Мати - Головко Андрій

І тої ж хвилини, як стоголоса луна, десь за вокзалом над містом озвалися розірвано, не разом і в різних тонах багато гудків: на заводі, на тютюнових фабриках, на парових млинах,— творячи довгий і неладний, але й у своїй неладності дивно могутній величний акорд. Катрі аж серце тіпнулось і наче завмерло в незвичайному змішаному почутті — і захвату, й невиразної тривоги.

З клунком у руках протовпилась за Докією Петрівною проходом через вокзал і вийшла на ґанок під'їзду. Тут стала — щось у Докії Петрівни з валізкою не гаразд. Поки та ув'язувала собі, Катря тим часом, стоячи вгорі на ґанку, глянула на місто, що просто перед очима виступало в сірій ранковій млі величезним нагромадженням кам'яниць та багатоповерхових корпусів парових млинів і тютюнових фабрик, розкиданих там-там по місту. Просто за пустирем, удалині на передмісті, на узвишші бовваніли важкі споруди машинобудівного заводу, а праворуч, трохи убік, за річкою Гнилицею — шкіряний завод. І зразу ж по узгір'ю розкинулось робітниче передмістя — Гори й Замістя.

Катря оце не вперше була в місті — знала вже трохи його. Та як не часто доводилось бувати, завжди вступала в місто незвикло і завжди, як цього разу,— після села, степу й тиші полів дивне й незвичайне змішане почуття охоплювало. її всю. Якийсь радісний подив і гордість за робочі руки, що спорудили отаку велич, і разом тихий смуток та відчуття великої кривди, тяжкої й ганебної. О, вона бачила досить! Весільний шум і блиск просторих чистих вулиць у центрі міста і юрби неробів по панелях усякої години: вдень у робочий час — на прогулянці, за покупками, і в осяяні химерним світлом ночі, коли місто стає як казка, теж на прогулянці, а взимку на катанні баскими рисаками. В шовках, у золоті, в коштовних хутрах. Ситі, вдоволені, щасливі. Бачила житла їхні — на тих каштанових та.тополевих вулицях, влітку тінявих і затишних взимку,— вигідні кам'яниці. І крізь вікна (хоч в перших поверхах) бачила розкіш їхнього життя: гарні меблі і люстра, картини, килими по стінах. Була й на їхньому базарі, в центрі міста, куди з усієї околиці на півста верст кругом щодня звозять все, що найкращого, найпоживнішого родить земля. Бачила розкіш і пишноту великих вітрин і неоціненні скарби за ними по розкішних крамницях. І все те було для них. І все те було зроблене не ними. І кам'яниці побудовані, і тепло взимку, і світло вночі, і скарби неоціненні за вітринами, баских рисаків викохано, і звірів убито на коштовні хутра, і золото, що на них,— з надр земних вимито... І бачила Катря інше. Це — по робітничих кварталах, по передмістях, а найбільш на Замісті за Гнилицею, де живе Федь (коли буває Катря в місті, та й провідує брата. Надивилася). Живуть убого, трудно й нещасно. Та чи й можна сказати, що живуть. Тільки сіріти надворі день почне й заревуть гудки над іще сонним містом, ідуть на роботу. А вертаються, як уже й день минув,— виснажені, зашмаровані й голодні. Тільки в халупку, а вже й світло треба світити. Тепер мерщій поїсти (хоч раз за день посьорбати гарячого) — на це тільки ще й вистачить сили. А тоді зразу, як у прірву, в важкий сон до нового ранкового гудка. Отак і прожито день. І отако ж день у день. Тільки раз на тиждень — у суботу, як получка, а завтра неробочий день,— оживає зачумлена слобідка. У каламутну ніч, скільки їх — тихо світиться низеньких при землі віконечок, і видно в кожній халупці хоч малесенький краєчок справжнього світу: хоч в убозтві тихий родинний затишок — навколо батька щаслива дітвора і жінка над4 колискою; і тиша самоти — хтось за газетою чи над книжкою або сидить на ліжку й бренькає на балалайці в задумі, а може, і в забутті; і терпкі веселощі молоді: де-не-де на вечірках. А десь затулено шибки чимсь, але світло, видко, горить у халупці й чути голоси то тихі, то палкі... Іноді отак збиралися у Федя товариші з заводу, і з депо, і з арсеналу. Та й до пізньої ночі просидять, бувало, в дружній таємній бесіді. І Катря з Федьчихою не сплять тоді. Не що й уторопають у їхній мудрій якійсь мові, та одне тямлять: що ладне щось, тільки небезпечне затівають хлопці — проти царя, проти хазяїв та їхнього визиску, за1 інше, хороше, гідне людини життя для трудящого люду. Іноді слухає, слухає Катря та й собі обізветься: "Добре ви діло задумали, хлопці, та чи під силу ж вам?" Глянуть на неї, а котрийсь, молодий, чорний увесь, блисне очима й зубами та й скаже бадьоро: "У нас удасться! Не під силу — брати не будемо. Може, тільки почнемо, а діти вже дороблять. А може, й самі вправимось". Та й знов за своє. І завжди по отакій розмові, як порозходяться вже всі, а в халупці спати обляжу-ться, не спиться Катрі довго: думи та мрії спати не дають. Про своє життя, про дітей. Що малі ще, що ростуть тільки. Що як їх дожидатися, коли це й буде. Якби-то вдалось. Якби-то до них уже вправились. Щоб швидше, щоб і діти прийшли на готове вже — у нове радісне життя. Та й засне потім,— дивні, химерні сни бачить. І завтра ще, збираючись уже й додому, завжди трохи збуджена і, від'їжджаючи, схвильована тисне руку на прощання Федеві з любов'ю в очах і з гарячою надією в серці. Потім і вдома не забуває. Але минали дні, минали роки... А життя однакове — без змін, без просвітку. Оце вже тільки останній рік. По весні ото ж якось Марко-шахтар був на селі — розповідав про забастовку, про революцію. Потім заколоти, бунти розлилися по селах — пожежі й розгроми економій. І радість велика (таки дочекалися), і великий страх (козаки ж по селах), і велика надія. Отої ночі перед набігом козацьким на село, як почула Катря далекий грім у місті, як догадалась, що це ж бій, то майже всеньку ніч і гибіл^а надворі, все прислухаючись. І в серці полум'ям била надія. А як набігли козаки та наробили та й пройшла чутка така, що й у місті з робітниками уже отак управились, одразу і згасло в серці. І день у день, і ніч у ніч думала одне: як його тепер жити в світі? І так було самотньо в серці — ні чоловіка ж тепер, і з братом Федем не знати що. Одна ж, одна в цілому світі, та тільки діти малі. Потішала їх, розважала, а сама — чорна материна туга. І їхала в місто оце на відвідини до Юхима така саме. І вийшла на під'їзд та, на місто глянувши — тільки на мить одну, неначе в забутті,— відчула, як і колись бувало, радісний подив. Та й зразу ж відчуття кривди великої, туги, як у чорну велику хустку, загорнуло всю її постать. Стояла нерухома, худа й бліда з недуги і з невидющими в задумі очима.

