Мати - Головко Андрій

А в Озерах ще й місцевість куди гірша для оборони, як оце тут: рівнина ж яка там, ні яру, ні ставу. Нехай лишень сюди спробують. Гех, мат-тері їх чорт! Тут їм і жаба циці дасть!

Дружно гупають довбні та ломи, цюкають сокири, й лунають притишені трудові крики: "Ра-зом! ра-зом!" Гу-ух! — аж стогне на ставу лід. Аж горить все в руках. Далебі, тяжко й пізнати вітробалчанам один одного. То були собі — з кожного така вже маруда та розгадько, усе щоб хтось та "нехай", та "може, воно якось". А це враз як одмінилися. Козацький набіг сьогоднішній, отже, не минув без користі. Щоправда, спершу приголомшив був і навіть призвів до переполоху, але, як це буває завжди з людиною, що, трохи оговтавшись, нагло збагне всю небезпеку й трудноту становища і той єдиний, який уже не є, вихід, що тільки й лишився їй,— стає раптом

рішучою,— отак зараз і вітробалчани. До того ж відданість товаришів сьогодні, ба навіть героїзм Мухи Івана на дзвіниці та Невкипілого з шворнем, на серця, завжди не байдужі до героїчних вчинків, уплинули неабияк. Згадували про них і за роботою, згадували щиро із тихим смутком, із палким захопленням ними та палючою ненавистю до козаків. Аж навіть кожен сам себе через це (ніби Муха та Невкипілий відвагою своєю,.одкрили їм очі на них) почували й кращими, й дужчими та відважнішими, гідними, як і вони, сміливо, без страху глянути небезпеці в вічі а чи й самій смерті. А зрештою й самий несподіваний від'їзд козаків із села ще збільшив у вітробалчан свідомість власної сили та гідності. Адже це вже з усього тепер видно, що побоялись козаки лишатись на ночівлю в слободі. Видати, хоч і вояки, отаку силищу народу побачивши, та й трохи того... Сказано, живий чоловік вмирати не хоче, жити хоче. Ну, та й щастя їхнє, що втекли. Тепер, уже вслід їм міркуючи, вітробалчани були майже певні, що коли б тільки вони були залишилися — вночі темно, а народ осмілів, геть-чисто всіх би вирізали. Ну, а це поживуть іще. Може, завтра вдень по видному та й знову спробують. Нехай спробують! На цей раз уже не заскочать у слободу, як учора: галопом. Кріпи, братця!

Проте були й такі, що трохи огиналися та лінувалися. Робити робили, а без охоти і навіть в інших охоту намагались одбити. Мовляв, робимо оце, а воно, може, й не треба. Може, їх уже зовсім чорти занесли звідціль. Мо', й забігли тільки, щоб своїх вихопити. Бо чого б таки справді вони не захватали нікого з собою? Хоменко ж навіть і не тікав, а не забрали. От і виходить на те, що, може, їм уже не до того. Якщо справді в місті та й по інших містах робітники перемогли, то вже в них думка не та, а хоч самим голови не загубити та на свої краї прошмигнути. А ми, мовляв, отут з боронами морочимось. Були такі. Та на них гиркали з усіх боків і навертали-таки до роботи. Ворожили, мовляв, і так доволі — "може та може", а воно, бач, що вийшло. Ні, вже дурних немає. Піддай, братця! І хоч, мабуть, у кожного десь глибоко в серці тліла, як іскра в попелі, малесенька надія на те ж саме, за що лаяли отих розхляб,— що от, може, поїхали та й не вернуться більш, але це не заважало їхній роботі. Не вернуться, минеться так — що й кращого! А те, що ніч попрацюємо, виходить, дарма — не біда, ще краще, коли б дарма. І от нічого, що мороки буде розбирати потім оці загороди. Аби все гаразд — з піснями вийде народ розбирати. Але зараз не про те думати. Думай про те, що за ніч треба обгородитись, і край. Одна щоб була думка! І, справді, робили, як уже тільки могли, щиро й дружно.

