Мати - Головко Андрій

А він помалу піднявся сходами на ґанок, окинув оком майдан і злегка махнув рукою.

— Стояти вільно!— вигукнув знову вусатий драгун. Винесли з волості крісло на ґанок, підставили панові

начальникові. Але він зараз не сів у крісло. Закурив папіросу спершу й про щось говорив з Чумаком та офіцером. Потім виступив, як і становий вчора, на самий край помосту і також пильно глянув суворими очима на натовп. І натовп на цей раз, уже сам із себе, один по одному всі поскидали шапки. Та в грізного пана од цього вираз обличчя нітрохи не змінився. Він також пильно дивився на людей, ніби знав когось в обличчя та шукав оце його в натовпі. І ніби не знаходив. Обличчя щодалі ставало грізніше, ворухнулись сердито вуса. І враз скипів і вигукнув, захлинаючись гнівом:

— Навколішки, мерзото!

Люди, і так задубілі вже, затупцювалися на місці, але робити нічого було — мовчки стали навколішки просто в сніг. Пан начальник тоді сів у крісло й загорнувся в свої вовки. Далі мовив до офіцера:

— Пане ротмістр, можете своє робити.

Офіцер дзенькнув шпорами й гукнув на "ребят"; кілька козаків вибігл© на ґанок, двоє з них забігли до волості й винесли ослона, знесли й поставили на снігу біля ґанку. Потім усі так — шестеро їх — і залишились при ослоні. Офіцер вийняв з рукава папірця. Коли б чи не той самий, що й учора, бо як став знов викликати по ньому, і тепер був перший Цигуля Петро.

Виступив з натовпу Цигуля, тихий, спокійний. Одна рука перев'язана, шапка в другій руці. Тільки-но підійшов до ґанку, зразу йому щось сказав офіцер, і Цигуля мовчки й обережно одною рукою став роздягатись: скинув свиту. "Зовсім!",— наказав офіцер. Цигуля також слухняно скинув з себе піджак, далі сорочку — до голого тіла. Два дебелі козаки підступили до нього і, взявши за руки, підвели й звалили на ослін ниць. Отак і тримали за руки. Один взяв за голову, а ще один сів "верхи" на ноги. Інші два з нагаями стояли напоготові й дивились на свого командира. Стеком ледь ворухнув офіцер, і зразу ж два нагаї, як дві гадюки, звились у повітрі над головою Цигулиною, спиною і далі — мало хто з натовпу бачив, що вже було далі: хто заплющив очі, хто швидко одвів погляд убік. Вже тільки чули, як скрикнув, неначе злякано, під першим ударом Цигуля, а далі вже тільки чули — нагаї липко шльопали по порваному скривавленому тілу та важко стогнав сердега.

Скривавленого, ледве живого, стягли Цигулю після мордування з ослона. Звели на ноги — упав. Тоді двоє козаків підхопили його під руки, один захопив і одяг його, та й поволокли отак як був — голого до пояса (ну порвана ж у шмаття спина в сердеги!)—у волосний двір, видко, в "холодну".

Другим у списку був Юхим Гармаш. Не обізвавсь. (Відзначив щось офіцер у списку.) Далі — Саранчук Гордій. (Зробили те, що й з Цигулею.) Потім отак і пішли один по одному: Муха Гарасько, Скоряки обидва, Гарячка, Кондратенко...— чоловік з двадцять, не менш, отако ж побили, а потім закинули в "холодну".

До самого обіду тривало це мордування. Може б, ще, та мабуть, саме про обід згадав начальник — поглянув на годинник і затим сказав щось панові ротмістрові. Той махнув козакам рукою. А потім звернувся до натовпу й наказав розходитись по домах. Тільки тікати з слободи нехай ніхто не здумає,— на місці, як собаці, куля буде. Та щоб негайно розібрали по всіх вулицях і на греблі загороди. І зразу ж у економію все пограбоване щоб знесли назад. До захід сонця щоб це було зроблено. Бо вночі жодна душа щоб ні з хати ногою.

