Великий Гетсбі - Фіцджеральд Френсіс Скотт
Я глянув на годинник і підвівся.
- До мого поїзда лишається двадцять хвилин.
Мені не хотілося їхати до Нью-Йорка. І річ навіть не в тім, що про роботу я й думати не міг - мені не хотілося залишати Гетсбі самого. Я пропустив і той поїзд, і наступний, перше ніж нарешті почав прощатись.
- Я подзвоню вам,- сказав я.
- Подзвоніть, друже.
- Десь так о дванадцятій.
Ми повільно спустилися сходами.
- Дейзі, мабуть, теж подзвонить.- Він тривожно глянув на мене - підтверджу я це чи ні?
- Мабуть.
- Ну, то до побачення.
Ми потисли один одному руки, і я пішов через травник. Уже біля живоплоту я згадав щось і зупинився.
- Наплюйте ви на все це кодло! - гукнув я, обернувшись.- Всі вони разом узяті не варті вашого мізинця!
Я дуже радий, що сказав йому це. То була єдина похвала, яку він почув від мене, бо зрештою від першого й до останнього дня я ставився до нього неприхильно. Він спочатку лише ввічливо кивнув у відповідь, а тоді раптом на обличчі його заясніла широка радісна усмішка - неначе він почув від мене те, щодо чого ми з ним давно вже дійшли згоди. Його шикарний рожевий костюм вирізнявся яскравою плямою на тлі білих сходів, і я згадав той вечір, три місяці тому, коли вперше переступив межу його володінь. В саду й на алеї вирував натовп людей, що наввипередки старалися приписати йому найстрашніші пороки,- а він стояв на цих самих сходах і махав їм рукою, приховуючи від усіх свою непорочну мрію.
Я подякував йому за гостинність. Йому всі завжди дякували за це - і я разом з усіма.
- До побачення, Гетсбі! - гукнув я.- Дякую за сніданок!
В конторі я бився якийсь час над нескінченними рядками курсового бюлетеня і врешті заснув за столом у своєму обертовому кріслі. Близько дванадцятої мене розбудив телефонний дзвінок - я аж підскочив, зляканий і спітнілий спросоння. То була Джордан Бейкер; вона часто дзвонила мені в цей час, бо через її звичку кочувати між готелями, клубами й помешканнями знайомих мені важко було зв’язатися з нею. Звичайно голос її звучав у трубці свіжо й прохолодно - неначе у вікно контори раптом залетіла грудка дерну із зеленого поля для гри в гольф; але того ранку він видався мені жорстким і різким.
- Я поїхала від Дейзі,- сказала вона.- Зараз я в Гемстеді, а надвечір поїду до Саутгемптона.
Певно, вона виявила тактовність, полишивши Дейзі, але мене це чомусь роздратувало, а від її наступної фрази аж пересмикнуло.
- Вчора ввечері ти був не дуже милий зі мною.
- Хто б думав про це в такий вечір?
Хвилинна тиша. Потім:
- І все ж таки - я хочу побачитися з тобою.
- Я теж хочу.
- То, може, я не поїду до Саутгемптона, а натомість зустрінемося десь у центрі?
- Ні - сьогодні в мене не вийде.
- Так-так.
- Сьогодні я не можу. Є різні...
Отак ми розмовляли ще кілька хвилин, а тоді раптом розмова урвалася. Не пригадую, хто з нас перший кинув трубку, але пам’ятаю, що мені було однаково. Я не міг би того дня розважати її за столиком у кафе навіть під загрозою того, що ми ніколи більше не зустрінемося.
Трохи згодом я подзвонив Гетсбі, але в нього було зайнято. Я ще чотири рази повторював виклик, і врешті телефоністка сердито сказала мені, що абонент замовив розмову з Детройтом і поки він не поговорить, лінія буде зайнята. Я вийняв свій залізничний розклад і обвів час відходу поїзда - 15.50. Потім відкинувся на спинку крісла і спробував зібрати думки. Була рівно дванадцята година.
Того ранку, коли поїзд наближався до кучугур жужелиці, я умисно пересів на інший бік. Мені уявлялося, що там і досі юрмляться роззяви, й хлопчаки вишукують темні плями в куряві, і якийсь старий базіка знову й знову розповідає, як воно все сталося; він розповідатиме це, аж доки для нього самого ця оповідь утратить правдивість, і тоді вже він не зможе її повторювати, і трагічна смерть Міртл Вільсон піде в непам’ять. Але зараз я хочу трохи повернутися назад і розповісти, що відбувалося в гаражі напередодні, після того, як ми звідти поїхали.
Сестру Міртл - Кетрін - розшукали не зразу. Певно, того вечора вона зрадила своє правило не пити, бо коли її привезли, вона була зовсім п’яна й ніяк не могла втямити, що санітарна машина вже повезла тіло до Флашінга. Коли ж їй нарешті втовкмачили це, вона відразу зомліла, неначе з усього, що сталося, це було найжахливіше. Доброта чи, може, просто цікавість спонукала когось із присутніх посадити її до своєї машини й повезти слідом за тілом сестри.
Далеко за північ людський натовп вирував коло гаража, то зменшуючись, то знову розростаючись, а Джордж Вільсон усе сидів на диванчику в конторці й розгойдувався вперед і назад. Якийсь час двері конторки ще стояли розчинені навстіж, і кожен, хто заходив до гаража, не міг утриматися, щоб не зазирнути туди. Потім хтось сказав, що це неподобство, і двері зачинили. Міхаліс весь час сидів при ньому, а з ним ще кілька чоловіків - спочатку четверо чи п’ятеро, потім двоє чи троє, а коли вже й останній зібрався йти, Міхаліс попросив його затриматися на чверть години, а сам збігав до себе зварити кави. Після того він сидів удвох з Вільсоном до світанку.
Близько третьої години в поведінці Вільсона щось змінилося - він зробився спокійнішим, і якщо доти бурмотів щось незрозуміле, то тепер осмислено заговорив про жовту машину. Він заявив, що знає, як знайти хазяїна цієї машини, а потім раптом розповів, що місяць чи два тому його дружина повернулася з міста з обличчям у синцях і розпухлим носом.
Але почувши власні слова, він здригнувся і знову завів своє «Ой боже мій! Ой боже мій!»
Міхаліс спробував, як міг, відвернути його думки.
- Скільки ж це років ви прожили разом, Джордже? Ну, годі, посидь