загальмувати.

- Глянемо все-таки, що там? - невпевнено промовив він.- Одним оком.

Лише тепер я почув глухий, надсадний лемент, що безнастанно линув з гаража; коли ми, вийшовши з машини, підійшли до дверей, я розрізнив у тому лементі слова «Ой боже мій, боже мій!», що раз у раз зривалися на протяжливий стогін.

- Сталося якесь лихо,- схвильовано сказав Том.

Він став навшпиньки й поверх голів зазирнув до гаража, освітленого єдиною жовтою лампочкою, що погойдувалася під стелею в дротяному ковпаку. Раптом щось хрипко булькнуло в нього в горлі і, розштовхавши людей своїми дужими плечима, він протовпився вперед.

Юрба сердито забурмотіла й відразу зімкнулася знов, тож іще з хвилину мені не видно було нічого. А тоді новоприбулі натисли ззаду, і ми з Джордан раптом опинились в гаражі.

Тіло Міртл Вільсон лежало на верстаті під стіною, загорнуте в дві ковдри, неначе її морозило, незважаючи на теплий вечір; Том непорушно стояв, схилившись над нею, спиною до нас. Поряд полісмен-мотоцикліст, потіючи від задухи й старанності, занотовував імена і прізвища в маленький записник. Надсадне голосіння різкою луною відбивалося від голих стін гаража, і я ніяк не міг збагнути, звідки воно лине, аж доки не побачив Вільсона - він стояв на високому порозі своєї конторки, впершись обома руками в одвірки, й розгойдувався вперед і назад. Якийсь чоловік стиха вмовляв його, раз у раз намагаючись покласти йому руку на плече, але Вільсон нічого не бачив і не чув. Він повільно водив поглядом від розгойданої лампи до того, що лежало на верстаті, враз знову скидав очима на лампу і весь час пронизливо, нестямно лементував:

- Ой боже мій! Ой боже мій! Ой боже мій! Ой боже мій!

Нарешті Том рвучко підвів голову, роззирнувся довкола осклілими очима й щось пробурмотів, звертаючись до полісмена.

- М-а-в,- вимовляв букву за буквою полісмен, записуючи ім’я Міхаліса,- о...

- Ні,- виправив його той.- М-а-в-р-о...

- Слухайте сюди! - люто прогарчав Том.

- Р...- казав полісмен.- О...

- Д...

- Д...- Тут широка долоня Тома важко впала йому на плече, і він озирнувся.- Ну, чого вам?

- Як це сталось? Я хочу знати, як це сталось.

- Її збила машина. Збила і вбила.

- Збила і вбила,- повторив Том, дивлячись просто перед себе.

- Вона вибігла на дорогу. Той сучий син навіть не зупинився.

- Їхали дві машини,- сказав Міхаліс.- Одна звідти, друга туди, ясно?

- Куди-куди? - гостро спитав полісмен.

- В різні боки. Ну, а вона...- він підніс був руку в бік верстата, але зразу опустив,- ...вона вибігла на дорогу, і та машина, що їхала з Нью-Йорка, налетіла просто на неї, а швидкість же була миль тридцять, а то й сорок...

- Як називається це місце? - спитав полісмен.

- Ніяк. Воно не має назви.

З натовпу виступив добре вдягнений мулат.

- Машина була жовта,- сказав він.- Велика жовта машина. Нова.

- Ви бачили, як усе сталося? - спитав полісмен.

- Ні, але та машина промчала мені назустріч недалеко звідси. Швидкість у неї була більша за сорок. П’ятдесят, як не всі шістдесят.

- Підійдіть-но ближче, я запишу ваше прізвище. Тихше! Дайте мені записати його прізвише.

До Вільсона, який усе так само розгойдувався у дверях конторки, певно, долинули якісь уривки цієї розмови, бо раптом його лемент урвався:

- Я й сам знаю, яка то була машина! - закричав він.- Я знаю, знаю сам!

Я побачив, як на спині Тома під піджаком напнулися м’язи. Він хутко підійшов до Вільсона і, ставши перед ним, міцно схопив за плечі.

- Годі, візьміть себе в руки,- заспокійливо сказав він своїм грубим голосом.

Вільсон глянув на Тома й хотів був звестися навшпиньки, але коліна в нього підігнулись і він упав би, якби Том не підхопив його.

- Слухайте,- злегка труснув його Том.- Я оце хвилину тому під’їхав сюди, вертаючись з Нью-Йорка. Я пригнав до вас свою стару машину, про яку ми домовлялись. Та жовта машина, якою я проїздив тут удень, була не моя - чуєте? Відколи я виліз із неї в Нью-Йорку, я більше не бачив її.

Тільки ми з мулатом чули, що він каже, бо стояли поблизу, але полісмена, видно, насторожив тон, яким він говорив.

- Про що це ви там? - різко запитав він.

- Я його приятель.- Том обернув голову до полісмена, не випускаючи з рук Вільсона.- Він каже, що знає, яка то була машина... То була жовта машина.

Якась невиразна підозра змусила полісмена пильно подивитися на Тома.

- А якого кольору ваша машина?

- Синя.

- Ми тут проїздом просто з Нью-Йорка,- докинув я.

Хтось із тих, хто їхав слідом за нами, підтвердив це, і полісмен відвернувся.

- Ну, то перевіримо, чи правильно я записав ваше ім’я...

Том підняв Вільсона, мов ляльку, заніс його до конторки, посадив у крісло й повернувся до дверей.

- Треба, щоб хтось зайшов і посидів з ним,- владно кинув він.

Під його поглядом двоє чоловіків, що стояли найближче до нього, перезирнулися і неохоче рушили до конторки. Том зачинив за ними двері й зійшов з єдиного східця, намагаючись не дивитися в бік верстата. Проходячи повз мене, він шепнув:

- Ходімо звідси.

Ніяковіючи від загальної уваги, ми проштовхалися