А вранці завтра, може, і вночі, трусити будуть. Де тільки знайдуть аби що — нехай не ремствує! Все!— махнув стеком. — Пашлі вон, сволоч!

Народ став розходитись. Дехто з жінок, чиїх чоловіків не було оце на майдані і не було дома теж, з плачем, убиті горем, кинулись по селу на розшуки. А то всі просто з майдану рушили до греблі, до маєтку, на кутки — на загати по вулицях: розбирати їх.

Найраніше закінчили на греблі, бо там найбільше народу робило: гребля найшвидше потрібна була. І тільки прочистили дорогу, зразу й повалили з усього села цілі валки з князевим добром: вели худобу, тягли самотужки сани, несли на горбах мішки, клунки із збіжжям, везли на маленьких санках цілими родинами — з жінкою впрягшися, а діти підпихають. Аж земля стугонить, такий на греблі натовп, тиснява, галас. Збоку глянути — неначе тікає народ із села та поспішає, боїться, що не вихопиться. От мовби тільки зайде сонце, і зразу слобода западеться.

До захід сонця вітробалчани й управились. А тільки смеркати стало, уже ні душі не було надворі — всі поховались по хатах. Не горіло по хатах світло цього вечора. Хіба що в центрі села,— у волості, у попа, ще у декого. І тільки на майдані, в центрі села, й голоси чути. Саме біля волості перевірка була козакам та драгунам. Потім співали "спаси господи" й трохи "під ногу" пісень. Дуже крикливі голоси у темряві серед гвалту собачого горлали лунко:

Не жури-ися, цар росє-єський, Ми Росє-є-є-ї не дадьом, Ми враго-ов всех повою-уєм, А кото-о-орих в плен возьмьом31.

Потім стихли пісні. І вже тільки собаки сполохано ґвалтували по селу на всіх кутках — над яром, на Новоселівці, на Гончарівці, на Белебені. Протупотить роз'їзд по вулиці й стихне. Десь за околицею, чути, перегукуються вартові. І знов тиша. І раптом десь на селі в темряві шарпнеться зойк і як ножем шимене ніч.

Два дні простояли козаки в Вітровій Балці. Наробили, наробили. Такого страху, такого лиха, такого горя, що за два дні вітробалчани зазнали,— коли його й видихати! Побили, забрали, понівечили, погвалтували.

Правду казав отой городський отоді: "Прийдуть, нароблять, як у завойованій країні".

Та от третього дня рано заметушились.

До схід сонця вже були на майдані, зібралися всі й вишикувались. Народу зійшлося, але на майдан не пускали нікого, стояв народ по дворах оддалік, по вулицях і дивився на майдан... Менш їх було зараз: од сили з півсотні. Либонь, іще серед ночі частина виїхала на Піски. Дехто нібито навіть чув був перед світом і позавчора. Отак нароблять і в Пісках. А потім, либонь, на Щербаки рушать та й прямо в місто. Хто зна, що вони з арештованими робитимуть. Цікаво людям, а в рідних аж серце мліє: чи не заберуть, чи залишать тут, чи відпустять? Не видко було ніде їх, мабуть, іще в "холодній". Та ось незабаром вивели їх на майдан і зразу оточили з усіх боків. Підвезли од лікарні сюди ж Невкипілого та коваля — поранених, на санях. А до них посадовили й Хоменка.

Заголосили жінки.

— Та куди ж ви їх забираєте? Та куди ж ви їх дінете? Та бодай же з вас кожен матері-дітей своїх не побачив! Як ви людського горя не бачите!..

Але козаки на це не звертали уваги, ніби й не чули того. Курили собі, розмовляли, навіть час од часу чути й сміх було. Але були й такі, що сиділи по конях мовчазні й понурі, в задумі погладжуючи коня чи пальцями плутаючись у гриві.