— Ну, Катре, ходімо,— нарешті впоралася Докія Петрівна з своєю валізкою.

Катря тіпнулась і очуняла з хвилинного забуття. Далебі, хвилину одну було отак, бо ще й досі гуділи гудки над дрімотним у сивому мороці містом. Потім стали затихати гудки не разом, один по одному. Останній замовк — дужий, на низькій басовій ноті, отой, що й почав, у депо. І тільки затих піп, на мить одну тиша (доки у вухах перегуло), і затим зразу ж загриміла шумова музика трудового міста.

— Ходімо.— Обгорнула клуночок краєм-великої хустки, щоб зручніш нести було, і, зітхнувши важко, поволі й обережно зійшла по крутих сходах на брук.

Пішли пішки. Хоч до тюрми було й не близько — через усе місто на той край над самим Дніпром, та коли ж трамваї не ходили ще, бо рано, то й вирішили жінки не чекати. До речі, й трамвай їде не просто куди їм, а треба буде ще й пересідати. А поспішати їм нікуди — рано ще. От хіба, може, Катрі важко після хвороби буде? Нічого, тихенько йтимуть собі. А речі не які в кожної. Отак поклопоталися та й пішли помаленьку.

Спершу йшли понад пустирем побіля брязкотливих кузень край дороги, в шумі метушні робітничої вулиці. Швидко, часом підтюпцем на морозі в благенькій одежині, бігли назустріч їм зашмаровані робітники в депо, обгонили юрбами дівчата-тютюнниці, невиспані, бліді. По бруку валками сунули биндюги важко по вибоях. Коні в стопудових санях, як паровики,— аж крешуть підкови об брук.

Кварталів за три-чотири навпроти плацу, де саме муштрувались солдати, жінки звернули уліворуч на центральну Миколаївську вулицю й пішли по ній. А тут рано ще. Тихо й безлюдно на широкій просторій вулиці. Поодинокі стоять на перехресті вулиць городовики, як граки настовбурчені. Зрідка перехожі. Та тільки двірники мітлами змітають сніг і піском посипають тротуари.

Ще не доходячи кварталів кілька, побачили, що наїзд великий. Обабіч улиці на цілий квартал і в бічних од тюрми вулицях теж стояли, як на ярмарку, сани побіля саней. Коні випряжено, повкривано попінками. Біля саней чоловіки гуртами гомонять, курять. Багато жінок. Але більше жінок уже на майдані перед самою тюрмою, у білих кожушинах і в жовтогарячих дублениках, у сивих і в чорних свитах, по-різному зап'яті хустками,— не з одного, видко, повіту з'їхались. Чимало жінок міських — у ботиках, у кофтах і в пальтах. Теж позбивались в юрби, гомонять собі, де-не-де й заплаче котрась. І кожна смутна та змарніла, із клуночком чи з кошиком. Та все поглядають на важкі, обковані залізом тюремні ворота. Але було ще рано. Наглухо зачинені ворота. І тільки перед ними уздовж високого сірого муру рипить по снігу вартовий у великім кожусі, у валянках, з гвинтівкою на плечі. Туди вкрай, назад украй, як маятник. І на мурах в куткових вежах вартові стоять. А в похмурому двоповерховому корпусі — багато маленьких заґратованих віконечок: тьмяно видко рух, приплюснуті до шцбок обличчя, й чути невиразний звідтіля заглушений шум. Лунко одбило вісім в центрі міста на вежі. Стали товпитись жінки біля воріт, встановляти чергу. Зайняли й Катря з Докією Петрівною місце собі. Потім Катря пішла до майдану в натовп розшукати, може, когось із Замісти. Багато вже було жінок із Гір. Знайшла й замостин-ських, стала розпитувати за брата. "Може, чули: Бондаренко Федь, слюсар з заводу?" Але хто зна, багато їх на Замісті й побито було, й забрано. Оце й суд уже був. Декого вже на тому тижні й повісили, а то в Сибір на каторгу. Про Федя не знали. Ішла далі Катря — питалася. І врешті-таки натрапила, що знають.— Тут сидить. Десь і Маруська тут, ішла з ними разом. У писастій хустці. Катря подякувала й мерщій кинулась шукати в натовпі оту писасту хустку. Скоро й знайшла. "Здрастуй, Марусино".— "Здрастуй, Катре".