Опівночі, коли коваль з Цигулею пішли в обхід по слободі оглянути, що вже зроблено, майже повсюди роботу вже кінчили. По всіх вулицях уже вимостили боронами всі лисини між кучугурами, а зараз тільки підправляли: десь, може, водою прилити, десь застелити соломою та легенько снігом притрусити.

Одне слово — діло зробили. Вертаючись з обходу назад до волості, коваль задоволено сопів носом і час од часу бадьоро покректував. "Ніби на добре йдеться. І народ сьогодні, ти глянь: просто залюбуватися, як підмінив хто. З таким народом не пропасти! Далебі!" Цигуля ішов поруч мовчки і тільки зрідка такав на ковалеву мову. Був дуже замислений чи, може, й стурбований. Юхим це помітив нарешті та й став допитуватись:

— Що б тобі таке, Петре? Що ти все думаєш, надувся, як сич?

Цигуля помовчав, але згодом зітхнув і відповів невесело:

— А те ж і думаю, що й народ нічого, і діло велике зробили, а от що йдеться на добре — не дуже віриться. Поганий-таки знак дуже.

Юхим догадався, на що він натякає, і сам на хвилинку був замислився. Потім сказав-таки:

— А може, воно, Петре, й пусте. Ну так, може, хтось з остраху втік із села.

Похитав головою Цигуля.

— Якби тікав хтось, то не в той би бік.

Ішли потім мовчки обидва. Був і коваль уже тепер задуманий, а що Цигуля — як хмара чорний. Тільки час од часу хіба зітхне зморено чи похитає докірливо головою.

Страшенно непокоїла його ота прикра подія. І як таки вони отаку гаву вловили. Ще раз і ще думав над цим Цигуля й завжди доходив саме того висновку, що не пусте це. Якби хтось тікав, то тікав би в ліс на Зелений Яр, ще кудись, а то ж прямо їм у зуби. Ой, далебі, не втечею тут пахне.

(Сьогодні ввечері, тільки-но взялись до роботи вітробалчани, дозорці, що поза парком наглядали, почули щось у парку — ніби ходу по снігу. Наказ був суворий — дивитися пильно, щоб ні сюди, ні звідціля нікого не пропустити. Зразу були й кинулись дозорці шукати, але ніч — темна гущавина, хіба знайдеш? Пошукали трохи та й покинули. Уже за годину тільки, як Цигуля, дозорців перевіряючи, наткнувся сюди та и дізнався про це,— взялися знов за розшуки. Але де вже було тепер піймати. На слід таки натрапили згодом: ішов на горб і в степ — просто на Великий шлях. Мало не до самого Великого шляху й висліджували. Ну, а далі видко вже й так, що воно й куди воно. Думав-таки Цигуля й далі аж до хуторів добратися — щось ніби непевне на хуторах: ґвалтували собаки всюди по всьому хуторі. Коли б чи не козаки стоять у Чумаківці. Але згадав, що й так одійшли вже верст на три од села, що коли це він і додому вернеться, а й там ока треба, подумав-подумав та й вернувся з хлопцями. З тим, що хоч і не взнали, чи є козаки в хуторах, та, мовляв, щоб не прогадати, будемо найгірше думати: що є. "Навіть не тільки що є, а що вони вже й знають, що ми собі там у слободі затіваємо". І це відтоді як хмара ходить Цигуля похмурий, задуманий тяжко й вельми стурбований. Неначе в нього і з думки оте не йде.) До церкви підходячи, вперше за всю дорогу Цигуля сам обізвався до Юхима:

— Да, Юхиме, стерегтись треба сьогодні, та й ще стерегтись. Бо як правда, що мені все оце думається, то вдосвіта й сподіватися. Та, може, й не тільки звідтіль.— Цигуля притишив голос і вже пошепки додав товаришеві: — Коли б вони лишень, оце козаків сповістивши, та не здумали помогти їм.

Юхим погодився, що чекати од них усього можна.