Голосили жінки. Та хоч би ж знали були отаке, що з собою забиратимуть, хоч би хліба були захопили та на шию абищо — душу ту загорнути. Бач, гнуться як — побиті, голодні й холодні. Кому близько було додому, таки збігали — принесли щось там. Але однаково козаки і близько не підпускали. Тільки на майдан ті поткнуться, зразу й насядуть на них —

"не ходіть!". А як не слухали крику, вусатий з хрестами драгун наказав кільком — кинулись троє кіньми розгонити. І всі в одне —"ніззя!". Тільки хіба що трохи по-різному: один з лайкою, ще й нагаєм по спині, другий байдуже, а третій — трохи розгублено й лагідно, наче сам просить —"ну, та ніззя ж". А його жінки хапали за стремена, плакали й благали хоч передати,— дарма.

Нарешті з попового двору вийшло начальство й сіло в сани. Рушили. Спереду тихо їхали сани, за ними козаків кілька, потім трохи оддаль вели під голими шаблями з усіх боків оточених селян. А ще оддаль сунули вулицею і отак пішли слідом жалібним походом з плачем, з тужбою — вся Вітрова Балка.

Аж за саму околицю йшли, не відставали. А за околицею стали й довго дивилися їм вслід. Уже й у шелюги в'їхали. На горбі виткнулись іще на коротку хвилинку, ніби востаннє на прощання, щоб глянути на село,— аж навшпиньки сп'ялись, а далі зразу й пропали за горбом.

А того ж дня по обіді вітробалчани заховали забити^с. Отак в одну яму й опустили всі одинадцять трун: шестеро чоловіків, три жінки (одна сама на себе руки наклала — збезчещена, Скерякова Євменова найстарша дочка) та двоє дітей, що першого дня кіньми стоптали.

На кладовищі що вже наплакались, що вже натужилися. Надвечір, як додому вернулись, кожна не в силі вже була ні плакати, ні на ногах устояти. Абияк упорала дітей помацки в темряві, не світячи світла, а потім зразу й сама знеможена впала ниць. І було пусто й холодно в хаті, і тихо, як у домовині. Тільки надворі в стрісі шарудів вітер та голодним вовком завивав у димарі.

XXVII

Усі святки різдвяні й майже цілі м'ясниці Катря пролежала хвора. Отого дня на майдані, до півдня простоявши навколішках на снігу, застудилася тяжко. Уже ввечері була й почула себе недобре, а вночі як схватило: і морозило, і в жар кидало. То на ранок уже й не підвелася. Отак не привелося й Юхима вийти виряджати. Хлопці таки бігали (Артемові навіть було й нагайкою попало — хотів рукавиці батькові та хліба шматок передати.) Розповідали потім вдома. Мати весь час, з дивним хворобливим спокоєм украй змученої жінки, слухала їх, бліда і схудла за дві доби, і так за дві доби постаріла. Потім заплакала без голосу, самими сльозами. Потім ні слова не вимовила, одвернулася до стіни й до самого вечора пролежала так. Отак і заснула була.

Що не день, то гірше ставало Катрі. Все їй то холодно, все просить —"укрийте мене", а то, буває, як надходить вечір, розметає все з себе та так і горить уся в жару, очима сухими дивлячись гаряче в сутінь і посмаглими губами у спразі все шепоче —"пити". Але ще гірш бувало ночами. Увижатися стало. Оце допізна вночі не гасять діти лампу — блимає прикручена на коминку, а вони не сплять, і видко їм: одкриє мати очі й тиха, непорушна лежить, тільки щось шепоче устами. А то враз зведеться на постелі й довго сидить, дивиться на двері. Потім спитає: "Що, і досі не було його?"—"Кого, мамо?"—"Та батька ж". Мовчать діти. А мати вже ніби й забула, що питалася,— і не жде відповіді.