Помовчали трохи. Тільки рипів сніг під ногами. Потім знов заговорив Юхим — що от біля дзвона треба пильніш. Щоб часом не зняли вони варту: підкрастися не трудно — ніч темна. Найголовніше тепер і є дзвін, щоб вчасно народ підняти. Потім, подумавши, додав, що мабуть, сам він за це діло візьметься — наглядати.

Як повз церковну огорожу проходили, проти воріт спинилися обидва й пильно придивлялися в темряву, на церкву, в той куток обіч західного ґанку, куди завжди вдень звисала вірьовка од дзвона. Ледь-ледь маячила в темряві постать і порипував сніг. Цигуля з Юхимом підійшли ближче — Прядка Іван біля дзвона. В кожусі комір піднятий і насунута шапка на вуха.

— Еге, браток, так ми багато не почуємо,— зауважив коваль,— так тобі хтось затичку в рот, та й — був Прядка і нема.

— Ну, коли ж одубів увесь. Відколи та вечерня скінчилася, саме люди виходили з церкви, змінив Гончаренка. А це ж, мабуть, уже й північ?

А певно. Затим Юхим пообіцяв Прядці змінити зараз. Потім обійшов навколо церкви понад огорожею — чи немає дірки в ній, заглянув у вишник біля сторожки і знову замкнув коло біля вартового. Нагадав-таки ще, щоб не гавив, а зараз і зміна буде. Ще подивився пильніш у куток — висіла вірьовка, навіть злегенька торкнувся й рукою до неї був. Все ніби гаразд. З тим і пішов з Цигулею.

Зайшли до волості. Повно людей там у канцелярії: то-таки члени революційного комітету, а то й крім них, видно, прямо з роботи,— з сокирами, з вилами, з ломами. Сиділи попід стінами навпочіпки, курили дружно й розмовляли собі. Побачивши Цигулю, накинулися з розпитами — що нового та як де з роботою. Цигуля сказав, що з роботою всюди майже покінчили, а нового нічого не чути поки що. Все ніби гаразд.

— То, виходить, хлопці, можна й додому! — гукнув хтось із гурту.

Цигуля сказав, що можна додому йти, хоч воно й краще б отут уже до ранку побути. Бо ніч сьогодні непевна. Є такі знаки, що, може, цю ніч і набіжать. Треба напоготові бути. Нехай, мабуть, ті, в кого діти плачуть, ідуть додому, а всі інші лишаються нехай. Підвелося кілька. Діти й не плачуть, може, та їсти, либонь, аж шкура болить. Це ж коли той обід був.

— Тільки глядіть, братця,— посварився коваль пальцем,— все одно спати — не спіть. Отак як є — не роздягайтесь і що в руках оце в кожного — не випускайте з рук. Та прислухайтеся. Серця нехай не чутиме кожен, як б'ється, а щоб, як у дзвін ударимо, почули всі!

— Нашого дзвона почує кожен, сонного зведе, як грім. Тільки хай загуде, всі будемо. Всі, так усі! — почулись голоси. І затим дехто пішов, дехто лишився в волості.

Юхим зразу ж з отих, що лишилися, вибрав двох —г-Скоряка Мусія та Кіндратенка — до дзвона на варту. На годиннику, що на стіні, рівно третя година. Оце до п'ятої їм, а потім зміну дасть. Сам і одвів їх аж на цвинтар. Ще й тут, на місці, навчив, як їм слід дослухатися пильно до всього та чого стерегтися треба. Щоб нікого до себе й близько не підпускати, ба навіть щоб не відкликались ні до кого. Тільки його, Юхимового голосу, щоб і слухали. Діло таке, що од дзвона все залежить.

— Ну, певно. Що ж ми, діти малі! — сказав Скоряк. Потім намацав вірьовку й намотав собі на руку. А Юндратенко з вилами в руках став поблизу під тополею.

Повернувшись до волості, Юхим закурив з товаришами, погомонів часинку. Потім таки здумав подрімати трохи, бо так оце вимучивсь,— забув уже, коли й спав як слід, і голова важка, сама так і хилиться.